Яйцепос. Книга 3

– Ніч. Багаття. Навколо багаття – десятки людей. Вони сидять на траві й ведуть неквапливу бесі­ду. Високий старий, білий, як крохмаль, говорить, що насуваю­ться часи, коли чарівникам у Великому Світі прийде несолод­ко...

Мабуть, видінню ясновидця варто виділити окремий розділ, ви­рішує Автор; після закінчення якого ми повернемося в розділ "Меч Халазюк".

ЩОСЬ СОРОК ДЕВ'ЯТЕ. Засідання на Лисій горі

Іноді такі називалися маги, або волхви...

Григорій Сковорода, "Ізраїльський змій".

24 червня 960 року.

Багаття потріскує, вистрілює іскрами й вивергає ароматний дим. Рухливе світло від танцюючого вогню вихоплює з опівні­чної темряви дерева й кущі, а між вогнем і тими рослинами розташувалися люди, їх це джерело світла проявляє яскравіше. Одні із сидячих навколо багаття одягнені дуже легко, інші взагалі не одягнені, а значить – літо, тепло; і багаття потрібне не для того, щоб грітися, а для того, щоб бачити співрозмовни­ків.

Один із цієї кільцеподібної групи – сивий, як грецький мармур, старець у довгій домотканій сорочці, рябий і трохи кривоносий – підкидає у вогнище хмиз і вимовляє:

– Так, колеги, так, насуваються часи, коли кудесникам у цьо­му світі прийде несолодко. Усього за кілька десятиліть люди тут стануть кудесників репресувати й навіть знищувати. І не тільки кудесників і кудесниць, а й взагалі всіх, хто чимсь відрізняється від звичайних людей – і русалок з водяними, і лі­совиків з лісовицями, і упирів з упирицями, і перевертнів, і так далі. Усіх, хто живе й мислить трохи інакше, чим так звані хри­стияни. Нині християни тут нечисленні й маловпливові, поки досить лояльні стосовно тих, кого вони називають нехристами, тих хто вірний давнім традиціям і давній слов'янській вірі. Але в утробі другої жінки князя Київського Святослава, в утробі Малуші, дочки Малка, сестри Добрині, уже зачата дитина, ко­тра, відчуваю, років за тридцять-сорок оголосить христия­нство обов'язковою для всіх вірою на Русі, а потім християни почнуть боротися з інаковіруванням, інакомисленням, інакожи­тієм... Нас оголосять представниками так званої нечи­стої сили й заходяться викорінювати. І доведеться нам іти в інші світи, заповідні світи, крізь чудесні проходи...

– А за що вони нас так, Дажбуже? Ми ж їм зла не робимо, навпаки, навіть допомагаємо, – запитує молодий довговолосий брюнет-красень, стрункий, широкоплечий, засмаглий (за багато років таких стануть називати "мачо") – Ну хіба тільки хтось із чарівників, або русалок, або лісовиків, або... дозволить собі зрідка над людьми покомизитися. Але ж звичайні люди один одному роблять набагато більше гидот!

– Дорогий мій Кощію, християни чомусь придумають, начеб­то всяке чарівництво, не тільки зле, але й добре, світле, походить від нечистої сили, а отже, усі, хто займається чарівни­цтвом і взагалі робить щось незвичайне, є ворогом Ви­щої Сили, якій вони, християни, мовляв, поклоняються, – від­повідає кри­воносий Дажбуг. – І це притім, що Ісус із Назарета й інші хри­стиянські авторитети теж творили всілякі чудеса! Ісус доти­ком руки зціляв хворих від недуг, навіть воскрешав ме­ртвих, чу­десним образом багаторазово збільшував кількість їжі, пере­творював воду на вино, ходив по воді наче по суші... Так, він був великим чудо­творцем! Я читав християнські писання й дуже, дуже поважаю й люблю Ісуса з Назарета! Проте чарівництво чудотворців нехристия­нських християни оголосять явищем шкідливим. Мовляв, чудо­творство біблійних святих походить від Вищої Сили, а чудо­творство інших – від якоїсь, мовляв, гидоти. Не захочуть вони зрозуміти, що у всякого доброго чуда джерело в остаточному підсумку одне. Можна подумати, що ми свої чу­деса з ніздрі ви­колупуємо, а не черпаємо від тієї ж Вищої Сили. Я от уже до тих неприємностей не доживу – старий я: уже четверту сот­ню років живу, наближається час помирати, – а от молоді мої коле­ги, і ти, Ляду, і ти, Кощію, і ти, Лялю, та інші, ви змушені бу­дете піти звідси через нетерпимість християн.

(Ні, ні, не так, не зовсім так говорили давньоруські кудесни­ки під час цього, так би мовити, засідання на Лисій горі, що біля стольного міста Києва, у ніч з 23 на 24 червня, або, як тоді називали, червеця, 960 року від Різдва Христова, чи, згідно з тодішнім літочисленням, 6468 року від створення сві­ту. Не так, звичайно, а старослов'янською. І не було в їхній роз­мові таких термінів, як "репресувати", "колеги", "лояльні" тощо. Зрозуміло, для зручності читача дає Автор їхню розмову не в оригіналі, а в перекладі сучасною літературною украї­нською мовою, з цілковито сучасними термінами. Бо ж якби Автор ви­дав щось на кшталт: "Не лєпо чи ни бяшет, братіє, на­чати старими словеси трудних повєсти; начати ж ся ті пєсні по билі­нам сього времені...", то, скажемо прямо, це ускладнило б для чи­тача процес читання. Деякі сучасні, або минулого, або позами­нулого сторіччя автори, описуючи часи Київської Русі, вкладали у вуста персонажів майже сучасну мову, але для історичного ко­лориту пересипали то там то сям слівцями старослов'янськими, усілякими там "найпаче", "лєпо", "вельми", "єліко", "зело", "опріч", "сіреч" тощо. Автор же Те­рентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, навіть цього робити не має наміру, тому що хоче донести до читача в найбільш зроз­умілому вигляді суть розмови древніх чарівників, а не ви­пендрюватися грою зі старослов'я­нізмами.)

– Невже нам не вистачить сил, чарівних сил, щоби проти­стояти насильству з боку простих людей?! – дивується весня­нкуватий, кирпатий, жовтоволосий кудесник.

– Не в цьому справа, Лялю, – відповідає замість Дажбуга його брат Стрибуг; брати схожі, тільки в Стрибуга ніс не кривий, рі­вний, – а в тім, що відповідаючи насильством на насильство, ку­десники самі стануть лиходіями, що для нас, світлих волхвів, негоже. У цьому випадку краще відступити й піти, ніж, пручаю­чись насильству й несправедливості, озлобитися й, уподібнившись темним людям, зробитися лиходіями.

– Нікуди я звідси не піду! Чому це я маю буду йти?! Тут моя батьківщина! – Молодий гарний кудесник Кощій навіть під­хопився від збурення. – Якщо люди мене кривдитимуть й пригноблюватимуть, я з ними боротимуся всіма можливими способами!

– Наодинці проти всього народу? – старий кудесник із рід­кою сіренькою борідкою й абсолютно лисим черепом, цокає язиком і качає головою. – Навіть кудесник сильніший за тебе, Кощію, не зможе впоратися із цілим народом і, зрештою, заги­не.

– Ну й нехай! Нехай, Радегосте, загину в боротьбі – це гідні­ше, ніж боягузливо бігти з батьківщини, де тріумфує не­справедливість. Так, волію загинути в бої, а не танцювати під дудку мракобісів та невігласів або ховатися від них у заповід­них світах!

Кощій гордо підніс голову й схрестив руки на грудях. Який прекрасний і мальовничий він у цей момент! Освітлений споло­хами багаття, на тлі великого повного місяця, з довгим вороним волоссям, що розвівається від руху повітря, рішучий і непохит­ний. Усі присутні – кудесники, кудесниці, русалки, лісовики та інші – мимоволі замилувалися цим прекрасним, молодим, гордим героєм. Дажбуг удивляється в Кощія, і в очах старого проявляється темна глибина, начебто в зіниці всмоктався всенький Всесвіт; так завжди буває, коли Дажбугом опановує, так би мовити, приступ передбачення. Нечутно, без голосу, одним лише рухом вуст, він вимовляє:

– Так, ти не підеш, Кощію, ти боротимешся проти хри­стиян, боротимешся, поки не загинеш...

– Ти щось говориш, Дажбуже? – Юна кудесниця, дівчисько-підліток, блакитноока красунечка з волоссям кольору вершків, помітила рух губ патріарха.

– Ти залишишся в пам'яті людей надовго, Кощію, на сторіч­чя, тисячоріччя; люди складатимуть про тебе сказання й перекази, – продовжує Дажбуг уже вголос, – і в цих сказаннях ти будеш зображений ворогом роду людського, мерзенним злі­сним лиходієм, огидним темним чаклуном. Діти тебе боятимуть­ся, а дорослі – нехтуватимуть і насміхатимуться.

Молодий гарний брюнет сполотнів і потупився, але за мить знову гордо підносить голову й кидає:

– Нехай складають про мене що хочуть. Якщо вони спробують мене знищити, або прогнати, або підкорити своїй волі, я пручатимуся за право жити на своїй батьківщині, жити так, як хочу!

Якийсь час панує мовчання. Палка рішучість молодо­го Ко­щія викликає співчуття колег, але, з іншого боку, Дажбуг набагато старший, досвідченіший і мудріший, усі звикли йому довіряти, і раз він говорить, що краще буде піти...

– А для мене ти можеш пророчити майбутнє, Дажбуже? – перериває мовчання вершковоголова небесноока дівчинка-ку­десниця.

Дажбуг удивляється в неї бездонними очима.

– Ти станеш найвідомішою й найзнаменитішою кудесницею на Русі.

– Ура! – дівчисько плескає в долоні.

– Твоє ім'я на Русі всі пам'ятатимуть і за сторіччя, і за тисячоріччя, усі від дітлахів до старих, Яго.

– Ух ти! – Дівчисько сяє від щастя й гордості, а Дажбуг посміхається, але якось сумно, начебто не договорює чогось не­приємного.

– Так, Дажбуг уміє передбачати майбутнє, – констатує кремезний суб'єкт, схожий на замшілий корч – явно лісовик; інші згідно кивають.

– Буває іноді, – погоджується Дажбуг.

– Як у тому випадку з кобилою на кличку Мись, – нагадує гола діва із зеленим волоссям, явно русалка. – Розкажи ще раз, Дажбуже, ту історію – дуже вона цікава.

– Та ви всі знаєте, не один раз уже розповідав, – відмахує­ться старий.

– Розкажи, розкажи, цікаву розповідь і в десятий раз слуха­ти приємно, – насідають усі.

– Ну... – погоджується Дажбуг. – Не дуже давно, усього п'ят­десят п'ять років тому, ідемо ми якось лісовою стежкою, от зі Стрибугом, Радегостом, Білбугом, Главарадзе й... Хто там ще з нами був?

– Ще Іпабуг, Доброгост і Світовит, – підказує великочолий старець із різнобарвними очима: праве – блакитне, а ліве – каре.

– Дякую, Главарадзе, – киває йому Дажбуг. – Ідемо собі... І раптом назустріч виїжджають вершники – сам конунг Халги зі своєю свитою. Тоді, якщо пам'ятаєте, у Києві правив швед на ім'я Халги, що в перекладі нашою мовою значить Віщий...

– А він що, дійсно був віщим? Дійсно міг передбачати...