Як вона сказала?
– Гомеричну.
– На вулицю Гомеричну, синку. Якщо цей чарівник Альбертич за малюнком визначить точне місце, де ховається цей тип з яйцем дракона, ми будемо першими, хто до нього, сучого сина, добереться. По конях, синку!
Вимовивши це, Леонід Гострий Лікоть підхопився на свого Комода й поскакав з Вігвамів Ілліча убік Апчхиграда. А слідом і барон Євген, окульбачивши Вазу...
Одразу Автор зауважить, що хоч Леонід Гострий Лікоть називав Євгена синком, барон не був дитиною графа. Леонід став так величати Євгена ще замолоду, коли Леонід був уже дорослим вісімнадцятирічним чоловіком, а Євген – ще безвусим тринадцятилітнім пацаном. Зараз, під час Великої Яєчної Експедиції, Леоніду було вже п'ятдесят, а Євгену сорок п'ять років, вони виглядали ровесниками, але за старою звичкою Леонід продовжував називати приятеля синком. Це в зрілому віці п'ять років – проміжок незначний, а в дитинстві люди з різницею в п'ять років – це представники різних поколінь.
– А мене більше дивує те, що коні цих лицарів носять назви меблі і посуду: Комод і Ваза, – виголошує Права півкуля авторського мозку.
– Дійсно, – підхоплює Ліва. – Те, що кінь Андрія Циніка йменується Велосипедом – ще куди не йшло: велосипед теж транспорт, як і кінь. Але називати коней Комодом і Вазою – це, як не крути, безглуздо. Чому Комод, а не Буфет? Чому Ваза, а не Горщик? Хи-хи.
– Ви мене просто шокуєте своїм неуцтвом, півкулі! – вигукує на це Автор. – Я ж, по-моєму, уже пояснював, що більшість коней лицарів Напівкруглого Столу носили імена глав держав. До чого тут якісь меблі і якийсь посуд?! Кінь Леоніда Гострий Лікоть був названий на честь давньоримського імператора Комода, що правив зі сто вісімдесятого по сто дев'яносто другий рік нашої ери (повне ім'я: Луцій Елій Аврелій Комод Антонін; часто пишуть із двома "м": Коммод). А кінь Євгена був названий на честь шведського короля Вази, що правив зі тисяча п'ятсот двадцять третього по тисяча п'ятсот шістдесятий рік (повне найменування: Густав Перший Ваза, до вступу на престол Густав Ерікссон).
– Гм. Кхе. Так, – збентежена своєю помилкою промовляє Права півкуля. – А от ще питання: чому те місто, куди направилися лицарі, називається Апчхиградом? Чому саме АПЧХИград? Там що – усі чхають?
– Не тому що там усі чхають, а тому що там один пчихнув, – відповідає Автор. – Про це, гадаю, варто розповісти докладніше...
Місто Апчхиград виникло у період правління короля Вітька серед рівних, як стіл, степів на південь від Великих Дрібок і Жорикбурга, за його – короля Вітька – ініціативи. Король Вітько пояснював цю ініціативу тим, що, мовляв, обмаль у нас у королівстві міст.
А після його, Вітька, смерті виявилися його інтимні щоденники, з яких випливало, що на будівництво нового міста його підштовхнуло честолюбство. Він сподівався, виявляється, що якщо він побудує нове місто, то народ назве цей населений пункт на його честь, наприклад, Вітькоградом або Вітькополем, Вітькинськом або Вітькобургом... Сам він соромився пропонувати таку назву, уважаючи це нескромним, і віддавши розпорядження про початок будівництва, чекав, що таке найменування запропонують піддані, а він, для пристойності поламавшись, погодиться, зі словами: "Ну раз народ так вирішив..."
Народ же в особі зодчих, чекав, що назву майбутньому місту запропонує сам король, і ніяких варіантів не висував. У всіх документах, пов'язаних з будівництвом населеного пункту, у місцях, де мало би фігурувати його найменування, будівельні чиновники робили пропуски, щоби вписати після, коли король оголосить цей ойконім.
Автор хоче зауважити, що глави держав, засновуючи нові міста, іноді виявляли показну скромність, називаючи їх не своїми іменами, а на честь інших особистостей. Наприклад, давньоруський князь Данило Галицький, заснувавши нове місто, назвав його не Даниловом, а Львовом. На честь майбутнього князя Лева Даниловича, то пак свого сина. Російський цар Петро Перший, заснувавши міста Петровськ, Петрозаводськ, Петербург і Петергоф, скромно пояснював, що нарік їх так не на честь себе улюбленого, а, мовляв, на честь більш гідної людини: святого апостола Петра. Російська ж імператриця Катерина Друга, заснувавши Катеринослав, назвала його так офіційно на честь святої Катерини. Терентопський король Жорик Четвертий, заснувавши нову столицю, пояснював, що назвав її Жорикбургом не на свою честь, звісно, а на честь свого предка Жорика Першого. І т.д.
А деякі глави держав не бачили нічого соромного в тім, щоби міста, навіть і не ними засновані, називалися на їхню честь. Наприклад, товариш Сталін не протестував проти того, щоби совєтські міста називалися Сталінград, Сталіно, Сталінабад, Сталінісі, Сталінськ, Сталіногорськ, Сталінірі; а закордонні – Сталін (таких було два), Орашул-Сталін і Сталінварош. До комплекту не вистачає хіба і Сталінополя зі Сталінбургом.
До речі, якби Ізмаїл Вносіколупайченко зобразив пернатим не Ілліча, а Віссаріоновича, то пак товариша Сталіна, то це не було б історичною помилкою. Оскільки в гардеробі товариша Сталіна, на відміну від гардероба Ілліча, дійсно був головний убір індіанського вождя. Американські індіанці подарували йому ці пір'я на знак поваги під час Другої світової війни.
Але повернемося до Апчхиграда, читачу.
Цей населений пункт будувався й заселявся з 1861 по 1868 рік.
У серпні 1868 відбулися в новому місті торжества із приводу його офіційного відкриття.
На торжества, звичайно, прибув ініціатор будівництва – король Вітько. І всі чекали, що він оголосить назву. А він чекав, що вони запропонують увічнити в топонімі його ім'я.
Свою промову на мітингу монарх почав із фрази: "Ну от він і побудований – цей град!" Під час вимовлення у Вітька засвербіло в носі, і між словом "цей" і словом "град" король пчихнув.
"Апчхиград... Апчхиград... Апчхиград... Король назвав місто Апчхиградом", – зашепотіли один одному слухачі, а будівельні чиновники вшили з мітингу, примчалися у свої архіви й у всіх документах у місця пропусків вписали: "Апчхиград... Апчхиграду... Апчхиграда... Апчхиградом... в Апчхиграді..."
І протягом усіх торжеств, що тривали три дні, король називав новий населений пункт просто градом, очікуючи від жителів ініціативи. Не дочекавшись і збираючись їхати, як би між іншим зауважив: "Так, до речі, а назви-то в міста немає". – "Як немає?!" – здивувалися свіжий мер і члени його адміністрації. "А що – є? Яка?" – запитав монарх. "Так Апчхиград же!" – відповів мер. "Апчхиград?!! Чому Апчхиград?!!" – отетерів Вітько. "Так ви ж самі, Ваша Величносте, на мітингу..." – бліднучи залепетав мер. "Тю! То ж я просто пчихнув!" – зрозумів король. "Ой, а ми вже у всіх документах... Тепер усе переписувати прийдеться, а там от така купа паперу, пудів десять. А ви яку назву хотіли, Ваша Величносте?" І отут монарх заходився реготати. Реготав хвилин двадцять, так що цей регіт почав нагадувати істерику. Відреготавшись, але продовжуючи схлипувати, король Вітько сказав: "Ну що ж, Апчхиград так Апчхиград. Знати – доля!"...
Так і залишилося...
На гербі цього міста, як терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко вже повідомив читачеві у тридцять другому щосі, зображений носовичок. Цілком логічно, як на мене, зауважує Автор: якщо в назві фігурує чхання, то в гербі – носовичок, яким при чханню слід прикриватися, щоб не забризкати навколишніх.
* * *
А на гербі й, відповідно, щиті графа Леоніда Гострий Лікоть зображений білий грамофон у фіолетовому полі. А в барона Євгена – біла ж свіча в полі зеленому.
А зовнішність у графа така: ріст вище за середній, статура струнка, обличчя довгасте, голене, ніс тонкий, прямий, очі великі, блакитні, волосся світло-русе. Таку зовнішність заведено називати аристократичною. А барон ростом нижче середнього, статури кремезної, лице широке, вилицювате, теж голене, очі трохи розкосі, карі, волосся чорне. Така зовнішність натякає, що Євген мав, крім іншого, і монголо-татарське коріння, як і Ілліч.
Що ж до зовнішності Комода й Вази, то перший був рябої масті типу оверо, тобто мав великі білі плями неправильної форми, розкидані по коричневому тлу, а другий – масті більш рідкісної, сіро-рябої, тобто з аналогічними плямами, але по тлу сірому.
Отже, Леонід Гострий Лікоть і Євген скакали на Комоді й Вазі до Апчхиграда, не затримуючись у дрібних населених пунктах для опитування жителів.
Так вони, не затримуючись, проїхали крізь: село Кумедні Куми, ферму селянина Теофіля Сморкуна, хутір Смутні Слимаки, село Ньюйорківку, селище Солоні Суниці, село Нігтегризи, хутір Жирні Сонети...
І, нарешті, прибули в Апчхиград.
Там, розшукавши вулицю Гомеричну (названу так, зрозуміло, на честь великого Гомера, автора давньогрецьких епосів), запитали у двірника, що підмітав опале листя:
– Скажіть, шановний, у якому будинку мешкає чарівник Альбертич?
– Микита Альбертович Манюня мешкає он у тому особняку, – двірник показав ручкою мітли. – Номер чотири. Тільки який він тепер чарівник. Навіть ходити не може.
– Що, серйозно хворіє, так? – засмутився Леонід Гострий Лікоть.
– Мені б його здоров'я! – відповів двірник.
– Виходить, ми можемо з ним поговорити? – уточнював барон Євген.
– Можете, звичайно, – відповів двірник.
– Ну й слава Богу, – сказав граф, повертаючи Комода до особнячка мага.
– Ви з ним поговорити можете, а він з вами поговорити не може, – додав двірник, продовживши мести.
– Чому це? – викликнули обоє лицарі.
– Не розмовляє він. Але з його дружиною, вірніше – з його прабабою, можете поспілкуватися. І з його внучкою, вірніше – з його матір'ю.
Відповіді двірника були досить загадковими, і лицарі вирішили скоріше все з'ясувати без його допомоги, тобто – перемістилися безпосередньо до особняка й, прив'язавши коней біля входу, подзвонили у двері.
Незабаром двері відкрилися, і перед графом з бароном стала літня сивоволоса дама років сімдесяти, у квітчастому фартуху поверх квітчастого ж халата.
– Здрастуйте, ми можемо побачить Микиту Альбертича Манюню? – запитав Леонід Гострий Лікоть.
– Та що ви все ходите й ходите! Що на нього дивитися, він же не чудо-юдо триголове, а звичайна дитина, – засмутилася чомусь бабуся.
– Ні, ми до СТАРОГО Альбертича, у справі, – пояснив барон Євген.
– А, то ви не знаєте...