З чого можна припустити, що в затишних куточках Європи єдинороги могли дожити до нашої ери, навіть до середніх століть. Але, врешті-решт, в Європі їх не залишилося.
В Африці ж та Індії вони ще якийсь час жили, але, очевидно, до ХVIII сторіччя зникли й там. А в Терентопії збереглися...
Так, повторює Автор, вважає більшість терентопських зоологів.
А от дримпельзябський філософ Парменід Іванович Ссавець (автор, крім іншого, широковідомої в дуже вузьких колах виданої за власний кошт монографії "Трансцендентальні аспекти колупання в носі"), що заробляв на життя дегустатором на Дримпельзябській тютюновій фабриці, а філософські праці писав у вільний від паління час, висунув іншу, дуже оригінальну гіпотезу.
На його думку, у Великому Світі ніколи не було справжніх єдинорогів, а також драконів і грифонів. Там ці чудовиська існували, мовляв, лише в уяві фантазерів і в складених ними казках, легендах, притчах... Що ж стосується терентопських єдинорогів, драконів і грифонів, то вони, мовляв, є породженням Окраїнних Земель. І породили, мовляв, Окраїнні Землі цих чудовиськ після того, як Мирополк Романтик зробив Терентопію романтичним лицарським королівством; і породили, мовляв, для того, щоби романтичне лицарське королівство мало чарівний біологічний антураж.
За цією гіпотезою виходить, начебто Окраїнні Землі породжують мутантів свідомо; начебто Окраїнні Землі — це якась інтелектуальна творча субстанція, на кшталт океану планети Соляріс із фантастичної повісті Станіслава Лема.
Терентопські вчені взяли на глум цю гіпотезу Парменіда Ссавця, приліпили до філософа образливе прізвисько "фантаст", а деякі навіть, указуючи на його професію, глузували, що "він обкурився", однак надати переконливих доказів його неправоти поки не змогли.
Парменід же Ссавець на захист своєї теорії казав, що в терентопських літописах та інших документах єдинороги, грифони та дракони згадуються лише з часів Мирополка Романтика, і немає жодних паперів, де б доводилося, що вони існували у Терентопії раніше. Опоненти ж йому заперечували, що це пов'язано з тим, що літописи домирополківських часів колись зникли, залишилися лише згадки, що такі літописи були, але невідомо, чи фігурували у них ті так звані чудовиська. От якби, мовляв, ті літописи збереглися до нашого часу, або раптово відшукалися, то, можливо, у них виявилися б згадки про єдинорогів, грифонів і драконів, що мешкали у країні і до часів Мирополка.
Терентопські зоологи (принаймні більшість із них) зараховують єдинорогів до роду конячих антилоп (hippotragus) із родини порожнисторогих (bovidae). Як і всі рогаті ссавці (окрім носорогів), єдинороги є парнокопитними, на відміну від коней, на яких трохи схожі, але які є непарнокопитими. Споконвічно, вважають деякі зоологи, це були дворогі антилопи, але оскільки роги розташовувались на їхній голові занадто близько один до одного, то в процесі еволюції вони сплелися й зрослися в один прямий гвинтоподібний ріг.
Споконвічні дикі єдинороги відрізнялися агресивністю, злістю; побачивши людину приходили у лють і прагнули заколоти її довгим і гострим рогом, який мали звичку точити об камені й дерева. Тому для людини зустріч із цими травоїдними була не менш, а мабуть і більш небезпечна, ніж зустріч із хижаками. Втім, дикі єдинороги трималися віддалено від людського житла, тому, аби стати їхньою жертвою, людина повинна була сама забрести в ту глухомань, де вони жили.
Спроби приручити й одомашнити єдинорогів не приносили успіху, поки за це діло не узявся згадуваний у цих писаннях маг Гектор Манюня. В 1738 році він за допомогою якихось чаклунських технологій перетворив пару диких лютих єдинорогів на смирних, добродушних тварин. Від того самця й тієї самиці й пішли всі нинішні домашні єдинороги.
Що ж до решти, небезпечних для людини, то їх чарівник своїми заклинаннями перемістив у Раптову пущу і зачарував той регіон таким чином, щоби вони із цього лісу ніколи не виходили, просто не бажали виходити.
Те ж саме він зробив і з небезпечними хижаками: грифонами, вовками, ведмедями. З тих пір Раптовий ліс – а це величезний масив, що розкинувся на сотні квадратних кілометрів, – є заповідником для диких єдинорогів та великих хижаків; за своєю волею ці тварини, небезпечні для людей, завдяки чаклунству Гектора Манюні, яке продовжує діяти, хоча самого мага вже давно немає на світі, із цього лісу не виходять. За межами Раптової пущі ці животини опиняються всупереч своїй волі, коли їх відловлюють для зоопарків.
Саме в Раптовій пущі були виловлені дикі єдинороги Трістан та Ізольда, вовчиця Гертруда, грифони Барсик і Мурзик, ведмеді Бурмило, Ласунчик і Карохутрий, що жили нині в Королівському зоопарку (зрозуміло, клички їм підібрала королівська родина). Мисливці, які бажають пополювати на єдинорогів, вовків, грифонів і ведмедів, можуть це робити тільки в Раптовій пущі, і тільки під чуйним контролем мисливствознавців, котрі стежать аби у результаті полювання не був порушений природний баланс.
Зрозуміло, усе вищесказане стосується тільки диких нерозмовляючих тварин; розмовляючі мутанти, будучи звіроподібними за формою, але людиноподібними за духом, могли, як і люди, жити скрізь де бажали; на них чаклунство Гектора Манюні не поширювалось.
Так, наприклад, у Жорикбурзі жив розмовляючий єдиноріг Буцефаленко, який заробляв на сіно насущне тим, що перевозив у візку пасажирів, тобто по суті працював рикшею; він називав свій візок "екологічним таксі", а себе – "екологічним таксистом".
А у Свистоніздринську – розмовляючий вовк Вольф Канісович, що працював кінологом.
А в Задвірполі – розмовляючий грифон Арістейчук – працював актором кіностудії "Задфільм": знімався в ролях грифонів.
А в Манюнинську – розмовляючий ведмідь Юхим Берчук – працював директором Манюнинського міського зоопарку...
Напевно і диких нерозмовляючих драконів Гектор Манюня своєю магією переселив би в Раптову пущу (може і спорудивши там для них печери), позбавивши бажання виходити та вилітати з того величенького лісу, якби до того часу їх не винищили терентопські лицарі. А дракони розмовляючі добре уживалися з людьми, не становили для них загрози, тому нікого не турбувало, що їхні житла-печери знаходяться на околиці нової столиці (втім, коли сталися ці чарівні дії Гектора Манюні, Жорикбурга ще не було).
Смирних, безпечних єдинорогів, отриманих у результаті чаклунства Гектора Манюні, терентопці стали розводити як свійських тварин. За допомогою селекції були виведені різні породи: їздові, ваговози, м'ясні, молочні й декоративні, зокрема – карликові, кімнатні... Втім, і карликові єдинороги були не такими дрібними, як на картині Рафаеля Санті "Дама з єдинорогом", де непарнороге парнокопитне розміром з болонку сидить на ручках молодої жінки. Ні, терентопські карликові ростом з поні, і їх не дуже-то потримаєш на ручках.
Крім іншого, одомашнені єдинороги використовувалися в сільськогосподарських роботах. Зробивши таке з єдинорогами, Гектор Манюня як би дав позитивну відповідь на задані в Біблії питання: "Чи захоче єдиноріг служити тобі й чи переночує біля ясел твоїх? Чи можеш мотузкою прив'язати єдинорога до борозни, і чи стане він боронити за тобою поле? Чи понадієшся на нього, бо в нього сила велика, і чи надаси йому роботу твою? Чи повіриш йому, що він насіння твоє поверне й складе на тік твій?" (Вітхий Завіт, Книга пророка Іова, розділ 39).
Колгосп "Під прапором арістотелізму", як уже повідомлялося, спеціалізувався на розведенні єдинорогів м'ясо-молочних порід. М'ясо й молоко цих непарнорогих парнокопитних не тільки смачні, але й цілющі, тому єдинороги на м'ясо-молочному ринку країни трохи "потіснили" корів, однак повністю "витиснути" не змогли, тому що яловичина й коров'яче молоко все-таки дешевше єдинорожини й молока єдинорогів...
– Яке блюзнірство, який цинізм – робити з єдинорогів ковбаси й котлети! – вигукує вражена Права півкуля авторського мозку. – Єдинороги – це ж... це ж... Ми говоримо – єдинороги, маємо на увазі – чарівна романтика; ми кажемо – чарівна романтика, маємо на увазі – єдинороги... І їх – на бойню?!! На м'ясокомбінат?!! На ковбаси й котлети?!! Та це просто святотатство!!! Цинізм хижаків!
– Не кипи, не кипи, мій розум обурений, – говорить мозковій півкулі Автор. – Для нас єдинороги є істотами романтичними, тому що ми їх ніколи не бачили (ілюстрації до казок і мультики не беремо до уваги), а для терентопців єдинороги – звичайна велика рогата худоба, тому – не більш романтичні, ніж корови... Для індусів, які вважають корів священними тваринами, поїдання яловичини є блюзнірство й святотатство, а ми – європейці – пожираємо корів аки вовки (вегетаріанців знов таки не беремо до уваги), не вважаючи це чимсь ганебним. Так і отут. Втім, і в Терентопії є вегетаріанці, які виступають проти вживання в їжу єдинорогів й інших "менших братів". Однак, більша частина тамтешнього народу з апетитом лопає смачні страви з єдинорожини.
Чому цей колгосп носить назву "Під прапором арістотелізму"? Напевно тому, що Арістотель згадав у своїй праці "Історія тварин" про єдинорогів як про реально існуючих звірів. Правда він назвав їх однорогими індійськими баранами, тоді як вони більш схожі на коней, ніж на баранів; але оскільки він їх ніколи не бачив, то можна пробачити великому вченому таку неточність.
У веселій епопеї "Ґарґантюа та Пантаґрюель" дотепного Франсуа Рабле зокрема сказано, що під час морської подорожі Пантаґрюель придбав на острові Медамоті трьох єдинорогів: темно-рудого самця й сірих у яблуках самиць (четверта книга, розділ другий). Там же купив фантастичного звіра таранда — гіллястороге непарнокопите, схоже на оленя, але таке, що володіє дивною здатністю змінювати колір, як хамелеон або восьминіг.
Цікаво, що продав цю дивину чоловік з України, де ці таранди, мабуть, жили й де він, мабуть, одного з них зловив. Тобто Рабле не написав так прямо "з України", а повідомив, що продавець був "із області гелонів". Але коментарі, довідники й енциклопедії роз'яснюють, що область, де жили скіфи племені гелонів, перебуває у низов'ях Дніпра, тобто на теренах України. Звідки були походженням єдинороги, Рабле не уточнює.