Якщо ж це не збіг, то, виходить, що в цьому випадку сеанс ясновидіння виявився переважаючим можливості інших ясновидців королівства, і був випадком унікальним, а не типовим.
– Викрутився! – захоплюється Права півкуля.
– Угу, – буркоче Ліва.)
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Відрядження чудотворця
Я ввійшов сюди з поміччю двері.
Борис Гребєнщиков, "Із Калініна в Твер".
Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто шумне – центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив.
Ілля Ільф і Євгеній Петров, "Дванадцять стільців".
– А скажіть, будь ласка, як мені проїхати на Римарську, 22?
Леонід Чернов, "Спорт у повсякденному житті".
– Усі ми шпигуни, – тихо сказав Сайм.
– Ми шпигуни! – заволав Буль. – Підемо вип'ємо.
Ранком загін об'єднаних сищиків вирушив до готелю на Лестер-сквер.
– Ну що ж! – говорив доктор Буль. – Нічого страшного. Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого ж він прагне.
– Усе не так просто, – заперечив Сайм. – Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого прагнуть вони самі.
Ґілберт Кіт Честертон, "Людина, яка була Четвергом".
Видання деяких газет, журналів і навіть книг може приносити вигоду.
Козьма Прутков, "Плоди роздуму".
22 вересня 1995 року.
Ранком 22 вересня товстий маг Гліб Любомирович Цвях вирушив на вокзал, щоб за допомогою вузькоколійного паровозика переміститися у Великі Дрібки. Щоб крізь Державні Двері проникнути у Великий Світ. Щоб допомогти доблесній терентопській розвідці добути потрібну інформацію з розуму потайливого редактора харківської газети "Лиса правда" Фауста Рабіновиченка. Про що Цвяха попросили, як читач, напевно, пам'ятає, терентопський шпигун Іван-чай і король Жорик Дев'ятий.
Коли трамвайчик "Табакерка" переміщався убік залізничного вокзалу, його пасажир Гліб Любомирович, дивлячись у вікно, побачив жалобну процесію, що повільно рухалася до цвинтаря. Спереду їхав катафалк похоронного бюро "Бідний Йорик", слідом сумовито брели Мойсей і Берта Роженкранци, за ними кілька людей пристойного виду (очевидно, їхні родичі), а за ними семеро типів з кримінальними фізіономіями, напевно – колишні подільники й співкамерники небіжчика. Бандюгу везуть ховати на Старе кладовище, догадався чарівник. "Табакерка" обігнала похоронний хід, і він залишився за кормою електрично-рейкової колісниці...
До відходу поїзда чарівник встигнув почитати "Дошку оголошень", де була і його об'ява, приклеєна два тижні тому, помилуватися фресками Мікеланджело Бутербродова на вокзальному куполі й купити в газетному кіоску журнал "Мандрівник-надомник", аби за читанням скоротати путь...
За три години їзди до Великих Дрібок товстун прочитав журнал майже на третину...
Нарешті за вікном вагона під'їхали й зупинилися транспарант "ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ..." і герб Великих Дрібок – чорна каляка-маляка в жовтому полі.
Було тільки без п'яти хвилин опівдні.
До зустрічі з розвідниками аж чотири години. (Терентопія жила за жорикбурзьким часом, а Харківщина за оббитими чорним дерматином дверима – за київським, але обоє ці часи дощенту збігалися).
Щоб убити зайвий час, маг вирішив трохи погуляти колишньою столицею королівства.
А в Автора є не присуджений до убивства час, щоби розповісти, чому на великодрібкинському гербі зображена каляка-маляка.
До Мирополка Романтика на гербі столиці (що нею були Великі Дрібки до середини вісімнадцятого століття) фігурувало інше зображення, яке Автор не описуватиме, боячись обвинувачення в порнографії. Чому на старому гербі було зображено щось похабне, невідомо, оскільки прадавні літописи втрачені.
Мирополк, як відомо, був натурою романтичною, піднесеною, шляхетною, і його грубий натуралізм герба жолобив. Тому він придумав новий герб: чорний лицар на чорному ж коні, зображений на жовтому щиті. Оприлюднити новинку король вирішив під час чергового лицарського турніру, прикрасивши по периметру турнірне поле щитами з новим гербом столиці.
Придворному художникові Мирополк пообіцяв дати ескіз, за яким той повинен був виготовити ті щити. Але через страшну зайнятість у короля не доходили руки намалювати зразок. Коли до нього підходив художник, він проказував: "А, так-так, звичайно, пам'ятаю, трохи згодом, зараз немає часу".
І от коли до турніру залишилася тільки доба, Мирополк у своїх апартаментах сів малювати ескіз.
Він не був талановитим малювальником, тому лицар вийшов схожим на пінгвіна, а кінь – на мурахоїда (що тих екзотичних тварин Мирополк, звісно, ніколи не бачив і навіть не підозрював про їхнє існування).
Король відразу зачеркав невдале зображення калякою-малякою і зібрався здійснити другу спробу, але йому доповіли про якусь невідкладну справу. І, залишивши аркуш на столі, монарх вийшов.
Отут знову прийшов художник. Зустрінутий ним лицар Килина (який раніше був торговкою моченими яблуками), повідомив, що король відсутній. "Він мав залишити мені ескіз нового герба. Не залишив?" – запитав художник. "Зараз подивлюся, – відповів лицар Килина, увійшов у королівські апартаменти й повернувся з аркушем. – Так, залишив, от".
Художник узяв ескіз, подивився, знизав плечима, почухав потилицю й пішов малювати щити...
Король прометушився увесь день і не встиг намалювати другий ескіз, тож ухвалив оприлюднити новий герб колись іншим разом.
Яке ж було його здивування, коли, явившись на турнірне поле, він побачив його оточеним рядами жовтих щитів із чорними каляками-маляками. Прибула на турнір публіка, знаючи, що ці щити – добуток короля, поставилася до них з ентузіазмом: хвалила, раділа, поздоровляла. Звичайно, це було чисте підлабузництво, але Мирополк, розчулений таким ставленням, не став лаяти художника за це непорозуміння, а узаконив каляку-маляку в якості столичного герба.
З тих пір уже майже чотириста років такий герб залишається незмінним...
* * *
Уколошкавши пару годин крокуванням вулицями Великих Дрібок, обідом у їдальні, телефонною розмовою з великодрібкінським колегою, старим магом Василем Втулочкою (котрий колись був наставником юного Гліба Цвяха), і просто відпочинком у скверику на ослоні, Гліб Цвях, глянувши на наручного годинника і переконавшись, що час наближається до 14.00, розсудив: пора і самому йому, Цвяху, також наближатися. До Державних Дверей.
Державні Двері стирчали серед полів і лугів у трьох кілометрах від західної окраїни Великих Дрібок. Під'їхати до них можна було або на таксі, або на автобусі, який ходив за маршрутом "Залізничний вокзал – Державні Двері" кожні дві години. Товстий чарівник, враховуючи, що до зустрічі з розвідниками близько двох годин, урадив прогулятися до Дверей пішечки, що при його комплекції було корисно. Тобто до окраїни міста він добрався від центру на тролейбусі (у Великих Дрібках не було трамваїв, зате були невеликі тролейбуси, виготовлені місцевими ремісниками поштучно без стандарту в дизайні), а вже від окраїни до Дверей – пішки... (До речі, англійське слово "бус" означає – автобус. Тож можна подумати, що тролейбус – це автобус для тролів. Але така думка є помилковою. Ніхто ніколи не бачив у тролейбусах справжніх тролів.)
Як тобі, безцінний читачу, уже відомо, терентопці активно навідувалися до Великого Світу, особливо в Харків. При цьому, з дитинства виховані патріотами, знаючи, що ні за яких умов не можна видавати законспіровану батьківщину, вони нічим не показували своє терентопське походження: у Харкові говорили тільки українською чи російською мовами, або приміським суржиком, без сугубо терентопських слів і виразів. Одежу надягали тільки таку, яка була типовою й для Великого Світу. Якщо ж траплялося, що терентопець затримувався харківською міліцією (а таке бувало рідко, адже жителі королівства, в основному, люди дисципліновані й законослухняні), він, щоб не зрадити батьківщини, прикидався простим харківським безхатченком або таким що забрів з іншого українського населеного пункту волоцюгою.
У Терентопії, як відомо, не було дуже розвиненої промисловості, і багато промислових товарів жителі королівства здобували в Харкові. Але не за терентопські шурхотики, звичайно ж, а за тамтешню валюту. В описувану епоху це були купоно-карбованці, до того – совєтські карбованці, а нині – українські гривні. Звідки в терентопців бралися тамтешні гроші? Звичайно, ніхто в Харкові не став би їм міняти незрозумілі папірці, іменовані шурхотиками, на купоно-карбованці. Гроші у Великому Світі терентопці не міняли, а заробляли, в основному, продажем своїх товарів: овочів і фруктів, різних ремісничих виробів... Наприклад, молодий чарівник Арам Артаньянц купував у терентопських фермерів порівняно дешеві терентопські яблука, перетворював їх на відносно дорогі апельсини, мандарини та інші екзотичні плоди, продавав їх на харківському Благовіщенському базарі й у такий спосіб збирав тамтешні гроші для придбання комп'ютерів, лазерів і іншої необхідної йому техніки. Деякі терентопські комерсанти не витрачали всі українські купоно-карбованці, російські рублі, німецькі марки, британські фунти, американські долари й іншу тамтешню валюту у Великому Світі, а доставляли їх у королівство, щоби там обміняти на шурхотики за вигідним для них курсом.
От і Гліб Любомирович перед переміщенням до Державних Дверей придбав задвірні купоно-карбованці в одному такому пункті обміну...
Біля Державних Дверей був заасфальтований майданчик, де стояли кілька службових автомобілів. Один з них належав Терентопській розвідці й призначався для термінової доставки розвідників у столицю. Саме на ньому вчора Рафаель Комаха був доставлений до Королівського замку. Був там і гібридний мікроавтобус великодрібкинської філії туристичного агентства "Рятівна Бджола". На ньому іноземні туристи із зав'язаними очима, яких передавав крізь Двері Зіновій Недашковський та члени його родини, доставлялися у Великі Дрібки, де їм розв'язували очі й починали знайомити з екзотичною країною...
Докрокувавши бадьорим кроком за сорок хвилин від міста до Дверей, ясновидець виявив крім знайомої автостоянки й новинку: брезентовий тент, під яким розташувався міліцейський пост-митниця. Пост складався із двох міліціонерів і одного стола.