– сказала бабуся й, оглянувши запилені панцири й щити лицарів, додала: – Ви, я бачу, здалеку... Заходьте. Будьте гістьми.
Шукачі драконячого яйця ввійшли в особняк чарівника, і сива бабуся провела їх у вітальню, говорячи:
– Ви вибачте, що я на вас напустилася, але вже дуже набридли всякі цікаві роззяви, які повсякчасно дзвонять і просять показати їм Микиту Манюню, начебто тут музей або зоопарк. Розташовуйтесь. Ви, мабуть, проголодались. Зараз ми вас почастуємо. Ізабеллушко!
У вітальню ввійшла богатирського виду жінка, що витирала потужні ручиська рушником. Саме про таких, напевно, написав один поет, класик російської літератури: "Избу на скаку остановит, в горящую лошадь войдёт", чи щось у цьому роді. (Ерудований читач, звичайно, зрозумів, що цим класиком є Микола Некрасов. А оскільки в Терентопських хроніках неодноразово згадується український класик, харківський письменник Грицько Основ'яненко, то для ще більшої ерудованості читача Автор хронік повідомляє, що Некрасов, крім іншого, написав і комедію у чотирьох діях з куплетами "Пригоди Петра Степановича, сина Столбікова" за мотивами роману Грицька Основ'яненка "Життя і пригоди Петра Столбікова, поміщика в трьох намісництвах. Рукопис XVIII віку". Щоправда написав Некрасов комедію не один, а у співавторстві зі ще трьома літераторами, один із яких – сам Грицько Основ'яненко.)
– Ізабеллушко, голубонько, приготуй гостям пообідати, – попросила бабуся.
– Ага, – густим басом відповіла Ізабеллушка й вийшла,
– Ізабеллушка стала нам допомагати по господарстві, коли наша внучка народила. Знаєте, з немовлятком стільки мороки. Колись мій чоловік – Микита Альбертович – пособив цій Ізабеллушці: за допомогою магії позбавив її чоловіка алкоголізму; а тепер вона з дяки спомагає нам.
У затишній вітальні відчувалося, що в будинку панують жінки-хазяєчки: усе було чисто, ароматно, акуратно, красиво.
Сівши в крісла (після того як зняли курні обладунки й відклали зброю), барон і граф розглядали картини й картинки, що прикрашали стіни.
На одній картині був зображений олійними фарбами веселий чоловік у напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі з мереживним жабо на грудях. Фахівець за стилем живопису визначив би, що портрет написаний у середині вісімнадцятого століття, а нефахівець визначив би це за датою, зазначеною живописцем поруч із підписом у правому нижньому куті картини: "Леонардо Ґудзик, 1747".
– Це портрет визначного чародія Гектора Манюні, предка мого чоловіка, пензля придворного художника Леонардо Ґудзика, – пояснювала бабуся. – Леонардо Ґудзик зобразив його, коли король Жорик Четвертий надав Гектору Манюні посаду придворного чарівника. У нас навіть є зразок автографа того знаменитого мага. От.
І бабуся дістала із шафи дерев'яний планшет, де під склом був невеликий папірець, пописаний гарним почерком. Лицарі прочитали:
каньки; і довідається про
захоче мати те яйце, щоб
владу в країні; і викраде
краплі води схожого на
ажадає, щоб лицар віддав
– Це фрагмент написаного Гектором Манюнею пророцтва. Інші фрагменти цього автографа є в інших його нащадків, – продовжила пояснювати бабуся. – А ось це світлина, де мій чоловік Микита Манюня разом із королем Жориком Восьмим.
Це вже вона звернула увагу лицарів на висячий над ними знімок у рамочці під склом, що зафіксував двох чоловіків, один з яких був у короні.
– Так, це все дуже цікаво, пані, але нам би хотілося скоріше поговорити із самим вашим чоловіком. У нас до нього важлива справа, державної важливості, – вимовив Леонід Гострий Лікоть.
– Поговорити... – сумно посміхнулася дружина мага. – Зараз я вам його покаджу. Ідіть сюди...
Вона відкрила одну із дверей, заглянула туди й понадила до себе лицарів.
Вони підійшли й теж заглянули в кімнату.
Там стояла блакитна колиска, обвішана брязкальцями, а поруч на стільці сиділа гарна молода жінка, що тримала на руках немовля. Молода мама годувала дитя груддю.
Пошаривши поглядами по кімнаті, лицарі більше нікого в ній не виявили.
– Він не може з вами поговорити, йому всього півтори місяця від народження, – сказала дружина чарівника, прикриваючи двері. – Це моя внучка Наталка, а він – її син, мій правнук.
– Ви не зрозуміли, – заговорив барон Євген. – Ми хочемо поговорити не з вашим новонародженим правнуком, звичайно, а з вашим чоловіком-чарівником.
– Оце він і є. Син моєї внучки й мій правнук – це і є чарівник Микита Альбертович Манюня. Був чоловіком – став правнуком. Розумію, що це звучить як божевілля, але не забувайте, що ви – у домі чарівника. Зараз я вам розповім, як мій чоловік став сином своєї внучки й правнуком своєї дружини...
І повідала Валерія Максиміліанівна (так кликали дружину чародія) гостям-лицарям таку дивну історію, яких вони ще не чували...
* * *
Микита Альбертович Манюня протягом життя займався різними магічними проблемами. А коли став старіти, зосередився на одній: вирішив винайти еліксир молодості. Щоб старий, випивши такий еліксир, ставав молодим хлопцем і продовжував жити повноцінним життям.
Десятки років витратив на експерименти, й нарешті в середині листопада 1994 року з радістю повідомив дружині Валерії й внучці Наталці, що завдяки йому еліксир молодості вже існує, досліди на мишах, кроликах і навіть мавпі довели його відмінну якість, і тепер настав час провести дослід на людині.
На роль піддослідного організму сімдесятивосьмилітній маг вибрав самого себе.
Розрахувавши дозу, випив своє зілля й дійсно став молодіти на очах...
За тиждень виглядав і почував себе сорокалітнім...
Ще за два дні – тридцятирічним...
Ще за два дні – двадцятилітнім...
І отут чарівник захвилювався: за його розрахунками на двадцятип'ятилітньому рубежі омолодження повинне було припинитися.
Ще за день, у вигляді п'ятнадцятирічного підлітка, чародійник визнав, що помилився в розрахунках і перевищив необхідну дозу або концентрацію еліксиру, а "протиотрути", що зупиняє процес омолодження, він ще не винайшов.
До середини наступного дня він виглядав десятилітнім хлопчиком, а до вечора – першокласником.
Ніччю, що пішла за тим вечором, дружина й онука чудотворця не спали, з розпачем спостерігаючи, як їхній чоловік і дідусь перетворюється на дитину. Що ж до його дочки Ірини і її чоловіка Геннадія, то вони в той період, як звичайно, перебували в наукових експедиціях, удалині від домівки, і відповідно, при цих подіях не були присутні.
Ранком чародій уже плазував рачки, видаючи нечленороздільне агукання замість мови й пускаючи слину...
Ще за годину він і плазувати не міг, омолодившись до стану новонародженого.
Але навіть на цьому омолодження не припинилося, і з новонародженого Микита Альбертович перетворився на внутрішньоутробний плід.
І цей плід зменшувався, стаючи схожим на якогось голого маленького звірка, потім – на тритона, потім – на рибу...
Валерія Максиміліанівна була в шоці, спостерігаючи такі метаморфози чоловіка, не знаючи, як його врятувати, до кого звернутися по допомогу...
Коли Микита Манюня став ембріоном, ростом з пуголовка, його дружина в розпачі зателефонувала до гінеколога-сексолога Натана Шухермана, розсудивши, що саме гінеколог є фахівцем з людських зародків; коротенько описала йому ситуацію й попросила скоріше прибути й допомогти...
Натан Якович Шухерман, який, як Автор зауважив, був не тільки гінекологом, але й сексологом, одержав широку популярність у рідному Апчхиграді й за його межами після того, як написав науково-популярну книгу про статеве життя: "Арифметика сексу". Ця книга користувалася таким успіхом, що Шухерман написав другу книгу: "Алгебра сексу". І от тепер він працював уже над третьою книгою: "Тригонометрія сексу".
Коли йому зателефонувала дружина чарівника Манюні, Натан Якович саме писав розділ "Розрахунки косинусів для вертикальних поз"...
Очікуючи прибуття гінеколога, дружина й онука бачили, як родич швидко зменшується в розмірах, перетворюючись на якогось черв'ячка...
Коли Шухерман подзвонив у двері їхнього особняка, Микита Альбертович Манюня поменшився до мікроскопічної ікринки...
Вивчивши під мікроскопом те, чим став чарівник, гінеколог повідомив розстроєним родичкам, що зараз чарівник є заплідненою яйцеклітиною, тобто так званою зиготою, і перебуває в стабільному стані, а виходить, процес омолодження припинився. Інакше б зигота розпалася на яйцеклітину й сперматозоїд, а ті – на окремі молекули, і чарівникові прийшов би гаплик. Зараз його, мовляв, може врятувати тільки негайне впровадження в матку жіночого організму, де він знову почне ділитися, розбудовуватися, рости, у плині дев'яти місяців виросте до стану немовляти й знову народиться.
На пошук жінки, згодної виношувати дев'ять місяців у своєму череві старого, що омолодився, часу не було, а під рукою в гінеколога були тільки два організми жіночої статі: дружина чарівника, Валерія Максиміліанівна, і внучка чарівника, Наталка. Перша для виношування була непридатна; як-ніяк – восьмий десяток років від народження. А от сімнадцятилітня Наталка...
Наталка була дитиною Ірини – дочки Микити Альбертовича й Валерії Максиміліанівни. Ірина Микитівна Віник була вченим-біологом, спеціалізувалася на фауні Окраїнних Земель, майже постійно перебувала в наукових експедиціях і вела, можна сказати, кочове життя. Її чоловік Геннадій Петрович Віник теж був ученим, але не біологом, а геологом, і теж багато пропадав у наукових експедиціях. Тому, не маючи можливості досить часу опікуватися дочкою, віддали її на виховання дідусеві з бабусею; відвідуючи їх тільки під час короткочасних відпусток...
У найближчі дев'ять місяців Наталка планувала закінчити школу й продовжити освіту в університеті; вагітність і пологи в ці плани не входили. Але оскільки йшлося про життя або смерть любого дідуся, дівчина не стала роздумувати й відразу погодилася надати свій організм для порятунку дорогого родича.
І гінеколог Шухерман негайно за допомогою відповідного гінекологічного інструмента ввів зиготу в матку Наталки.
Так онука чарівника завагітніла власним дідом...
Натан Якович спостерігав її протягом усіх дев'яти місяців і із задоволенням відзначав, що вагітність протікає як не можна краще.
Дід в утробі внучки зробився з одноклітинного багатоклітинним, перетворився на зародок, потім – на плід...