І що б ви думали? Панночка відразу вліпила йому ляпасу і сердито пішла, крикнувши, щоби він до неї більше не підходив, інакше вона йому, мовляв, усю фізіономію роздряпає нігтями за таку образу.
– Тю! – здивувався граф Леонід Заканавний.
– Ди... ди... дивно! – викликнув граф Леонід Жвавий.
– Може, ха-ха, вона воліла, аби він назвав її не симпатичною, а дуже-дуже симпатичною, – припустив граф Леонід Хихотунчик, – а просто "симпатична", ха-ха, без, так би мовити, посилення, здалося їй недостатньою, а відтак, ха-ха, образливою характеристикою її краси.
– Ні, – заперечив Аркадій, – справа в тому, що в цього лицаря були дефекти вимови. Тому замість "Панно, маю вам сказати, що ви симпатична", з його рота прозвучало: "Панно, маю вам шказанзи, що ви шимпанзична".
– Тобто вона подумала, що він каже, мовляв, вона схожа на шимпанзе, – догадався граф Омелян.
– Звичайно! – підтвердив Аркадій.
– Ха-ха-ха! – засміялися лицар Остап Окрошколюб, граф Леонід Заканавний, граф Леонід Жвавий, граф Леонід Хихотунчик і граф Омелян.
– Га-га-га! – вторили їм лицар Річард Левове Копито, барон Річард Неголений, барон Тарас, барон Панас і барон Порфирій
– Хо-хо-хо! – реготали лицар Хома, барон Андрій Цинік, барон Геннадій, барон Євген і барон Вадим Оптиміст.
– Ги-ги-ги! – помирали зо сміху барон Сергій, лицар Ярослав, лицар Андрій Схожий, лицар Федір і лицар Юрій Капітальний.
А лицар Борис пирскався зовсім уже оригінально:
– Хю-хю-хю! Зрозумійте мене правильно.
І так далі й таке інше. "Продовжувати сміятися легше, чим закінчити сміх", як написав Козьма Прутков.
Коли ж жарти й анекдоти все-таки вичерпалися, гуляк потягнуло на лірику, то пак на поезію з музикою, то пак на пісні.
Як уміли, так і загорланили.
Були тут і українські – "Несе Галя воду", "Туман яром"; і російські "Ой то не вечер, то не вечер", "Ой мороз, мороз"; і єврейські – "Хава нагіла" і "Тумбалалайка". Але в основному, звичайно, – терентопські застільні: "Балада про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму", "Рояль у кущах", "Політ паровоза", "Самозахист без цьомкання", "Дві неголені корови" та інші.
Для читача, що цікавиться піснями екзотичних країн (а Терентопія, погодься, безцінний читачу, по-своєму країна досить екзотична), Автор пропонує тексти деяких терентопських застільних, з яких склав наступне щось (то пак наступний восьмий розділ), який так і називатиметься: "Терентопські застільні".
"Цікаво, – можливо мислиш ти, безцінний читачу, – а на які кошти, властиво, живуть ці добродії лицарі? От п'ють-гуляють, пісень горланять; ну, поб'ються на турнірі; ну, повипендрюются перед прекрасними дамами... Але вони ж ніде не працюють, ніякого товару не виробляють, отже, нічого чесним, необхідним суспільству трудом не заробляють. На які ж бабки вони так безтурботно існують?".
Автор відповідає негайно: зарплату вони отримують. Гроші на зарплату лицарям беруться з державної (або королівської) казни. Казна ж має два основні джерела грошей. Перше джерело – податки й пожертвування...
"Ага! Податки! Я так і думав! – строго, можливо, покачаєш ти головою, читачу. – Виходить, прості чесні трудівники повинні в поті чола заробляти гроші й віддавати їх на утримання цих вельможних дармоїдів! Та ці твої лицарі, пане Авторе, просто трутні й ледарі, що сидять на шиї трудового народу! Нічого, прийде час, коли терпіння народу скінчиться, і його мозолиста рука цим нахлібникам так..." І т.д. і т.п.
Ці твої погрози, читачу, викликають у пам'яті Автора слова із тридцять першого розділу другої книги веселої епопеї "Ґарґантюа та Пантаґрюель" дотепного Франсуа Рабле: "Усі лицарі Круглого Столу... дістають щигля по носі".
Якщо ти дійсно, безцінний мій читачу, думаєш, що трудовий народ Терентопії сприймає лицарів як баласт на своїй шиї, то ти, вибачаюся, влучив ніздрею у небо (походження цього дивного словосполучення пояснене в першому щосі, нагадує про всяк випадок читачеві Автор). Тому що для терентопців лицарі – живий пам'ятник традицій. А утримання пам'ятника традицій уважалося там таким же благородним обов'язком, як реставрація пам'ятників архітектури. Ніхто ж не каже, мовляв, Пізанська вежа, або там Біґ Бен, або, скажімо, Нотр Дам де Парі б'ють байдики, ухиляються від роботи, не створюють ніякого товару, тому не треба їх реставрувати. Без розмов витрачають грошики на реставрацію, тому що – пам'ятник, національна гордість. От так само й з терентопськими лицарями. Деякі особливо свідомі трудівники крім податків здавали в податкові контори ще й добровільні пожертвування, пишаючись своїм патріотизмом. Треба сказати, терентопці – народ роботящий і ініціативний, заробляють непогано. І ці податки для них – дрібниця, крапля в калюжі. До того ж, в останні роки, коли в королівстві стали з'являтися закордонні туристи зі своєю валютою, утримувати лицарство стало вигідно, адже саме воно, лицарство, є однією із найекзотичніших принад для такої публіки. Тому якщо б який-небудь революціонер спробував скинути Напівкруглий Стіл, то трудовий народ надавав би мозолистою рукою такому ентузіастові по вухах.
Друге джерело грошей для лицарської зарплати – продаж квитків на лицарські турніри, які в Терентопії так само популярні, як у Бразилії футбол. А ще – листівок і інших сувенірів з портретами лицарів. Твоє гіпотетичне висловлення, читачу, що лицарі не виробляють ніякого товару, не зовсім вірно. Тому що люди платять гроші не тільки за їжу, посуд, меблі, одяг, побутові прилади та інші предмети. Але також і за квитки на концерти, виставки, спектаклі, циркові атракціони, спортивні змагання та інші шоу. Тому видовища теж є, можна сказати, товаром. А оскільки одним із найпопулярніших видовищ у королівстві є лицарські турніри, то їх можна вважати виробленим лицарями товаром. А тих, хто виробляє товар, за який народ із задоволенням платить гроші, не можна обзивати трутнями й ледарями, що сидять на чужій шиї.
Уже запівніч гуляки покинули корчму й, підтримуючи один одного, белькочучи нетверезі дурниці, усією юрбою приступилися до переміщення в лицарський гуртожиток. Деякі з компанії не жили в гуртожитку, оскільки мали власні замки, але у зв'язку з нетверезістю й пізнім часом вважали за краще пережити ніч там, і розмістилися як змогли – хто на зайвій розкладачці, хто на стільцях, а хто й просто на підлозі.
Тут Автор закінчує коротку повідь про битву із драконом Інокентієм Карловичем лицаря Аркадія. На той час, поки останній переселятиметься на нову житлоплощу (тобто в отриманий за цей "подвиг" Шмокиконський замок), ми його залишимо. З іншими ж персонажами зустрінемося через одне щось.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Онука зародка
– В нас у руках сюжети і такі є,
Що перетворять на дітей дідів.
Карло Ґоцці, "Кохання до трьох помаранчів".
Хай хлопець дідом стане, хлопцем – дід.
Вільям Шекспір. "Венера і Адоніс".
Він знайшов із трав сік, що оновлює йому та друзям його молодість...
Григорій Сковорода, "Бесіда, названа Двоє".
Одне лише ніяк їй не вдавалося: зварганити еліксир молодості, який нібито нині відкритий маркізом д'Аймаром (він же Бельмар), що мешкає у Венеції, – дія його настільки сильна, що одна стара дама, котра непомірковано вжила його, повернулася до стану ембріона.
Йоганн К. А. Музеус, "Зброєносці Роланда".
15 жовтня 1995 року.
Отже, попереднє, тридцять третє щось за назвою "Викопні цяцьки" закінчилося тим, що лицар Мгоцько на телеграфі в селі Заповідні Прищі одержав від Іцхака Гільденштерна телеграму, надіслану на його ім'я до запитання, де було надруковано: "ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП".
І коли Автор Терентопських хронік заінтригував безцінного читача (як він, Автор, сподівається) цим тривожним посланням, він безцеремонно залишає Лицаря Пивної Кружки з його напарником Річардом Левове Копито на заповідноприщінськім телеграфі з телеграмою в руці й переноситься уявою в інші райони підпільного королівства, щоб поспостерігати за яєчними пошуками інших лицарів Напівкруглого Столу, що додасть цьому Терентопському так званому епосу більшої вагомості (папір же має вагу) і тим самим зробить ціннішим, якщо не для читачів, то хоча б для збирачів макулатури.
Якби Автор зопалу кинувся докладно описувати всі зустрічі та інші події, що відбувалися з усіма лицарями Напівкруглого Столу під час Великої Яєчної Експедиції, то цей, м'яко виражаючись, епос розрісся б на десятки томів, хоч сама експедиція була відносно нетривалою. Автор не настільки гарячий і працьовитий, тому обмежиться описом лише окремих епізодів пошуку.
У цьому розділі буде епізод із подорожі лицарів Євгена й Леоніда Гострий Лікоть...
* * *
За кілька днів пошуку граф Леонід Гострий Лікоть верхи на Комоді й барон Євген верхи на Вазі 15 жовтня в'їхали в село Вігвами Ілліча, що в Апчхиградській області, "серед безкрайніх степів, котрі привільно розкинулися під блакитним терентопським небом", як написав би поборник патетичних формулювань.
У самому центрі цього поселення, на головному майдані біля клубу, красувався унікальний пам'ятник; другого такого або схожого, напевно, ніде більше немає. Пам'ятник відображував людину, в обличчі якої були присутні монголоїдні риси; голова її була прикрашена убором із пір'я, на шиї висіло намисто, одяг був причепурений бахромою й іншими витребеньками, характерними для одягу північноамериканських індіанців, на ногах – мокасини, за поясом – томагавк, у зубах – люлька миру, а...
– Невже це був пам'ятник індіанцеві Бізончикові Солом'яному або його батькові – Койотові Тамбовському?! – перебиває Автора Права півкуля його мозку.
– Ні. Коли там виник цей пам'ятник, Койот Тамбовський жив у Росії, на Тамбовщині (в містечку Рассказово), не підозрюючи про існування підпільного королівства, його майбутня дружина Індиченька Ряба – в містечку Дондушень у Молдові, а Бізончика Солом'яного й у проекті не було. Якби ти мене не перебила, Права, то довідалася б, що крім убору з пір'я, індіанського одягу, вампума (намиста), мокасин, томагавка й люльки миру, бронзова статуя мала вуса, борідку клинцем, краватку на грудях зверху намиста, та кашкет, зім'ятий пальцями правої руки, а лівою рукою притримувала колоду на плечі.
Гранітний постамент, на якому здіймався цей дивний пам'ятник, був виконаний у вигляді броньовика.