Яйцепос. Книга 3

Виїжджаючи із Сортирославля, Мгобокбекбе зауважив між іншим, що відчуття, начебто за ним хтось спостерігає, що виникло годин п'ять тому, зникло, коли вони з Річардом опинилися поблизу старого млину.

– І в мене те ж, – повідомив Левове Копито...

* * *

Коли Лицар Пивної Кружки з напарником доїхали до ріки Рідини, Річард Левове Копито запропонував саме тут, на бере­зі, зробити черговий привал, щоб не тільки відпочити, але й повудити рибу. Річард на цей випадок прихопив у дорогу воло­сінь, поплавець, грузила й гачки (вудлище не брав для економії місця в рюкзаку, вирішивши, що замість фірмового вудлища можна буде скористатися просто довгим прутом, який, звичайно ж, майже завжди можна знайти на лоні природи, або, у найгіршому разі, лицарським списом, складним і розсувним, як і сучасні вудлища), але дотепер рибальськими снастями так і не скористався, хоч вони із Мгоцьком уже перетнули мостами дві ріки – Вологу й Хлюпу. Чи марно я волосінь, поплавець та інше тягаю, подумав Левове Копито. Мгобокбек­бе не заперечу­вав.

Кінець жовтня вважається, начебто, не найсприятливішим часом для рибного лову, але вибирати не доводилося. На вудлище пішов перший що попався прут, не довгий; довгий і не був потрібний, тому що над Рідиною в цьому місці був дерев'я­ний міст, з якого можна було закидати снасть хоч і на середині ріки; а на наживку пішла щільно скатана хлібна м'яку­шка. Аси рибальства посміхнуться: теж мені, мовляв, наживка; але виби­рати, знов-таки, не доводилося, тому що Річард за­ймався пошу­ками драконячого яйця, а не заготівлею мотиля, опаришу, або інших риб'ячих смаколиків. Риболовля виходила спонтанною, без ретельної підготовки, тому Левове Копито й не роз­раховував, чесно кажучи, на успіх, просто хотів насолоди­тися вудінням.

У той час як Річард, закинувши з моста вудку й опершись об поруччя, витріщався на поплавець, Мгобокбекбе на березі, установивши дзеркальце в розвилку деревця, голився за допомогою тієї самої бритви й того самого помазка, що Естер подарувала йому в перші години після придбання ним людської зовнішності.

Погода на межі жовтня й листопада розфарбувала пейзаж металевою палітрою. Ріка під мостом виглядала відполі­рованим чавуном, хмари в небі – скуйовдженою сталлю, верби на околицях ріки – копицями бронзової стружки, а сухий оче­рет уздовж води – здибленими смужками латуні. Єдиною яскравою цяткою в "металевій" природі був червоний поплавець. Рибалка так на ньому зосередився, що не звернув уваги на ше­рех, що наближається, і оглянувся лише тоді, коли шерех, пере­містившись мостом, затих поруч, і чийсь голос вимовив:

– Юшки захотіли, Річарде Іллічу?

Той що запитав був товстуном із щетинистим підборіддям і лисою потилицею, втім, прикритою картатою коричневою кеп­кою. Незважаючи на гладку комплекцію, чоловік сидів на вело­сипеді.

– Глібе Любомировичу! – викликнув із берега Мгобокбекбе.

Так, це був не хто інший, як жорикбурзький чарівник Гліб Любомирович Цвях, парапсихолог і ясновидець.

(– Ага, пам'ятаю, – стрепенулася Права півкуля авторського мозку, – ще наприкінці тридцять сьомого щося "Непросихаючі громадянки" ти, громадянине Авторе, попередив про цю зустріч.

– Я теж пам'ятаю, – підтакнула півкуля Ліва, – ти ще попередив, що в результаті цієї зустрічі цей ясновидець зробить відкриття в терентопській історії.

– Так, і я не відмовляюся від своїх слів, – підтверджує Автор.)

Гліб Любомирович кивнув рукою Мгоцькові, а Річардові сказав:

– Від юшки я теж не відмовлюся. Пригостіть.

– Юшки не гарантую – клювання немає, – вудильник ки­внув головою на нерухомий поплавець.

Чарівник провів рукою над вудкою, щось промурмотав і, крутнувши педалі, з'їхав із моста на берег, де його чекав Мгобокбекбе – людина, у створенні якої цей маг брав участь. А в рибалки в доспіху за хвилину почалося прекрасне клюван­ня: не встигав він витягнути рибу, зняти з гач­ка й кинути в казанок, насадити на гачок хлібну кульку й заки­нути вудку, як снасть смикала чергова рибина; так що дуже швид­ко улову ви­стачало не тільки на юшку, але й про запас.

Гліб Любомирович же й Мгобокбекбе Зямалагович обійня­лися, і почали розповідати один одному новини. Чарівник повідав, що він зайнятий пошуками русалчиного молока, і те­пер переміщається до верхів'я Рідини, де живе якась русалка Васса, котра годує грудьми свого нащадка. Згадав і про недавню свою зустріч із лицарями Напівкруглого Столу Юрієм Капіта­льним і герцогом Абрамом неподалік від спортбази аквала­нгістів "Мумутілус". Мгоцько зауважив, що йому відомо про від'їзд Цвяха в ці мандрівки: йому про це розповів маг Акмус, з яким кілька днів тому він поспілкувався в столиці. Повідав про зникнення Естер, що те зникнення й стало причиною передча­сного їхнього з Річардом повернення в Жорикбург; про її ли­сти, завдяки яким вони, Мгоцько й Річард, переміщаються тепер до міста Шмарклова, де його чекає кохана. Повідомив і жорикбу­рзькі новини, у тому числі й ту, що в особняку мага Леоніда Леонідовича Перевертайла-Замийського з'явився лихий привид, схожий на пітекантропа, котрий так дебоширить, що Леонідові Леонідовичу довелося піти з дому й переселитися в особняк Акмуса.

– Пітекантроп, кажеш... – задумався Цвях, потираючи щети­ну підборіддя. – Здається, я знаю, що це за пітекантроп і чому він бешкетує. Напевно, цей примарний пітекантроп – це не хто інший, як дух покійного Жвавчика – мавпи Леоніда Леонідови­ча...

Першу частину свого життя Жвавчик виглядав, мовляв, саме мавпою виду макак-резус, а другу частину життя – людиною, тому що Перевертайло-Замийський заради експерименту помінявся зі своєю мавпою тілами. Коли Жвавчик помер, то, мабуть, став примарою, і в його примарній зовнішності змішалися обидві іпостасі – мавпяча й людська, – і тому цей дух виглядає тепер мавполюдиною, тобто пітекантропом. А заспокоїтися його душа після смерті не може через те, що його первісне мавпяче тіло продовжує жити, оскільки в тім тілі пере­буває душа Леоні­да Леонідовича. От коли вмре мавпяче тіло, тобто з нього піде душа мага, тоді й душа Жвавчика заспокої­ться й переміститься туди, куди переміщаються після смерті мавпячі душі, і в особняку Перевертайла-Замийського більше не буде лихого привиду.

– Мій колега Арам Артаньянц може створити для Леоніда Леонідовича нове людське тіло, як він створив тіло для тебе, Мгоцьку. Треба тільки щоб Леонід Леонідович повністю ви­правив дефекти вимови й зміг чітко вимовити заклинання, те саме, завдяки якому й твоя, Мгоцьку, душа переселилася зі скля­ного пивного келиха в ось це людське тіло.

– До речі, про привидів, – заговорив Річард Левове Копито, що припер із риболовлі повний казанок риби й, слухаючи бесі­ду мага із Мгоцьком, заходився її чистити. – Мене в останні дні теж мучить привид... – І він повідав чудотворцеві про дух комара Птоломея, ненавмисно вбитого його, Річарда, предком, і про необхідність носити на шиї часник із випливаючими із цього незручностями.

Товстий чарівник, поводивши над Річардом руками, під­твердив, що мучитель – дійсно дух розчавленої герцогом Павлом Гриньмасяльським розмовляючої комахи, втім, глу­хонімої від народження; і обрадував Левове Копито повідомлен­ням, що він може його примари позбавити.

– Будь ласка! – заблагав Левове Копито.

Гліб Любомирович зробив плавні рухи руками, супроводжую­чи їх читанням заклинання. Потім оголосив, що від­тепер дух комара Птоломея не буде турбувати ані Річарда Лойковицького, ані його нащадків. Левове Копито з полегшен­ням зірвав із шиї обридлий часник.

Під час вкушання юшки товстунець-чарівник був чимсь схвильований.

– Юшка не подобається? – запитав Річард.

– Що? А? – розгублено промурмотав стурбований чудо­творець. – Ні, юшка знатна, смачна.

– А що ж ви начебто сам не свій.

– Я відчуваю присутність десь поруч, так би мовити, потуж­ного згустку інформацій, але не можу зрозуміти, що це таке, – бурмотав чарівник, бігаючи очима навкруги.

На юшку пішла тільки п'ята частина наловленої в Рідині риби. Решта улову була запечена в тліючому вугіллі, щоб бути з'їденою згодом. Упакувавши свою частку печеної їжі й уклавши пакунок у рюкзак, Цвях заходився обшарювати стоянку ли­царів, щоб зрозуміти, де саме зосереджений неясно відчутний згусток інформацій. Чуття привело ясновидця до ли­царської зброї, котра лежала на прив'ялій траві.

– Меч, – прошепотів маг, простягаючи руки до одного із цих предметів, – чарівний меч...

– Цей меч, – почав пояснювати Річард, – ми знайшли...

– В Оксамитовому лісі під трьома зрослими дубами за вказівкою привиду Вирвичерепа, – перебив його ясновидець, піднявши цей артефакт.

– Точно! – захопився Левове Копито. – От що значить ясновидіння!

– Халазюк? – запитав Мгобокбекбе.

– Він, – підтвердив Гліб Любомирович.

Угодований чудотворець торкався чарівного меча Халазюка з таким же пієтетом, з яким, можливо, торкався б легендарний король Артур чудотворної чаші Грааль. Здавалося, начебто у Цвяха захопило дух від обсягу інформацій, сконцентрованої в цьому мечі. Захват змішувався з деякою розгубленістю: яснови­дець відчував мільйони повідомлень, що кишать в інформа­ційному полі чарівного меча, і не знав за яке ж повідомлення вхопитися й розглянути докладно. Так змучений спрагою інди­відуум, опинившись у крамниці, де на полицях стоять ряди пля­шок із різноманітними соками, мінеральними водами й іншими напоями, може спантеличитися: з якої ж саме пляшки вгаму­вати спрагу.

– Халазюк у себе, так би мовити, всмоктав за сотні років стільки інформацій про події, при яких він був присутній, і про людей, що брали його в руки чи перебували поруч, що потрібні роки, аби всі ці знання розсортувати й розглянути, – кон­статував Гліб Любомирович, продовжуючи плекати не­стандартну холодну зброю.

– Ех, хочеться щось довідатися з історії цього меча! – виклик­нув Мгобокбекбе. – Спробуйте, будь ласка, Глібе Любо­мировичу, витягти й розповісти ну хоч один епізод, най його равлик копне!

– Спробую, – погодився товстунець.

Він чинно сів на спальний мішок, поклав меча на коліна. Поруч сіли Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито. Торкаючи меча перстами, як піаніст клавіатуру, ясновидець напружився, сполотнів, закотив під чоло очі; на обличчі його виступила волога – на чолі піт, на губі слина, у ніздрі шмаркля; від напруги він навіть видав звук, але не ротом.

– Бачу, – заговорив він.