Яйцепос. Книга 1

"Ні, тьху, добра, тьху, принцесо, тьху, – відповідав, відхаркую­чись та від­пльовуючись, лицар, – у королівстві, тьху, з'явився, тьху, злий, тьху, єдиноріг, тьху, який, тьху, уже заколов, тьху, ро­гом, тьху, і затоптав, тьху, копитами, тьху, жителів, тьху, сорока восьми, тьху, сіл, тьху, так що, тьху, деякі з поте­рпілих, тьху, померли, тьху, а інші, тьху, стали, тьху, калі­ками, тьху. Треба, тьху, терміново, тьху, вживати, тьху, якихось, тьху, термінових, тьху, заходів, тьху!" – "Ох, та­к-так, потрібні термінові заходи, – викликнула добра принцеса, почу­хуючи сідницю, вкушену блохою, – адже бі­дненькому єдиноро­гові загрожує смертельна небезпека: розлю­товані селяни мо­жуть його навіть убити! Треба негайно ря­тувати тварину! Які люди жорстокі до звіряток! Невже вони не розуміють, що єдиноріг не винний у тому, що він такий агресивний, адже агреси­вність – уроджена якість єдинорогів, а єдиноріг не вин­ний у тому, що він народився саме єдиноро­гом, а не метеликом наприклад, тому приречений бути агреси­вним! Єдиноріг не винний у тому, що він єдиноріг, так само, як вовк не винний у тому що він вовк, блоха – у тому що вона блоха, п'явка – у тому що вона п'явка, глист – у тому що він глист, бактерія – у тому що вона бактерія, вірус – у тому що він вірус... А якщо вони в цьому не винні, то як же можна їх винищувати й кри­вдити! Де ж справедливість і милосердя?! Я сама виїду на місце події, щоб особисто рятувати й захищати бі­дну твари­ну від розлютованих калік!"

Лицар Лапупиндер або Зільгеркукер спробував був відговорю­вати добру принцесу від цієї смертельно небезпечної справи, але в процесі відмовляння до його рота впурхнуло, уповзло й заплигнуло стільки комах, що вони забили його дихальні органи. Лицар задихнувся й від­разу помер. Добра принцеса і її при­дворні призвичаїлися розмовляти не розтуляючи вуст, як професійні черевомовці, а доблесний Лапу­пиндер чи то Зільге­ркукер чревовіщати не вмів, а говорив, роззявляючи рота, за що й поплатився: не зумів вижити в густо насиче­ному "меншими братами" приміщенні. Добра принцеса звичайно ж засмутилася, що пішов із життя ще один живий організм, і наказала підданим поховати лицаря з почестями, а сама, не гая­чи часу, підхопилася на коня й поскакала рятувати злого єдинорога.

Не один день витратила добра принцеса на пошук лютої тварини, але врешті-решт виявила його на мальовничій галя­винці, і відразу, не покладаючи рук, кинулася захищати живу істоту від недобитих селян. Вона так клопотала в цій бороть­бі за збереження живої природи, що в турботах навіть не помітила, як злий невдячний представник живої природи люто її проштрикнув рогом і затоптав ратицями. Недобиті селяни, побачивши настільки сумну кончину доброї принцеси, відразу нещадно уколошкали люту тварюку.

Сумний народ життєрадісно поховав добру принцесу (тобто те, що від неї залишилося) й із ентузіазмом заходився винищувати хижаків-людожерів, па­цюків, мишей, клопів, бліх, вошей та інших шкідливих тварин, зайнявся лікуванням і санітарією, що призвело до загибелі вели­кого поголів'я бактерій, вірусів, глистів... У результаті таких дій, а також уведення в раціон м'ясних страв, здоров'я народу помітно покращилося, епідемії припинилися, смертність серед людей суттєво скоротилася, і королівство почало благоденствувати. От так зло в тому королівстві здобуло перемогу над добром! Із чого випливає песимістичний ви­сновок, що зло невикорінне! Отут легенді кінець, а хто слухав – моло...

– А я наполягаю, як би це сказати, на правильності мого варіанта легенди про добру принцесу й злого єдинорога, – перебив мене герцог Харитон.

– Наполягай, наполягай, може, буде на полі гай, – миттє­во скаламбурив я, як на мене – досить дотепно.

– Ні, питання, як би це сказати, принципове, – казав напарник, беручи в руки футляр із телескопічним списом, – варіанти легенди в нас різні, значить – чийсь правильний, а чийсь – помилковий. Я говорю, що, як би це сказати, прави­льний – мій.

– А мені мій варіант більше подобається, – відповідав я, теж намацуючи футляр зі зброєю. – З'ясуємо істину старим лицарським способом.

– Так, друже мій Річарде, розв'яжемо цю, як би це сказати, проблему по-лицарськи, – погодився герцог, виймаю­чи з футляра складений спис.

Я теж дістав із футляра спис і натиснув на його кнопку; спис під тиском внутрішньої пружини став розсовуватися, а коли розсунувся до максимальної довжини, характерне клацан­ня дало зрозуміти, що він міцно зафіксувався в такому розсуну­тому стані. Зі списом колеги Харитона, звичайно, відбулася аналогічна метаморфоза. Ми оснастили наші списи тупими гу­мовими наконечниками для запобігання травм і каліцтв, скину­ли з коней на землю зайвий тягар: рюкзаки, намети тощо, роз'­їхалися по дорозі в різні боки, розвернулися один до одного, узя­ли зручніше щити й списи, і наш мінітурнір, що виконував роль жереба, почався.

Опустивши забрала, ми помчалися назустріч один до одного. Гумовий наконечник Харитонова списа чиркнув по моєму плечі, мій спис ковзнув по щиту герцога, але ми обоє утрималися в кульбаках і знову роз'їхалися. У другий раз мені не пощастило: спис напарника з розгону вперся в мій щит і вибив мене із сідла, а мій лише злегка зачепив шолом Харитона.

Буду­чи скинутим на землю, я за лицарським звичаєм змушений був сказати, що герцогський варіант легенди про добру принцесу й злого єдинорога більш правильний, хоча мій варіант мені як і раніше подобався більше. Приклад того, як іноді наші звичаї змушують нас суперечити переконанням.

Коли я після падіння піднімався на свого Синеуса, сонце на мить закрило щось велике, а потім по землі убік колгоспу поповзла розгониста тінь.

Ми з герцогом підняли погляди в небо.

Це летів дракон.

Ми замилувалися його польотом: гарне видовище.

Віддаляючись до обрію, крилатий ящір зменшувався в розмірах згідно із законами перспективи, а коли став на кшталт комарика, над колгоспом, будови якого вже даленіли, почав заходити на посадку.

– Цікаво, що драконові в колгоспі, як би це сказати, знадобилося? – сказав колега Харитон, складаючи спис.

– Дракони, напевно, теж уживають у їжу м'ясо єдиноро­гів, — припустив я. – А колгосп "Під прапором арістотелі­зму", куди ми прямуємо, – єдинорогарський.

– Логічно. А я от усе думаю, – продовжив говорити ге­рцог, підбираючи із землі намет і рюкзак, – чому це в казках і деяких легендах дракони, як би це сказати, дихають вогнем? Насправді ж ніякі тварини вогнем не дихають. Так звідки ж пішла ця небилиця, начебто дракони вогнедишні?

– Я колись читав у газеті "Вечірній Жорикбург" статтю щодо цієї теми, – відповідав я. – Там один професор, прізвище не пам'ятаю, викладав свою гіпотезу походження цієї омани. Він писав, що як і в інших тварин, як і в людини, у дракона в шлунку й у кишечнику іноді накопичуються біологічні гази, які час від часу виходять назовні або через задній прохід при пуканні, або через рот у вигляді відрижки. А біологічні гази, як відомо, горючі, і, приходячи в зіткнення з відкритим вогнем, миттєво спалахують. Отож, можливо, колись у стародавні часи якийсь дракон відригав гази, а перед його дзьобом випадково виявився вогонь, наприклад, – тліюча гілочка, і гази, що ви­ходили із його пащі, на мить спалахнули, а яка-небудь людина це побачила і стала усім розповідати, що дракони ди­хають вогнем. Так і виникла омана. А якби в той час тліюча гілочка була не перед дзьобом, а під хвостом, і дракон не ригнув, а пукнув, то напевно в казках і легендах фігурували б не вогнедишні, а вогнепукаючі дракони!

– Це було б, як би це сказати, смішніше! – хихотнув ге­рцог Харитон...

* * *

Незабаром ми слідом за драконом прибули в колгосп "Під прапором арістотелізму"; у колгосп, який спеціалізувався на виробництві м'яса й молока єдинорогів; у колгосп, у якім пра­цювали жителі трьох найближчих сіл: Комахолупів, Цуценського й Кубічних Буряків, а також один незвичайний житель із пригорода столиці.

У колгоспі нас зустріли радо.

Доярки, скотарі та інші ко­лгоспники на чолі з головою колгоспу Уляною Карпівною Ганчі­рочкою, жіночкою що називається бойовою, активною й досить симпатичною, організували для нас бенкет із концертом колгоспної самодіяльності.

А поки той бенкет го­тувався, сама Уляна Ганчірочка провела для нас екскурсію ко­лгоспом.

Ми з герцогом оглянули всі єдинорігівники (приміщен­ня для єдинорогів називаються єдинорігівники, як для корів – корівники), помилувалися процесом годівлі й доїння цих одноро­гих парнокопитних (годували їх сіном, а доїли за допомогою доїльних апаратів – прогрес!), побували в "дитсадках", де втримувалися ще безрогі телята, схожі на лошат..."

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стри­матися, аби знову не вискочити з коментарем у дужках, коментарем щодо єдинорогів.

Із приводу походження те­рентопських єдинорогів у тамте­шніх учених-єдинорогознавців існують різні гіпотези.

Більшість учених уважає, що в доістори­чні часи єдинороги населяли майже всенький Старий Світ, тоб­то Африку і Євразію, крім, хіба тільки, арктичних областей. Тоді, мовляв, вони й забрели зі Східної Європи крізь чарівний прохід у ті землі, які згодом стали Терентопською країною.

В античні часи, мовляв, у Європі єдинороги вимерли, чи то через епідемії, чи то внаслідок полювання на них людей та інших хижаків.

Давньогрецькі авторитети (серед яких найавторитетні­ший – Арістотель, якого навіть Чарльз Дарвін уважав кращим біоло­гом усіх часів і народів) писали про африканських й індійських єдинорогів як про тварин цілком реальних.

Втім, давньори­мський літератор Гай Юлій Цезар (який жив на два століття пізніше за Арістотеля, і, як всім ві­домо, у вільний від літе­ратурної праці час підхалтурював ди­ктатором та полковод­цем), повідомляє про єдинорогів Герциніанського лісу, що в Ге­рманії, у своїй книзі "Записки про Гальську війну".