Яйцепос. Книга 1

– Із пісні ж слова не викинеш. Пан лицар не мав на увазі нинішніх драконів.

– Це мерзенна, образлива, підла пісня! Я не потерплю поді­бних образ! Нехай просить вибачення за ці слова, що принижу­ють усіх моїх одноплеменців! – гарячився ящір-пастух, за­грозливо підступаючи до нас із Харитоном.

Що було причиною настільки бурхливої його реакції на антидраконську пісеньку? Та обставина, що в нього викрали яйце? Або те, що він випив дві склянки наливки з чорної смороди­ни, не за власним бажанням, а під тиском колгоспної громадськості? (Хоча, як на мене, для такої громадини дві склянки наливки – однаково як для людини два наперстки пива). Або він за натурою забіяка? Або усе разом? У ту мить я почу­вався дуже незатишно, тим більше що ми з герцогом були без збруї й без зброї. Герцог же, якого під впливом вищезга­даних факторів "на подвиги потягнуло", замість того аби ви­бачитися за безтактність, збільшив інцидент, запропону­вавши драконові:

– Іди в дупу!

– Куди?!! Куди ти мене послав?!! А ну повтори!!! – усе си­льніше розпалювався Щелепенко, нависнувши над беззбройним ге­рцогом страшною дзьобасто-зубасто-пазуристою громади­ною.

Його пазурі дряпнули по столі, аж друзки полетіли. Ко­лгоспники сполотніли...

І отут я виявив кмітливість і жартом розрядив об­становку.

Я викликнув:

– Це анекдот!

– Анекдот? – перепитало чудовисько.

– Так, мій колега почав був розповідати анекдота, але змірку­вав, що за столом такі жарти недоречні, замовчав, не доказавши, а ви не так його зрозуміли.

– Який анекдот? – уточнював дракон.

– Ну... – продовжив імпровізувати я. – Хоча він для застілля не підходить... От який: "Іди в дупу, моє золотце!" – запросив ніжним голосом кохану у своє житло закоханий глист.

Колгоспники зареготали. Мовляв, "а дійсно, для когось дупа, а для глиста житлоплоща".

– А що стосується тієї давньої пісні, то я за колегу й за всіх лицарів висловлюю жаль, що в ній такі неповажні стосовно драконів слова, – остаточно задушив я цей конф­лікт, затискаючи долонею рот Харитона, котрий намагався щось додати.

– Жаль прийнятий, – сказав пастух Щелепенко й від­ступив.

– Лицарі не шкодують часу й сил, щоби розшукати твоє маля, а ти на них як на ворогів кидаєшся, – прошепотіла йому Уляна Ганчірочка.

– От його й украли такі ж дракононенависники, як той, хто склав цю мерзенну пісню, – буркнув трохи збентежений ящір. – А взагалі ви праві. Я після того викрадення весь на нервах... Виба­чте, але не можу я з вами веселитися... Піду попрацюю.

Дракон потупав убік єдинорігівників, а бенкет тривав..."

(– Знову причиною того, що лицаря "на подвиги потя­гнуло", стало пиття бананової наливки, як і у випадку з ли­царем Аркадієм, на початку цих хронік, – зауважує Права півку­ля авторського мозку. – Невже в Терентопії ростуть банани, та ще в такій кількості, що бананові наливки – звичайний напій терентопців?

– Банани там, звісно ж, не ростуть – не той клімат, однак є звичайною їжею жителів королівства, – починає пояснювати Автор. – Частина бананів завозиться в Те­рентопію з Харкова, де їх купують місцеві комерсанти, а части­на бананів, причому – більша частина, значно більша, виго­товляється за допомогою магії. Про що, до речі, я вже мимохідь прохопився у щосі "Державні Двері", тож твоє тут, Права, здивування, показує, що там ти пропустила те прохоплення повз звивини.

– Із цього місця – детальніше, – просить півкуля Ліва.

– Колись, в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році, тобто ще в ті часи, коли навіть у Ха­ркові банани були великою рідкістю, великодрібкинський (тобто з міста Великі Дрібки) чарівник Олесь Опудало, перебуваючи у Вели­кому Світі під виглядом працівника овочевої бази, спробував банан, і смак цього тропічного плоду так йому сподобався, що він поставив собі за мету придумати чарівний спосіб виготовлен­ня такої смакоти в Терентопії. Опудало – це в даному випадку не прізвисько, а прізвище; люди ж не винуваті, що їм від предків дістаються потішні й навіть образливі фамілії. Як наголошує перше речення повісті "Світла особистість" Іллі Ільфа та Євгенія Петрова: "Немає жодного гидкого слова, яке не було б дано людині в якості прізвища". Наприклад, серед лицарів Напівкруглого Столу у XIX сторіччі був навіть такий собі граф Персіваль Гнатович Срака.

– Тьху, яке непристойне слово ти застосував! – вигукує Права півкуля. – Читача з тендітною душевною будовою воно може пожолобити!

– На це я тобі, Права, відповім словами дотепного француза Дені Дідро щодо застосованого ним аналогічного "непристойного" висловлення, конкретніше – цитатою з його роману "Жак фаталіст і його пан", що той твір, як на мій смак, є одним з найвеселіших та оригінальніших у світовій літературі. Отож, із приводу використання у красному письменстві "приперчених" слівець Дідро написав так: "Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань... пристойне слово зіпсувало б усе".

Отже, кілька місяців Олесь Опудало чаклу­вав над бананом, прихопленим із Великого Світу для дослідів, та іншими плодами, місцевими, і врешті-решт відкрив формули перетворень на банани груш, динь і навіть цукрового буряка. Найсмачніші банани утворювалися із динь. Із однієї дині ви­ходило від дев'яти до двадцяти трьох бананів, залежно від вели­чини дині й щільності бананів.

В 1992 році Олесь Опудало передав чарівний секрет ви­робництва бананів своєму учневі – молодому магові Левку Глечику (прізвище Глечик було й у Миколи Васильовича Гоголя, в якості одного з літературних псевдонімів; а тутечки Глечик – не псевдонім, а справжнє прізвище послідовника Олеся Опудала). І тепер Левко Глечик, крім іншого, заробляв на життя тим, що їздив у колгосп імені Савелія Другого й на ферми, куди його запрошували правління колгоспу й фермери, і пере­творював центнери груш, динь і цукрового буряка на центнери бананів. Цю роботу він здійснював, ясна річ, у літньо-осінній се­зон. Але зароблених на цьому грошей вистачало на безбідне існування протягом усього року...

Через те що груш, динь і цукрового буряка в королі­встві ви­рощується багато й тому вони недорогі, виготовлені з них банани дешевше тих, що завозяться з Харкова (де банани, втім, теж не ростуть). Але хоч банани з Великого Світу й ко­штовніші за терентопські, їх у королівстві також охоче купу­ють, оскільки вони СПРАВЖНІ й таких мало. Таким чином, бананів у під­пільній країні стільки, що їх не тільки їдять у си­рому та печеному ви­гляді, але й роблять із них варення, джем, повидло, мармелад, соус, кондитерський крем, компот, кисіль, квас, лікер, настоянку й наливку. Навіть самогон із них женуть.

Але повернемося до мемуарів барона Річарда Неголеного.)

"Кінець того банкету, вечір та ніч я через вплив напоїв па­м'ятаю дуже мрячно, уривчасто, розмазано, тому не буду опи­сувати...

А наступного ранку..."

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися, аби настільки ненадовго повернувшись до мемуарів барона, мемуари перервати заради коментаря в дужках.

Насправді Річард Неголений пам'ятав, як він того вечора біг голий поміж єдинорігівниками, а за ним гнався з голоблею зоотехнік Каленик Ганчірочка, супроводжую­чи погоню матірним монологом. Це трапилося після того, як зоотехнік "застукав" цього лицаря з головою ко­лгоспу на сіннику, одягненими лише в, так би мовити, гербарій. (Злі язики потім казали, що голова колгоспу скочила в гречку із заїжджим лицарем. От чого тільки не набрешуть люди! Адже насправді на тому сіннику була не гречка, а лугові трави, переважно конюшина.) Пам'ятав, яким неприємним був контакт голоблі з голим тілом (тим більше, що зоотехнік захоплювався грою на ударних інструментах, і що-що, а вдаряти вмів). Пам'ятав, як вони – Річард Неголений і Уляна Ганчірочка – покаялися перед зоо­техніком, мовляв, опинилися на сіннику не за злим наміром, а лише під впливом клятого алкоголю, зелений змій би його побрав. Пам'ятав, як за це покаяння вони були прощені зоо­техніком, і на знак примирення випили втрьох самогону на брудершафт...

(Так, читачу, іноді навіть звичайна голобля, або там дрючок чи кийок можуть, так би мовити, зіграти роль чарівної палички, перетворивши істоту, що поводиться неправильно, на істоту, що поводиться правильно. Та все ж краще займатися вихованням без застосування таких "чарівних паличок".)

Але хоч барон Річард Неголений це й пам'ятав, нехай і смут­но, він умовчав про це в мемуарах. І його можна зрозуміти, тим більше що він людина жоната.

Взагалі-то зрада "дамі серця" – вчинок суперечний ли­царському кодексу. А для одруженого лицаря дамою серця має бути дружина, інакше йому треба з нею розвестися, щоби не морочити жінці серце зрадами. Будучи тверезим, барон такого б не втнув; навіть при симпатії до Уляни Ганчірочки утримав би себе в руках. Однак алкоголь розширює не тільки кровоносні судини, але й моральні рамки, може розсунути ці рамки взагалі за обрії й найстійкішого мораліста ввергнути в гріх.

Зваблення ж чужої дружини серед терентопських лицарів уважалося не настільки тяжкою провиною, як зрада своїй власній. Тобто для одружених ці провини були взаємопо­в'язаними. Але якщо це робив неодружений, то його не засу­джували. Бо терентопським доспіхоносцям прикладом для наслі­дування слугували лицарі з європейських лицарських епосів, у першу чергу про короля Артура й лицарів Круглого Столу. А ці персонажі мали сексуальні контакти з чужими дружинами. На­приклад, король Артур, ще будучи нежонатим, вступив у статеву близькість із дружи­ною короля Лота Оркнейського, а холостий лицар Ланцелот мав довгі сексуальні відносини із дружиною самого короля Артура...)

"А наступного ранку ми з герцогом Харитоном прокинули­ся в так званому красному куточку колгоспної контори, на двох розкладачках. Над нами здіймалося гіпсове погруддя Арістотеля на тумбочці. Над Арістотелем стіну прикрашав червоний стенд, на який методом трафарету були нанесені букви бронзовою фарбою.