Яйцепос. Книга 3

– ді­вчисько Яга, не доказавши, замовкає, тому що деякі засуджую­чи на неї озирнулися, мовляв, чого перебиваєш.

– Та ніякий він не віщий, це просто ім'я, – відповідає за брата Стрибуг. – Може, батьки хотіли, щоб він мав такий хист, тому й назвали, але...

– Ну ім'ям Халги його переважно земляки-шведи нази­вали, а наші переінакшують шведські імена на свій манер, – вліз із поясненнями й Главарадзе, – наприклад, якщо шведа звуть Інгвар, то наші, слов'яни, кличуть його – Ігор; якщо швед – Рьорик, наші говорять – Рюрик; якщо Валдемор, наші – Воло­димир... Ну а цього конунга Халги кияни кликали князем Оле­гом.

– Ага. Цей Халги їхав на рудій, як білка, кобилі. Побачив нас і говорить: "А, кудесники. Ану ж бо, кудесники, скажіть, що зі мною в майбутньому відбудеться". Ну я зосередився, уві­йшов у потрібний стан, і побачив видіння, начебто з голови цієї рудої кобили вилітає товста чорна стріла, упивається в стегно кону­нга Халги, і той умирає. Вийшовши із цього стану, я запи­тую правителя: "Цінуєш свою руду кобилу?" – "Мись? Мись – кобила хороша. Так, ціную", – відповідає Халги й тріпає їй хо­лку. "От від цієї своєї Мисі, конунгу, ти й приймеш смерть", – приголомшив його я. Він блідне, й відразу, не говоря­чи ані сло­ва, сходить із коняки й робить знак воєводі, щоб той із ним помінявся. Воєвода сідає на Мись, Халги – на коня воєводи, і група вершників мовчки й похмуро їде.

При подальших подіях я не був присутній, знаю їх із розмов, що дійшли до мене. Говорили, що, повернувшись із цієї поїздки в Київ, Халги наказав конюхам, щоб вони про кобилу Мись пі­клувалися, годували, і таке інше, але десь у глухомані, подалі від Києва, де правитель не буває. І з тих пір конунг до улюбленої коняки не підходив і навіть не бачив. Потім він із великою армією воював у Візантії, захопив Константинополь... загалом, займався всякою дурнею. І от, говорили, за сім років після нашої з ним зустрічі він раптом згадав про свою Мись і запитав головного конюха про її долю, а той і відповід­ає, мовляв, кобила подохнула ще п'ять років тому, від неї тільки кістяк залишився, що лежить у Кирпичевому яру, названому так на честь бога Кирпича, покровителя мохів та трав. Почувши це, говорять, Халги довго сміявся наді мною, мовляв, от як ку­десник зганьбив ся: напророчив, що Мись мене вб'є, а я, мовляв, ужив заходів, і кобила не могла мене ані скинути, ані брикнути, або ще якось ушкодити, так і сконала, не зроби­вши мені нічого поганого; таким чином, мовляв, кудесник осоро­млений – його пророцтво не збулося.

Проходить ще кілька днів, і раптом конунг Халги безвісти зник: наказав осідлати коня, підхопився на нього й умчався з Києва в невідомому напрямку, нічого нікому не пояснивши, один, без челяді. День проходить – його немає, другий – немає... Челядь затурбувалася. Воєвода посилає дружинників й отроків на пошуки. І от один з отроків знаходить мертвого конунга Халги. Труп лежить на спині, розкинувши кінцівки, а на грудях небіжчика – дохла гадюка. Лежить він у Кирпичевому яру поруч із кістяком коняки. Ну, ситуація зрозуміла: правителеві приспічи­ло побачити останки улюбленої кобили, приїхав, став оглядати, а з кінського черепа як чорна стріла викинулася змія й отрут­ним укусом убила Халги – маленькі ранки від її зубів виявилися на нозі мерця. От так збулося моє пророцтво: прийняв він смерть від кобили своєї.

– А я впевнений, що це була не проста гадюка, – зауважує Радегост із кущів, куди він відійшов справити малу нужду; вертається, підтягуючи штанці, сідає на колишнє місце й продовжує: – так, не проста... Ця смерть – наслідок злодіяння, що сталося сімдесят вісім років тому. До конунга Халги прави­телями Києва, якщо пам'ятаєте, були Дір і Оскол, побратими, князі-співправителі. Довго вони отут княжили, майже так само довго, як потім Халги, років тридцять десь. І от сімдесят вісім років тому приплила сюди флотилія новгородців на чолі з мо­лодим новгородським конунгом Халги, нібито – із дружнім візитом. Ну, Дір з Осколом і їхні родичі спустилися на берег зу­стрічати дорогих гостей, а прибульці на них накинулися, та по­вбивали. Ну та ви все це знаєте... Отож я думаю, майже впевнений, що гадюка, яка вбила Халги, була не ким іншим, як інкарнацією князя Оскола!

– Цікава гіпотеза, – гмикнув Кощій.

– Наводжу аргументи, – продовжує Радегост. – По-перше, гадюка, зверніть увагу, була дохла й лежала на грудях мертвого Халги. Із чого б звичайній гадюці ні з того ні із сього здихати, та ще й на грудях жертви? Та тому що саме вбивство конунга Халги й було сенсом існування цієї гадюки, для цього вона й була створена Вищою Силою, а як тільки виконала своє завдан­ня, так і припинила існування. По-друге, де ви бачили, щоб після укусу звичайної гадюки людина вмирала, не сходячи з місця, майже миттєво? Отрута звичайної гадюки не настільки токсична; ужалений хворіє кілька днів і тільки потім помирає, а буває, що й не помирає, якщо організм міцний. А вкушений Ха­лги – ой! – і випустив дух відразу. Висновок: не звичайна це була гадюка, з незвичайною, дуже токсичною отрутою. По-третє, у момент смерті конунгові Халги було п'ятдесят чотири роки; і князеві Осколу в момент смерті було саме п'ятдесят чо­тири роки, начебто хтось спеціально відміряв тривалість життя Халги, зрівнявши її з Осколовою. І, нарешті, по-четверте, оче­видці говорили, що князя Оскола вбив саме конунг Халги, тоді двадцатичотирьохрічний, власноруч; і простромлений мечем Оскол за мить до смерті прохрипів: "Вища Сила, дай мені..." і ще щось пошепки, очевидці не розчули. Неважко здогадатися, чого він просив із мечем у грудях, – помститися вбивці. Із цьо­го випливає висновок, що Вища Сила дала Осколові можли­вість погубити конунга Халги, відродивши князя на час в образі гадюки з дуже сильною отрутою; а конунгові вселила непере­борне бажання терміново побачити останки кобили Мисі, де в черепі причаївся Оскол в образі змії. Але трапилося це тільки за тридцять років після вбивства Оскола, щоб Халги встиг пожити стільки ж, скільки пожив і Оскол; тому що Вища Сила – це справедлива сила.

– Переконливі міркування, – киває Стрибуг. – Може, так воно й було. Для Вищої Сили немає нічого неможливого.

– Нинішній-от князь Святослав ким Осколові доводиться – онуком? – запитує юна Яга, дзиґа-непосида, що ані секунди не може спокійно посидіти на місці; вертиться, тільки кіски миго­тять.

– Онуком, – підтверджує чарівник, що вибирає увесь час якісь травички й з'єднує їх у пучечки, – його батько Ігор був Осколові сином.

– Уже ж кому, як не Троїлові, це знати: він лікував самого Оскола і його родичів, а Ігоря, можна сказати, урятував від агресорів, – нагадує тихенько русалка лісовикові.

– Коли Халги і його головорізи захопили Київ, убили Діра, Оскола і їхніх родичів, Ігор перебував у мене в лісі, – згадує Троїл, продовжуючи в'язати пучечок травички. – П'ять рочків йому було. Занедужав, от Оскол і віддав його мені на лікуван­ня. Це його й урятувало: залишався б він у Києві, і його б зага­рбники як усіх... Я його вилікував і влаштував в одну бездітну родину. Крім мене, Дажбуга, Стрибуга, і ще декількох наших, ніхто не знав, що Ігор – син Оскола. Халги був упевнений, що вбив усіх родичів Оскола й Діра, не залишилося жодних спад­коємців, ніхто не зможе претендувати на київський престол. Халги був бездітним, умер, не залишивши спадкоємців, от після нього й став княжити спадкоємець Оскола, Ігор. Тоді ми вже киянам його таємницю відкрили, і всі, навіть бояри й дружинники покійного Халги, погодилися, що крім нього нема кого...

– Мені було видіння, – говорить Дажбуг, – що в майбутньо­му якийсь київський літописець з політичних міркувань складе небилицю, начебто цей Ігор був не сином Оскола, а си­ном новгородського конунга Рьорика, у якого Халги служив воєводою, і начебто саме Халги привіз Ігоря з Новгорода в Київ і був його наставником... І люди повірять цій небилиці й стануть нащадків Оскола називати не Осколовичами, а Рюри­ковичами.

– Нехай роблять що хочуть, нас це не повинне стосуватися, ми ж бо, як ти сказав, на той час підемо із цього світу в інший, – зауважує молодий Лядо.

– За півтори роки до смерті Оскол скаржився мені на погані передчуття, – повідомляє Троїл, не припиняючи порпання із травками, – начебто сниться йому, що Київ захоплюють вороги, що він, його рідні й близькі гинуть... Так воно й сталося.

– Тому-от він тобі й указав схованку, де зберігав меч Хала­зюк, – уточнює Стрибуг.

– А що це за меч такий? – знову втручається непосида Яга.

– А от він, – Дажбуг витягає з великої торби згадану зброю; усі з інтересом її розглядають.

– Так, про всяк випадок Оскол повідомив мене про місце­знаходження чудесного меча, – продовжує Троїл, – мовляв, не хочу, щоб Халазюк потрапив до рук ворогів і взагалі нехоро­ших суб'єктів; тому, мовляв, на випадок чого нехай меч буде в кудесників, поки не найдеться володар, якого чарівники ви­знають гідним для володіння цим чудом. Після загибелі Діра з Околом і їхньої рідні я передав меч на зберігання Дажбугу.

– А які чудесні властивості має цей меч? – цікавиться га­рний Кощій.

– По-перше, він ніколи не іржавіє, не тупиться, не щерби­ться й не ламається, завжди як новий, надзвичайно гострий, – роз­повідає Дажбуг, демонструючи Халазюка, – по-друге, коли лю­дина тримає його в руці, рука сильнішає; але найголовніше, що в присутності цього меча не діє ніяке зле чаклунство!

– Цей меч виготовив біля п'яти сторіч тому наш батько Сварбуг разом із ковалем Кулом, спеціально для князя Кия – першого київського правителя, на честь якого місто й назване Києвом, – говорить Стрибуг. – У Кия і його братів Щека й Хорива не було дітей, зате були діти в їхньої сестри Либіді. Після сме­рті братів Халазюк дістався їхньому старшому пле­мінникові Дужу, а далі протягом сторіч цей чудесний меч пере­ходив від батька до сина, від дядька до племінника, від старшо­го брата до молодшого, від діда до онука, від тестя до зятя... У мене запи­сані імена його власників. – Стрибуг дістає з торби га­нчірочку, розгортає, оголюючи темну дощечку, густо всіяну вирізаними древніми буквицями, повертає до вогню й, жмурячись, читає: – Халазюк переходив від Дужа до Олешні, від Олешні до Межа­мира, від Межамира до Полуна, від Полуна до Синка, від Си­нка до Предслава, від Предслава до Горині, від Горині до Сти­ря, від Стиря до Радомишля, від Радомишля до Остера, від Остера до Орельки, від Орельки до Удая, від Удая до Любомля, від Любомля до Деражні, від Деражні до Вели­кослава, від Великослава до Оскола.

– Ігор, котрий єдиний із дітей Оскола вижив після різанини, ула­штованої в Києві конунгом Халги, виявився недостойним – занадто жадібним, жорстоким і несправедливим, за що й був убитий деревлянами – тому не одержав від нас Халазюка.