А чому він одержав цю медаль? Тому що карав злочинців. Отже, якби не було злочинців, то кат їх не карав би, і відповідно, не одержав би медалі, і не відбулося б із цього приводу бенкету, і ти на ньому не випив би зайвого й не дав би королю дурної обіцянки, і не спробував би обіцяне здійснити, і цього не побачили б японські туристи, не сказали б про це королю, і в нього не виникло б ідеї, через яку він поїхав до Каменіани, і не довідався б він вчасно про викрадення яйця, і не дав би міліції вказівки, і не поставила б міліція біля Державних Дверей пост, і зловмисник безперешкодно виніс би яйце дракона у Великий Світ. Отаким логічним ланцюжком ми приходимо до того, що порятунок відбувся завдяки існуванню в Терентопії злочинності. Тобто, можна сказати, що наші злочинці своєю незаконною діяльністю врятували країну. Стало бути, рятівниками батьківщини можна вважати наших злочинців. Ну, хіба не логічно?
– Ти якоїсь дурниці намолов! – обурився Аркадій. – Це не логіка, а маячня сивої кобили!
Було видно, що він дуже образився.
– Категорично не згодний! Це не маячня сивої кобили! Це маячня кобили лише трохи сивуватої, але переважно рудої, – пожартував я. І порадив: – Заперечуй. Якщо в моєму міркуванні відсутня логіка, то вкажи, у якому саме місці.
Аркадій замислився, але, видно, не зміг знайти вади в моєму логічному ланцюжку, тому нічого не заперечив. Просто продовжував мовчки на мене дутися.
– Ну, не злися, Аркашо, – сказав я. – Я ж не оспорюю твоєї важливої ролі в порятунку країни.
– Гаразд, не злюся, – нарешті погодився він після тривалої паузи, – просто трохи прикро, що ти мене прирівняв до злочинців.
– Та не прирівнював я. Просто...
– А хто там попереду?
Ми наближалися до мосту через річку Струмище. А перед мостом виднівся якийсь вершник.
– Схоже, це якийсь незалежний лицар, – припустив я.
Ми під'їхали до нього ближче й переконалися, що це справді був лицар. На його щиті було зображено чорну підкову в блакитному полі.
– Вітаю вас, лицарі! – вигукнув він. – Я Лицар Щасливої Підкови.
– А ми лицарі Напівкруглого Столу. Я барон Аркадій.
– А я барон Панас.
– Ви, звичайно, шукаєте викрадене яйце дракона. Я теж. А крім того, я славлю свою даму серця, Марину Голубенко. Я стверджую, що вона найкраща жінка у світі. І заявляю, що якщо ви з цим не погоджуєтесь, то я вас без бою через цей міст не пропущу.
– А я говорю, що найкращою жінкою у світі є моя дама серця, тобто моя дружина Оксана Цукерка-Глімпельштейн! Отже, мені доведеться з вами, Лицарю Щасливої Підкови, битися, щоб з'ясувати істину.
Я б теж цьому зустрічному заперечив, що найкращою жінкою є моя дама серця, і бився б із цього приводу. Але не міг, оскільки в цей період дами серця не маю, тобто ні в яку жінку поки що не закоханий. Ти знаєш, сестричко Марійко, що трохи більше року тому в нас із моєю колишньою нареченою Жанною сталася велика сварка, яка знищила наше взаємне кохання, і ми розійшлися. І тепер вона збирається заміж за іншого. А я після цього поки що нікого не покохав. Тому й битися нема за кого. Тож тільки Аркадієві при цій нагоді випала честь битися за свою даму серця.
Хоча Аркадій не найвидатніший лицар нашого королівства й ще жодного разу не ставав чемпіоном на лицарських турнірах у День Шляхетного Мордобою (як, втім, чесно сказати, і я), але все ж таки боєць досить досвідчений і багатьох лицарів на турнірах перемагав. Тому я був певен, що, скоріше всього, він переможе й цього Лицаря Щасливої Підкови.
Але те, що сталося під час цього, так би мовити, маленького лицарського турніру, мене вразило!
Обидва лицарі, звільнившись від зайвого багажу, стали один навпроти одного на відповідній відстані, приготували списи, опустили забрала, загалом усе як водиться.
Аж раптом Аркадій повівся цілковито неадекватно, ніби геть недосвідчений лицар, що вперше сів на коня і вперше взяв у руки спис і щит. Або як хворий. Або як божевільний. Замість того щоб спрямувати спис на суперника й поскакати йому назустріч, він заходився гарячково розмахувати списом і сіпати за взду, чим спантеличив коня Людовика, який не розумів, чого від нього вимагає господар, чи йому їхати вперед, чи задкувати, чи крутитись на місці. Рухи Аркадія були хаотичними й безглуздими, ніби він перетворився на маріонетку, яку смикає за ниточки божевільний ляльковод.
Лицар Щасливої Підкови теж явно був приголомшений такою небаченою раніше поведінкою. І замість того, щоб стрімголов помчать на Аркадія зі списом напереваги, вражений суперник під'їхав до мого приятеля неспішно, і, здивовано, не швидко й не сильно тицьнув його списом у щит. І цього слабкого поштовху виявилося достатньо, аби Аркадій заточився й беркицьнувся з Людовика на землю! Мені й на думку не могло спасти, щоб Лицар Білого Комара міг програти турнір настільки ганебно!
– Я переміг вас, лицарю Аркадію, – сказав Лицар Щасливої Підкови таким непевним голосом, ніби й сам не вірив у таку легку перемогу. – І тепер, згідно з правилом, ви зобов'язані визнати, що моя дама серця Марина Голубенко – найкраща жінка.
Аркадій абияк став на ноги, будучи страшенно роздратований курйозною поразкою.
– Ви чули, що я сказав? – продовжив суперник, не отримавши відповіді.
– Та чув, чув, – бурмотів Аркадій. – Ну, визнаю я невідомі мені переваги вашої Марини Голубенко. Визнаю.
– Я задоволений, – сказав Лицар Щасливої Підкови.
– Визнаю, – продовжував буркотіти Аркадій, але вже тихіше, майже собі під ніс, здіймаючись знову на Людовика, – бо того вимагає правило, а не тому, що вважаю, буцімто моя дружина гірша.
– Тепер ви можете вільно їхати через міст та продовжувати путь, – дозволив шанувальник Марини Голубенко. – Щасливої дороги!
– І вам усього найкращого, Лицарю Щасливої Підкови, – попрощався я.
І ми з Аркадієм, переїхавши мостом Струмище, продовжили переміщення в бік Іканьки.
– Що це було?
– Сам не розумію.
– Ти поводився наче безумець!
– Саме так.
І раптом пролунав незнайомий мені голос:
– На жаль, це ми винні, ми напартачили. Через нас, недолугих, стався такий курйоз. Каємось та просимо вибачення. Більше таке не повториться. Клянемося.
– Так, каємось та клянемося, – повторив інший незнайомий голос.
Ми з Аркадієм заходилися крутити головами й озиратися на всі боки, бажаючи побачити тих, хто говорив, але навколо нас нікого не було.
– Озиратись марно. Усе одно ви зараз нас не побачите, – сказав другий голос.
– Бо світло, – продовжив голос перший. – От якби була ніч, ви б нас розгледіли, тоді ми виглядали б фосфоресцентними фігурами. А за такого сонця – ні. Так ми чисті невидимці.
– Ага, ви привиди, – здогадався Аркадій.
– Вони самі, – сказав другий голос.
– Знайомі вам, хазяїне, привиди. Я Михеїч.
– А я Олицетворенський.
– А, он хто! – вигукнув Аркадій і, повернувшись до мене, пояснив: – Це духи з мого Шмокиконського замку. Пам'ятаєш, я тобі про них згадував?
– Пам'ятаю, – підтвердив я.
– А ви, голубчики, отут як опинилися і що робите? Чому не в замку? – звернувся Аркадій до невидимців.
– Та ми, примари Шмокиконського замку, вас, хазяїне, незримо та беззвучно супроводжуємо вже шістнадцяту добу поспіль, безперервно, з дев'ятого жовтня, від початку Великої Яєчної Експедиції, – пояснював голос Олицетворенського. – Ми вирішили, що під час ваших мандрівок вам може знадобитися наша допомога. Тому ухвалили по черзі вас супроводжувати. Позмінно, так би мовити. Нас сім духів. На добі двадцять чотири години, а в годині шістдесят хвилин, а у хвилині шістдесят секунд. Ділимо це на сім, і виходить, що зміна кожної примари триває двісті шість хвилин і приблизно одинадцять із половиною секунд. Тобто кожен із нас супроводжує вас протягом приблизно трьох годин сорока трьох хвилин, а потім йому на зміну приходить наступний, і так далі.
– До сьогодні, – підхопив голос Михеїча, – ми не мали потреби втручатися й вам якось помагати. Ми просто супроводжували та спостерігали. Але зараз, коли у вас виникла потреба битви із зустрічним лицарем, я, Михеїч, вирішив, що зможу вам стати у пригоді. Це була саме моя зміна. Як ви знаєте, хазяїне, ми, примари, можемо рухатися швидше й спритніше, ніж живі люди. От я й прикинув, що якщо я увійду у ваше тіло та буду ним зсередини рухати, то ви виявитеся спритнішим за суперника та легко його подужаєте. Напевно, так і вийшло б. Я увійшов у ваше тіло та приготувався до бою. Але, як на біду, у ці секунди закінчилася моя зміна, і почалася зміна Олицетворенського.
– Я, – продовжив Олицетворенський, – прийшовши до початку своєї зміни, оцінив обстановку, все зрозумів і вирішив вам, хазяїне, пособити, тому увійшов у ваше тіло.
– Так ми обоє опинилися у вашому тілі, хазяїне, бажаючи правильно, з нашого погляду, рухаючи цим організмом, здобути вам звитягу. Я хотів довести почате до кінця, тому не покинув вашого тіла, хоч формально моя зміна закінчилася.
– А я вважав, що перебуваю у вашому тілі по праву, оскільки почалася моя зміна, і саме я маю право в ці хвилини ним керувати.
– Таким чином, ми обоє одночасно ворушили вашим тілом. Але оскільки в нас були дещо різні, так би мовити, ідеї щодо послідовності рухів, то ваше тіло, кероване двома не узгодженими управителями, замість чітких і точних дій, заходилося рухатися хаотично й безглуздо. Через це й трапився весь цей курйоз.
– Це була наша помилка. Кожен із нас піддався своїм амбіціям замість того, щоб поступитися іншому. Але, як кажуть, на помилках учаться, і, отримавши такий негативний досвід, ми його враховуватимемо, і в майбутньому не будемо робити таких ляпсусів.