Яйцепос. Книга 3

– Викрутився.

– Так ти просто переніс сюди імена давньослов'янських богів і духів (окрім найзлісніших, і деякі спотворивши) з від­повідної енциклопедії та з "Велесової Книги" – викриває Автора його Ліва мозкова півкуля.

– Це не заборонено ані Кримінальним Кодексом, ані Кон­ституцією, – парирує Автор.

– Ну, добре, нехай буде, – здається Ліва.)

* * *

Нарешті наші лицарі приїхали в містечко Шмарклів. Мгобок­бекбе знову перечитав лист Естер, вручений йому в Безба­штовому Замку, і попрямував (із напарником, звичайно) до майдану Краплі, запитуючи дорогу в місцевих.

Посередині цього майдану був маленький пам'ятник: на чотири­гранному постаменті із сірого граніту – скляний виріб у формі краплі. Напевно, ця крапля символізує носовий слиз, що фігу­рує в назві міста. І на гербі цього міста – біла крапля в рожево­му полі.

Біля пам'ятника розташувався крихітний стихійний базарчик: баби торгували соняшниковим насіннячком, очище­ними від шкарлупи горіхами різних видів, сухофруктами – ізю­мом, курагою й т.д. Зачерпували свій товар із мішків скля­нками – більшими або маленькими, на вибір покупця – і виси­пали в ку­льок, згорнутий зі сторінки старого журналу, або просто в ки­шеню покупцеві.

Коли лицарі під'їхали до пам'ятни­ка й стали оглядати майдан у пошуках Естер, одна з торговок, реалізаторка соняшникових зерен, замахала рукою, привертаючи до себе їхню увагу. Коли ж вершники звернули на неї увагу, зробила кистю закличний жест: їдьте сюди. Мгоцько заперечливо похитав головою, мовляв, нам не до насіннячка, і продовжив шукати очима кохану. Але коханої не було, а торговка продовжувала кликати їх жестами.

Лицарі під'їхали, і вона сказала:

– Ви ж Лицар Пивної Кружки, так? – вона тицьнула пальцем у бойовий щит Мгоцька, де була намальована біла пивна кружка в чорному полі. – Вас отут учора чекала гарна дівчина, але...

Мгобокбекбе зрозумів і запитав:

– Вона залишила для мене лист чи записку?

– Ага. – Торговка витягла з-під стосу спустошених мішків конверт і простягнула йому.

У листі Естер повідомляла, що змушена терміново покинути Шмарклів, не дочекавшись тут Мгоцька, і що тепер вона буде чекати на нього в селі Геннадьївці, у тамтешньому шинку. Лицар Пивної Кружки відразу дістав із кишені рюкзака мапу західної частини королі­вства, розгорнув і відшукав на ній згадане селище. Воно розта­шоване західніше, приблизно посередині між Шмаркловом і Не­голеними горами.

– Значить, нам туди дорога, значить, нам туди дорога... – проспівав Річард Левове Копито.

(– Ну от, – засмучується нетерпляча Права півкуля авторсько­го мозку, – так із цими таємничими переміщеннями молодої й га­рної Естер Ісаківни Гільденштерн нічого й не прояснилося; ця частина, як я здогадуюся, добігла кінця, а загадка як була, так і залишилася. Тьху!

– Не плюйся, – буркоче півкуля Ліва.)

Так, довгий розділ "Меч Халазюк" отутечки дійсно закінчує­ться. Автор залишає тут Мгоцька й Річарда Левове Копито, щоб повернутися до них за шість розділів, у щосі п'ятдесят шостому з назвою "Заручниця мрійника". Там, безцінний читачу, ми побачимо не тільки цих двох лицарів, але, нарешті, й прекрасну Естер; там от і з'ясується вся правда про її таємниче зникнення й переміщення. Ну, а в найближчих шести розділах – з п'ятдеся­того по п'ятдесят п'ятий включно – Автор повідає, як читач уже зметикував, про пригоди ще шести пар лицарів Напівкруглого Столу.

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТЕ. Щодо переміщень барона Аркадія

– Так це-от привид новочасний...

Даниїл Хармс, "Комедія міста Петербурга".

– Зазвичай людей розрізняють по обличчях, – зауважила Аліса.

– От я й кажу, – сказав Хитун-Бовтун. – Усі на одне лице.

Льюїс Керролл, "Аліса в Задзеркаллі".

– ... криницю справді зачаклував дух із російським ім'ям.

– О, рани Господні! То ми пропали!

Марк Твен, "Янкі при дворі короля Артура".

25 – 30 жовтня 1995 року.

Розповіді про мандри лицарів Напівкруглого Столу під час Великої Яєчної Експедиції, як зазначив напевно читач, представлені в Терентопських хроніках у різних жанрах: мемуари, радіоп'єса, поема, журнальне інтерв'ю, газетна стаття... У цьому розділі розповідь про ще одну пару лицарів буде викладена в епістолярному жанрі. А саме: Автор читачеві підсовує фрагменти листів, що їх під час мандрів барон Панас писав своїй рідній сестрі Марії.

Мандрував Панас у парі зі своїм приятелем та сусідом бароном Аркадієм. Тобто сусідом Панаса Аркадій був до двадцять другого вересня даного року, до переселення Аркадія з лицарського гуртожитку до Шмокиконського замку. Обидва в гуртожитку, нагадує Автор, жили на третьому поверсі, Панас у квартирі № 307, а Аркадій – № 303.

Детальний портрет барона Аркадія Автор дав читачеві в щосі четвертому "Витязь у капроновій сітці", де він (не Автор, а Аркадій), ще не був бароном. А портрет коня Людовика, на якому мандрував барон Аркадій, Автор дав читачеві ще раніше, у щосі другому "Замах на подвиг". Тому тут у Автора немає потреби описувати цих двох істот. Автор опише лише барона Панаса та його коня Рюрика. Барон Панас – високий щільний чоловік тридцяти п'яти років, що має сіре волосся, вуса, бороду та сірі ж очі. Кінь Рюрик (названий так на честь Київського князя Рюрика Ростиславича) – непарнокопите сірої масті (так що колір тварини збігається з кольором волосся та очей його господаря).

І знає також читач, що повне ім'я барона Аркадія – Аркадій Левович Глімпельштейн. Тож Автор повідомляє тут повне ім'я його напарника: Панас Андрійович Сидорчук.

І відомо вже читачеві, що на щиті (і, відповідно, гербі) барона Аркадія зображений білий комар у червоному полі. Так що Автору залишається лише збагатити читача інформацією, що на щиті-гербі Панаса має місце червона цеглина в полі чорному.

Ну й можна нагадати, що для пошуків драконячого яйця та організатора його викрадення Аркадію з Панасом дістався перший сектор Терентопського королівства, який від центру країни – Великих Дрібок – лежить строго на схід, і в якому має честь перебувати столиця, Жорикбург.

На відміну від одруженого Аркадія, Панас був неодруженим. Аркадій під час мандрів відправляв при нагоді телеграми дружині – Оксані, – а Панас був не такий лаконічний і писав чималі листи своїй сестрі Марії. Тут будуть представлені фрагменти із трьох його листів. Автор Терентопських хронік виділив із них те, що, з його точки зору, може бути цікаво читачеві, залишивши поза увагою шматки про справи родинні та інше, що читачеві не було б інтересно.

* * *

"Здраствуй, люба моя сестричко Марійко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А тепер розповім забавну історію, що сталася з нами вчора.

Їдемо це, отже, ми з Аркадієм у напрямку від Кирбитівки до Іканьки. Базікаємо про те, про се.

І раптом Аркадій говорить:

– От дивися, ми шукаємо яйце дракона. Рано або пізно його буде знайдено, оскільки залишається на території королівства, оскільки зловмисникові не поталанилося винести його у Великий Світ. Та обставина, що яйце дракона не потрапило у Великий Світ, можна сказати, урятувала нашу батьківщину від лих, які могли статися, якби яйце туди потрапило.

– Безперечно, – підтвердив я.

– Але ж, якщо вдуматися, цей порятунок відбувся завдяки мені!

– Невже? – засумнівався я.

– Так, саме завдяки мені!

– Обґрунтуй. Надай аргументи, – продовжив сумніватися я.

– Давай міркувати логічно, вишиковувати, так би мовити, логічний ланцюжок подій. Зловмисник, придбавши яйце, поспішив покинути королівство. Але йому це не вдалося, оскільки біля Державних Дверей до його приїзду встигнули поставити міліцейський пост. Правильно?

– Правильно.

– От. А завдяки чому встигнули? Завдяки тому, що жорикбурзька міліція вчасно встигнула відправити відповідну телеграму великодрібкінський міліції. Правильно?

– Правильно.

– От. А чому столична міліція послала цю телеграму? Тому що до міліцейського управління зателефонував Його Величність із Каменіани й дав таку вказівку. Правильно?

– Правильно.

– От. А чому Його Величність дав таку вказівку? Тому що він перебував у Гірчичній печері у дракона Інокентія Карловича в той час, коли виявилася пропажа драконячого яйця. Правильно?

– Ага. Але ти-от отут до чого?

– Не поспішай. Згадай: навіщо король поїхав до цього дракона? Для того, щоб домовитися з ним щодо показових битв лицаря із драконом у якості шоу для туристів. Правильно?

– Ну так.

– А що Його Величність наштовхнуло на ідею про такі шоу?

– Що?

– Спілкування з японськими туристами. Ці туристи стали випадковими свідками моєї битви з Інокентієм Карловичем і навіть зняли її на відеокамеру. І вирішили, що це таке шоу для туристів. І висловили королю своє захоплення цим видовищем. Це й спровокувало його поїхати до Інокентія Карловича, завдяки чому він устигнув вчасно довідатися про викрадення й дати розпорядження, яке, можна сказати, урятувало нашу країну. Я тоді, чесно кажучи, японців навіть і не помітив. Про їхню роль у цій історії дізнався згодом. От і виходить, що, якби не я, нічого цього не трапилося б, і зловмисник безперешкодно вшив би у Великий Світ. От і виходить, що саме завдяки мені країна врятована! Хіба не так?

– Виходить, що так, – кивнув я.

– От! Виходить, я не просто один із лицарів, а можна сказати, рятівник батьківщини. Далеко не кожний може цим похвастатися.

Я замислився, і кілька хвилин ми їхали мовчки.

Помізкувавши, я сказав.

– Твій логічний ланцюжок переконливий, але його можна продовжити.

– Тобто?

– Дивися: ти говориш, що порятунок трапився завдяки тому, що ти бився із драконом Інокентієм Карловичем. А чому ти з ним бився? Тому що вирішив доправити його до Королівського зоопарку. А чому ти ухвалив таке рішення? Тому що на бенкеті в Королівському замку сп'яну брякнув королю, що дістанеш для його звіринцю дракона. А у зв'язку із чим відбувся цей бенкет? У зв'язку з тим, що кат Інкогнитечко одержав медаль "За ударну роботу".