Яйцепос. Книга 3

– продовжує Дажбуг. – Його син Святослав, нинішній правитель Києва, теж головоріз не краще, ніж Халги...

– Ну ні, – перебиває Дажбуга Стрибуг, – Святослав шляхет­ніший за Халги: той напав на Київ раптово, підступно, нишком, а Святослав ворогів чесно попереджає: "Хочу йти на ви",

– Однаково головоріз, тому теж не гідний, – зітхає Дажбуг. – Я вирішив сьогодні передати Халазюка новому хоронителю, мо­лодому, тому й прихопив меча на це засідання. Завдяки на­шим знанням, нашому способу життя, ми, кудесники, старіємо в кі­лька разів повільніше, ніж звичайні люди, тому можемо прожи­ти декілька сторіч. Через це звичайні люди помилково вважа­ють нас безсмертними, навіть богами. Мій батько Сварбуг, на­приклад, прожив більше п'ятисот років. Коли я був ним зачатий, йому було вже за триста. Але, на жаль, і ми смерт­ні. Передчу­ваючи захід свого життя, я хочу передати меча Хала­зюка на збе­рігання... – Дажбуг замовчав, удивляючись в обличчя мо­лодих колег; гарний Кощій навіть підвівся в надії здобути ди­вовижну зброю, – на зберігання тобі, Лядо.

Дажбуг і рудий Лядо врочисто встають, старий простягає молодому коштовного дарунка, вимовляючи:

– Зберігай його, Лядо, поки не зустрінеш правителя, гідного такого дару.

– Зберігатиму, Дажбуже, і подарую тільки такому владареві, якому властиві шляхетність, доброта, безкорисли­вість, чесність і справедливість, – обіцяє хлопець. – Отут у рукоятці якийсь чудовий білий кристал.

– Чарівний кристал, – пояснює Дажбуг. – Саме завдяки йому поблизу меча руйнуються злі чари. Історія цього кристала ще більш древня, ніж історія меча; вона йде в глибини тися­чоріч. У Київ цей кристал князь Кий привіз із Константи­нополя, де йому цей камінь подарував кельтський кудесник з острова Британія. Той кудесник повідав історію каменю Кию, а Кий роз­повів Сварбугу, а тато Сварбуг – мені й Стрибугу. Історія мінералу досить довга, я розповім її якось іншим разом на до­звіллі... А тепер давайте, нарешті, перейдемо до основної мети нашого засідання. За минулий період деякі з нас у результаті міркувань і експериментів зробили нові відкриття й винаходи в області чарівництва, про які, як завжди, повідають іншим...

Деякі кудесники й кудесниці піднімають руки, показуючи, що їм є що повідати колегам.

– Слово для доповіді надається... – Дажбуг пробіг поглядом по тягнучим руку, – ну, почнемо з тебе, Велосе.

– Колеги, – починає Велос, піднявшись і прокашлявшись для чистоти голосу, – за минулий період мені вдалося відкрити ча­рівний спосіб...

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ. Меч Халазюк. (закінчення)

– Ну, далі в них ідуть доповіді з магічних технологій, зроз­умілі тільки фахівцям, – закінчив сеанс ясновидіння чарівник Гліб Любомирович Цвях і забрав свої персти з меча.

– Скільки цікавого ми довідалися! – збуджено викликнув Мгоцько, куйовдячи волосся. – Один тільки факт, що князь Київський Ігор був не сином Рюрика Новгородського, як сказано в офіційних літописах, най їх равлик копне, а сином Оскола, або як його називають ті ж літописи, Аскольда Київського, один тільки цей факт, повторюю, є великим історичним відкриттям! А скільки їх ще, великих відкриттів, міститься в інформаціях, що сконцентровані в цім мечі!

– Цікаво, як же цей древній чарівний меч потрапив до мого предка, герцога Павла Гриньмасяльського, – зауважив Річард Левове Копито, моргаючи білими віями.

– Він отримав його в спадок від предків, я читав, – сказав Лицар Пивної Кружки, – а от як Халазюк опинився в тих пред­ків, не знаю.

– Мені й самому цікаво це довідатися, – сказав товстий чарі­вник. – Я спробую швиденько, так би мовити, пунктиром, не вдаючись у подробиці, переглянути подальшу біографію цього предмета.

Чарівник Цвях знову поклав пальці на зброю, знову напру­жився, закотив очі, впав у транс, і став бурмотати: "Ага, пішло... уловив... так... далі... ясно... ще... ага... ага... ага...". Хвилин за десять утомлено відклав Халазюка і повідав коро­тенько подальшу історію меча:

Чарівник Лядо разом з іншими чарівниками й рештою пере­селенців із Київської Русі прийшли з Великого Світу в цей тоді ще ненаселений світ, що став потім країною Терентопією. Першим тутешнім правителем був князь Терентій. Лядо вважав його гідним владарем, тому подарував йому меча Халазюка. Зо­старившись, Терентій передав чарівний меч старшому синові на ім'я Святомир Ясний Місяць, і потім терентопські правителі, нащадки князя Терентія протягом сторіч передавали цей рари­тет із покоління в покоління, від батька до старшого нащадка. Так Святомир Ясний Місяць передав Халазюка Любославу Швид­кому; той – Феофану Ведмежому Хвосту; той – Олександеру Лисому; той – Крутовладу М'якому; той – Ловиславу Красномовному; той – Євстахію Багатому; той – Тихомиру Чи­тцю; той – Борису Рубаці; той – Любославу Другому Не­спішному; той – Володимирку Спостерігачу; той – Любославу Третьому Переписувачу; той – Іванові Кидачу; той – Воло­дарю Мрійнику; той – Ігорю Непомітному; той – Ізяславу Круглому; той – Яромиру Копачу; і той, нарешті, – Добромислу Мисли­вцю.

Добромисл, як видно із прізвиська, був запеклим мисли­вцем, і заради полювання багато чим міг пожертвувати. Поба­чивши одного разу у свого кращого друга, боярина Філо­фея Ріпи, якусь гарну вогнепальну зброю, Добромисл зажадав її отримати, щоб стріляти з неї в дичину. Але Філофей відмовля­вся її продавати. І тоді Добромисл, який, мабуть, не відрізнявся великою мудрістю, зопалу обміняв меча Халазюка, що дістався від предків, на гарненьку вогнепальну цяцьку. Так Халазюк перейшов від одного роду до іншого.

Коли Добромисл помер, а Мирополк, що став князем, поки­нув на час своє князівство та й пустився подорожувати Вели­ким Світом, обов'язок глави держави тимчасово, до повернення законного кня­зя, мав виконувати Філофей Ріпа, як друг Добро­мисла, а також наставник Мирополка. Не дочекавшись вороття останнього, Філофей сконав, і владу в країні захопив його син Яким Ріпа, що оголо­сив себе князем. Він не захотів віддати владу Мирополкові, коли той повернувся, і відбулася Перша громадянська війна, у результаті якої влада таки дісталася Ми­рополку, а Яким опини­вся в руках ката. А все майно Якима, у тому числі також меч Хала­зюк, перейшло до його рідної сестри Василиси (у Філофея Ріпи було двоє дітей – син і дочка).

Коли Мирополк, начитавшись лицарських романів, приве­зених ним у Терентопію із Західної Європи, перетворив своє князівство на лицарське королівство за книжковими зразками, Василиса Ріпа вийшла заміж за одного з перших лицарів Напів­круглого Столу – за Лойко Цигана. Від цієї пари й пішов ли­царський рід Лойковицьких. І в цьому роді меч Халазюк пере­давався від батька до сина. Від Лойко з Василисою він пере­йшов до їхнього старшого сина – барона Романа Харкача; той передав меч старшому нащадкові – баронові Валерію Веснянку­ватому; той – графові Юрію Важкому; той – графові Олегу Хропуну; а той – теж старшому синові, яким і був герцог Павло Гриньмасяльський.

Замок цього герцога пограбували лісові розбійники, забравши разом з іншими скарбами також меча Халазюка. Після чого один із цієї зграї – розбійник Вирвичереп – закопав ці цін­ності в Оксамитовім лісі під трьома зрослими дубами, де ви, Мгоцьку й Річарде, цей меч і відкопали, за вказівкою привиду Ви­рвичерепа. Так закінчив виклад добутої з меча інформації маг-ясновидець Гліб Любомирович Цвях.

– Великі відкриття сиплються як із рогу достатку! – виклик­нув Мгоцько. – Дотепер терентопці знали свою історію тільки із часів Мирополка Романтика, а що було до того – залишалося загадкою...

– Так, древні літописи не збереглися, – кивнув Гліб Цвях. – Я думаю, це Яким Ріпа і його соратники знищили всі літописи, аби нащадки не знали, що він став князем незаконно. Мабуть, він планував скласти та підсунути нащадкам фальшиві літопи­си, з яких випливало б, що він потомствений і тому цілковито законний князь.

– Але завдяки цьому мечу, насиченому важливими істори­чними інформаціями, і вашому хисту ясновидіння, здатному ці інформації витягти, стародавня історія нашої держави буде від­новлена! – продовжував Лицар Пивної Кружки. – Ти не запере­чуєш, Річарде, якщо ми віддамо цей меч Глібові Любо­мировичу? Нехай він без відриву від пошуків русалчиного мо­лока, най його равлик копне, ви­тягає з Халазюка безцінні історичні інформації.

– Не заперечую, – буркнув Левове Копито, але трохи кислу­вато, бо не хотілося йому розставатися із чарівним мечем.

– Дякую, хлопці, – сказав чарівник, знову беручи зброю в руки; однак відразу на його обличчі з'явилася занепокоєність, і він завмер, начебто до чогось прислухаючись; потім заперечли­во похитав головою й простягнув меча Річардові, говорячи: – Ні, мій внутрішній голос підказує, що меч Халазюк повинен зали­шатися у вас до закінчення Великої Яєчної Експедиції, що він вам може дуже придатися, навіть, можливо, урятує вам жит­тя. А я займуся ним уже після вашого й мого повернення в Жорик­бург.

– Ну раз ви так вирішили... – вимовив Річард, і із задоволен­ням узяв улюблений предмет.

Звичайно, двом нашим лицарям цікаво було спілкуватися із чарівником Цвяхом, однак треба було відправлятися в подальшу дорогу до містечка Шмарклова, де на Мгоцька, як він уважав, чекала кохана.

Попрощавшись і побажавши один одному доброї дороги, лицарі й маг роз'їхалися: Лицар Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, переїхавши верхи на Тута­нхамоні й Ігорі Святославичі дерев'яний міст на інший бе­рег Рідини, поскакали на захід, а Гліб Любомирович Цвях покотив на велосипеді вздовж берега на північ.

(– До речі, – заговорила раптом Ліва півкуля авторського мозку, – а слабко тобі, громадянине Авторе, перелічити імена всіх кудесників, кудесниць, русалок, лісовиків та інших суб'є­ктів, що сиділи навколо багаття на Лисій горі в тім епізоді, що його витяг із меча ясновидець Цвях? Слабко? Га?

– І зовсім не слабко, – огризається Автор. – Прошу: от тобі повний список їхніх імен за абеткою:

Авсень, Апидома, Асилк, Аспеленія, Бабілоса, Баган, Балдурь, Берегиня, Бигодища, Бистриця, Білбуг, Білдий, Білен, Білояр, Болибошка, Буглаз, Бугунка, Бужана, Вазила, Ваструха, Ваян, Велос, Венич, Вишень, Вів, Віла, Віт, Водана, Воїпель, Волот, Волю­та, Вяшка, Гайовка, Главарадзе, Годебуг, Годун, Гонидло, Гопляна, Горинка, Дажбуг, Дано, Дармопих, Датан, Дзевана, Диблик, Дід, Доброгост, Добропан, Додола, Дугна, Ду­нило, Єзерник, Єрайчин, Жердяй, Жива, Жилотуч, Жит­нич, Жицень, Жмур, Западлинка, Здар, Зелонь, Земенник, Зимерцла, Зюзя, Ігоша, Іпабуг, Іра, Каледа, Каревит, Карна, Ки­рнис, Кирт, Колток, Копша, Корочун, Корс, Корша, Кострима, Кощій, Кри­ниця, Кришень, Кумоха, Купело, Лазаврик, Ла­сдона, Лелек, Ле­люй, Летениця, Лигич, Лисунка, Лядо, Ляль, Магура, Макеш, Маркуша, Марлівка, Марна, Милка, Мило­стенка, Млада, Морана, Мудрена, Натигай, Нонадей, Ноцена, Нявка, Озвена, Палій, Пертун, Певалиця, Пинай, Пливник, Плу­га, Плюскона, Покрив, Пополуня, Поренуч, Потримп, При­снена, Прія, Прове, Пустерик, Рабао, Радегост, Раєк, Рацивія, Родомисл, Свасил, Світежана, Світовит, Семергла, Силинець, Синич, Сирич, Сієбуг, Сіровіт, Спориш, Среча, Стриба, Стрибуг, Телявель, Тетя, Толистовий, Троїл, Троян, Удрзець, Услад, Хвора, Хора, Хох­лик, Циза, Цобуг, Чириш, Числбуг, Чу­рпан, Шумрак, Емоло, Яга, Яриця, Яровіт, Ясомир, Ятад.

– Бач, перелічив, скрупульозно так, – дивується Права півку­ля.