Яйцепос. Книга 1

Та й сама Зозулька заче­калася, напевно. Шуруємо назад, – сказав Ярослав, і вони по­тупали до шинку.

Підходячи до цього пункту громадського харчування, ли­царі Напівкруглого Столу побачили Лицаря Поштової Скри­ньки, котрий нав'ючував на Кішку свою похідну поклажу: си­ній рюк­зак і жовтогарячий намет.

– Ти де ж це пропадав, бурлако? – крикнув йому Андрій Ци­нік.

– Ми тебе шукаємо-шукаємо... – викликнув і Ярослав.

– Та ось вийшов на свіже повітря, – відповідав Шурик. – У мене, розумієте, на часник щось на кшталт алергії, тому я й по­прохав у шинкаря замість пампушок із часником звичайний хліб. А коли став їсти борщ, мені зробилося зле. Я спитав у ши­нкаря, і виявилося, що вони клали часник не тільки в пампу­шки, але й у сам борщ. Ось я й вискочив на вулицю, аби мене в шинку не знудило.

– Але коли ми – так? – вийшли, тебе ніде не було, – сказав Ярослав.

– Це я той... щоби отямитися, провітритися, зробив пробі­жку в тім переліску, так би мовити, марш-кидок. От ви мене за деревами та кущами й не побачили, – пояснив Лицар Поштової Скри­ньки. – А коли мені стало краще і я повернувся в шинок, вас отут уже не було, зате була Олександра Зозулька. Ми з нею познайомилис­я, бо раніше я її бачив тільки на фотографіях. Вона сказала, що ви шукаєте мене в селищі. Вона, мабуть, поплутала мене з якимсь іншим чоловіком, тому й послала помилково вас туди, де мене не було.

– А де вона? – запитав Андрій.

– Виїхала. Їй треба було до села Повний Сви­стець, а тут якраз їхала попутна машина, так що вона, не доче­кавшись вас, покотила. Прохала передати вам привіт, – відповів Шурик.

– Виходить, ви з нею – так? – знайшли спільну мову, – порадів за ко­легу лицар Ярослав. – Це ми – так? – вмовили її з тобою познайоми­тися. Ти радий?

– Так, прекрасна дівчина. Хоча ми й недовго спілкувалися, усього півгодини, устигли з'ясувати, що в нас багато спільного, і обмінятися адресами. Так, я не помилився, – вона найга­рніша дівчина на світі. Дуже радий. Вона мене навіть поцілу­вала на прощання, ось сюди. – Шурик тицьнув пальцем у щоку над русявою борідкою, де виднілася червона цятка губної помади.

– От і славно! Так, Олександра Зозулька – дівиця шикарна. Якби я не був вірним – так? – чоловіком своїй Єлизаветі і якби Зозулька не була твоєю дамою серця, я б сам до неї із задоволен­ням позалицявся, – зізнався лицар Ярослав.

– Та і я б до такої розкішної панночки прилип, якби не за­присяг у вірності Христині Полуничці, – підтакнув барон Андрій Цинік.

– Але ти так і не пообідав, дотепер – так? – голодний, – зга­дав Ярослав.

– Ні, після того як вона виїхала, я зайшов у шинок і підкрі­пився варениками й компотом із коржами. Я ситий.

– У такому разі можна продовжувати подорож. У Дотепній Кучмі ми населення опитали; тут ніхто нічого про викраден­ня драконячого яйця не знає, – повідомив Шурику Андрій.

Лицар Ярослав осідлав Тутмоса, барон Андрій Цинік – Вело­сипеда, Лицар Поштової Скриньки – Кішку, і трійця яйце­шукачів продовжила експедицію.

(Оскільки в описі відвідин лицарями шинку згадано існування різних рецептів борщу, і оскільки цей Терентопський так званий епос має опосередкований стосунок до міста Харкова, то Автор цього, м'яко кажучи, епосу, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє, що в Харкові тепер можна бачити один рецепт борщу, відлитий у бронзі. Цей металевий рецепт додано до пам'ятника академікові Володимиру Вернадському. Який в дитячі роки жив у Харкові. Який заснував Українську академію наук і був першим її президентом. Ім'я якого носить українська наукова станція в Антарктиді. І портрет якого тепер поміщений на українській грошовій купюрі. Цей академік любив борщ, сам його готував і власноруч написав його рецепт. От металева копія цього рукописного рецепту і пристебнута до його харківського пам'ятника. Академік зображений саме в момент виготовлення борщу. Ця скульптура знаходиться в Саду Шевченка, так що читач може, опинившись у Харкові, при бажанні не тільки на неї подивитися, але і переписати рецепт борщу від світила науки.)

* * *

Із селища Дотепної Кучми вони вирушили ґрунтовим шля­хом, уздовж якого обабіч росли розкидисті невисокі акації.

Ли­цар Шурик їхав краєм, і найдовше віття, що нависало над шля­хом, торкалося його шолому, щита й панцира.

Лицарі Андрій і Ярослав переміщалися трохи позаду.

Через що вгледіли те, чого не побачив Шурик: як гілка, озброєна гострими шипами й прикра­шена золотими монетками пожовклого листя, ковзнувши щи­том із поштовою скринькою, уперлася у велику кишеню синьо­го рюк­зака, котру Шурик, мабуть, похапцем не застебнув як нале­жить (кишеня через те відкрилася), і, зачепившись колюч­ками за кишенькові внутрі­шності, витягла ці нутрощі назовні; уміст кишені вивалився з рюкзака й частково завис на шипах, ча­стково впав на дорогу.

Ярослав з Андрієм уже роззявили було роти, аби крикнути супут­никові, що він щось загубив, але слова застрягли в їхніх пельках, коли вони роздивились, що саме випало з рюкзака Шурика.

На ко­лючках висіли кори­чневі ко­лготки й білі жіночі трусики, а на дорозі лежали чорні жіночі туфельки, білий ліф­чик, чорна спідничка й жовтий светр із ви­в'язаною на грудях червоною птицею.

Речі, у які там, біля ши­нку, була одягнена Олександра Зозулька!

Ярослав з Андрієм перезирнулися й ошелешено свиснули.

Шурик оглянувся на цей свист, побачив, що попутники остовпіли, ви­тріщаючись кудись під копита Кішки, нахилився, щоб розгледі­ти, що їх спантеличи­ло... і сполотнів.

Автор отут ледве не напи­сав, що цей лицар "здригнувся, зареготав дико й заскреготав зубами", але його (не лицаря, а Автора) утримало від написання, блимнувши в па­м'яті, зауваження, прочитане в "Спростуванні на критики" О.С. Пушкіна: "Молоді письменни­ки взагалі не вміють зобра­жувати фізичні рухи пристрастей. Їхні герої завжди здригаю­ться, регочуть дико, скрегочуть зубами та ін. Це смі­шно, як мелодрама".

– Це ж як розуміти? – холодним голосом вимовив Андрій Цинік. – Тільки не бреши, що всі ці речі Олександра Зозулька подарувала тобі на добру пам'ять.

– Ти що, роздягнув – так? – і кинув її там, у переліску, зовсім голу?! – роз'ярився Ярослав, хапаючись за меч, але не за турні­рний, гумовий, а за бойовий, металевий.

– Чи там, у переліску, лежить її оголений труп? Чи ти її там задушив, або перерізав їй горлянку й поглумився над трупом, а одяг забрав на пам'ять про лиходійство?! Визнайся, маніяку! – злобливо гаркнув Андрій, вихоплюючи з піхов зброю.

– Побачив у журналі – так? – її фотки й спалахнув збоче­ною при­страстю, а коли вона потрапила тобі до рук, задовольнив свої патологічні бажання, опоганив красу, збоче­нець! Поодинці ти нас – так? – переміг, але вдвох ми тебе здо­лаємо, і ти сповна отримаєш за своє злодіяння! Визнайся, що ти зробив з Оле­ксандрою Зозулькою! Де вона?! – гнівно віщав ли­цар Ярослав, опустивши забрало й розмахуючи мечем.

– Ні, ви не так усе зрозуміли, друзі! – промурмотів блідий Шу­рик.

– Тамбовські хижаки тобі друзі! – огризнувся Андрій Ци­нік.

– Я все розповім. Заспокойтеся. Я не хотів цього афішувати... Але раз до такого дійшло, то я в усьому щиро зізнаюся, – белькотав збентежений молодий бородань.

– Авжеж, краще тобі відразу в усьому зізнатися. Де вона? Що ти з нею зробив? – насідав Андрій.

Обличчя Лицаря Поштової Скриньки з блідого зробилося червоним.

Зсутулившись, відводячи погляд і покусуючи губу, він соромливо заговорив:

– Ну... Справа в тім... Як би це сказати... Я і Олександра Зозулька... Ми – одна людина. Це я був в образі Олександри Зозульки. Це я і є Олександра Зозулька, і ніякої іншої Оле­ксандри Зозульки, крім мене, напевно не існує.

– Тобто ти трансвестит? Полюбляєш наряджатися в жі­ночий одяг і видавати себе за жінку? Не треба вішати нам бю­стгальтери на вуха, – не повірив Андрій Цинік. – По-перше, ми не такі бовдури, щоби не від­різнити перевдягненого чоловіка від жінки. По-друге, ми бачи­ли Олександру Зозульку на фотографіях у журналі без одягу й точно знаємо, що вона не переодягнений чоловік, а справжня жінка з усіма жіночими принадностями.

– Чи ти хочеш сказати, що ти – жінка – так? – із приклеє­ною бородою, котра мандрує під виглядом чоловіка-лицаря? Але й це брехня, бо ми бачили тебе в лазні – так? – без усього й знаємо, що нія­ка ти не жінка, – додав Ярослав. – Кінчай бреха­ти й – так? – вивертатися й говори правду. Нас тобі не обдури­ти.

– Це правда. Я не трансвестит, я, якщо так можна вислови­тися, статевий перевертень. Мій організм час від часу перебу­довується, і я є то чоловіком, то жінкою, як психологічно, так і анатомічно, – ви­правдувався Лицар Поштової Скриньки. – Я – жертва невдалого експерименту чарівника.

– А чим доведеш? – виявив недовірливість Андрій Цинік.

– Ну... Я не знаю... А, у мене є фотокартки, де я зі своїми батьками й у вигляді хлопця, і у вигляді дівчини. Ось... – Шу­рик порився в рюкзаку й дістав дві чорно-білі фотографії, про­стягнув попутникам.

На одному знімку на тлі невеликого замку стояли троє: чо­ловік, жінка і юний Шурик – ще безбородий підліток. На другому знімку на тлі того ж замку стояли: той же чоловік, та ж жінка і юна Олександра Зозулька – дівчинка з бантиками в кі­сках.

– А брехав я лише через те, що комплексую, соромлюся того що я не такий, як інші люди; боюся, що на мене стануть показувати пальцями, коли довідаються... Щойно я зненацька перевернувся на дівчину, а потім повернувся в чоловічий образ, а вам набрехав, буцімто... – зітхнув статевий перевертень.

– Так вона ж тебе – так? – поцілувала, он у тебе й помада на щоці, – згадав Ярослав.

– Це я сам забруднив щоку помадою, щоби брехня ви­глядала переконливіше.

– Так... – здивовано говорив лицар Ярослав, розглядаючи фотографії. – І як же це з тобою таке трапилося?

– Що за чарівництво? – запитав і барон Андрій Цинік.

І Лицар Поштової Скриньки повідав новим друзям свою біографію...

* * *

Незалежний лицар Євстигній Зозулька мріяв мати сина. Однак у його дружини – Юлії Зозульки-Чупик – були якісь жі­ночі проблеми, які заважали дітородінню. Лише за дев'ят­надцять років після вступу в шлюб, у критичному для цього діла віці, вона змогла завагітніти, і в лицаря Євстигнія Зозульки з'явилася надія на здійснення мрії.