Але в ті совєтські часи Садова тимчасово прозивалася інакше, носила прізвище одного з більшовицьких начальників. Видавництво мало місце у будинку № 11, а інспектор мешкав у № 10/12. До 1960-го року головним редактором цього видавництва працював письменник Юрій Шовкопляс, той самий, що в 20-ті роки написав найперший український детективний серіал, у зв'язку з чим його, при бажанні, можна називати "українським Конан Дойлем". В цьому ж таки будинку № 10/12 поруч із редакцією провів свої дитячі роки і Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга. Він не був знайомий з "українським Конан Дойлем", тим більше що народився вже після того, як той припинив очолювати редакцію. Але Автор був дуже близько знайомий із міліціонером, який, крім іншого, зловив харківського псевдо-Фантомаса.
І щодо серіалів... Автор нагадує, що навіть великий Вільям Шекспір дебютував як драматург з написання серіалу. Адже одна з найперших його драм – історична хроніка "Генріх Шостий" – є не одним твором, а, по суті, серіалом, що складається аж із трьох серій, тобто трьох великих п'єс. Звичайно, ніхто не зараховує цей серіал до категорії детективних. Але в ньому, як і в детективних творах, крім іншого, присутні і злочини. От, наприклад, убивство молодої дівчини. На ім'я Жанна. На прізвище д'Арк. Серіалом при бажанні можна вважати і п'ять творів Грицька Основ'яненка (який всі свої добутки написав у рідному Харкові): комедії "Дворянські вибори, частина перша, або Вибір предводителя", "Дворянські вибори, частина друга, або Вибір справника", "Шельменко – волосний писар", "Шельменко – денщик" і повість "Українські дипломати", пов'язані наявністю спільних персонажів. І злодіяння там є – підкуп виборців, наклеп на конкурентів, шахрайства та інші махінації. Звичайно, ці злодіяння не такі страшні, як, наприклад, убивства, але теж належать до категорії правопорушень. До речі, у 1806 та 1807 роках Грицько Основ′яненко служив харківським міліціонером. Але тоді він ще не був письменником і не звався Основ′яненком.
І ще щодо вбивств... Одне душогубство, скоєне в Харкові і широко обговорюване в пресі Російської імперії, дало письменникові Ф.М. Достоєвському (що прочитав про нього в газетах) ідею щодо написання роману "Злочин і кара". Проте в романі злочин відбувається не в Харкові, а в Петербурзі. Щоправда, в Харкові вбивство скоїв не студент, як у романі, а два гімназисти, і жертвою вбивства була не жінка-лихварка, а чоловік-візник. Але мотив умертвіння був той самий, що у романі: молоді душогуби просто хотіли перевірити: "тваринка я тремтяча чи право маю". У романі вбивця – студент Раскольников – дізнається про існування своєї майбутньої жертви – старої Олени Іванівни – від людини, що виїжджає з Петербурга; і не аби куди, а саме до Харкова. Можливо, письменник таким чином натякає на джерело ідеї. Втім, справедливості заради, треба зауважити, що створюючи великий і складний твір, літератор відштовхується зазвичай не від одного факту або ідеї, а від кількох. Тому сказати, що харківська подія була єдиним джерелом, яке спонукало класика вчинити шедевр, було б дуже великим перебільшенням.
Однією з мет своєї книжки Автор Терентопських хронік ставить розширення читацького кругозору (а також овалозору, трикутникозору, квадратозору, прямокутникозору, ромбозору, трапеціозору та решти зору різних геометричних форм). Тож якщо щось із викладеного в останніх абзацах не було читачеві раніше відомим, а тепер є відомим, то Автор може вважати, що впорався з одним із поставлених перед собою завдань.
І насамкінець, повернувшись до теми прямих і непрямих зв'язків між людьми і подіями, Автор, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, засвідчує, що читаючи ці самі Теренотопські хроніки, ти можеш помітити: майже всі терентопські персонажі і майже всі терентопські події пов'язані одне з одним, якщо не прямо, то, так би мовити, манівцями, тобто опосередковано.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЕ. Єдинорогарський колгосп
Я бачив тут тридцять два єдинороги: це на диво злісна тварюка...
Франсуа Рабле, "Ґарґантюа та Пантаґрюель".
16, 17 жовтня 1995 року.
"... І от ми під'їхали до розвилки доріг, де стояв дороговказ – дерев'яний стовп із дощечками, і на дощечках було написано (точніше вирізано), що одна дорога веде до санаторію "Кришталеві Джерела", а друга – до колгоспу "Під прапором арістотелізму".
– Ну й куди спочатку поїдемо: до санаторію або до колгоспу? – запитав я в напарника.
– Визначимо, як би це сказати, за жеребом, – відповідав герцог Харитон, вертячи в пальцях п'ятидзвякову монетку, – якщо випаде, як би це сказати, орел – їдемо до колгоспу, якщо решка – до санаторію.
Він підкинув монету, і підставив долоню, але гріш, вдарившись ребром об зап'ястя, зрикошетив й упав на дорогу біля правого переднього копита Севера.
Герцогові довелося зіскочити з коня.
Піднявши монету, повідомив, що випав орел (тобто це так тільки говориться "орел", а в дійсності на аверсі терентопських монет, так званих дзвяків, зображений, як всім відомо, не птах, а Крилатий Равлик, тобто герб Терентопського королівства).
Отже – до колгоспу..."
(– Що ти брешеш, пане Авторе! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку. – Коли це ти разом із герцогом Хари...
– Та не я, а барон Річард Неголений, – перебиває Автор. – У цьому розділі я вирішив надати безцінному читачеві фрагмент мемуарів Річарда Неголеного.
Ці мемуари, що оповідають про мандрівку лицарів Напівкруглого Столу барона Річарда Неголеного з герцогом Харитоном під час Великої Яєчної Експедиції, були опубліковані задвірпольским видавництвом "Щосьвидав" тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року під заголовком "Я пам'ятаю запах доріг..."
У разі потреби даватиму в дужках свої коментарі до речень Річарда Неголеного. От зараз, наприклад, я нагадаю, що згаданий Север – це кінь герцога Харитона.
– Напевно, білого кольору? – припускає півкуля Права.
– Чому ти думаєш, що Север білий? – говорить Автор. – А, розумію: російське слово "сєвєр" у тебе асоціюється зі снігом.
Ні, Север – кінь чорний, вороний, і його ім'я пов'язане не з географією, а з історією. Біотранспорт герцога Харитона названий так на честь давньоримського імператора, але не знаю точно якого: чи то Луція Септимія Севера, що правив із 193 по 211 рік нашої ери; чи то – Марка Аврелія Севера Александра – з 222 по 235 рік. Причому в слові "Север" наголос – на другий склад.
А кінь Річарда Неголеного, нагадую, звався Синеусом. Але не через те, що в нього були сині вуса. Ніяких вусів, ані синіх, ані зелених, ані фіолетових, ані навіть рожевих у червоний горошок у коня, звісно, не було. Він отримав таку кличку на честь князя Білоозерського, що був дядьком Київського князя Ігоря Першого. Втім більшість істориків певні, що князь Синеус, а також його брат князь Трувор – персонажі чисто легендарні, тобто такі що в реальності не існували, на відміну від третього брата – Рюрика, князя Новгородського, який, видно, дійсно був. Непарнокопитий Синеус – буланої масті: жовто-золотавий із білою гривою й таким же хвостом.
Звір, що має один ріг, називається єдинорогом. Кінь має один хвіст, тому, при бажанні, його можна назвати єдинохвостом. Але по одному хвосту мають і тварини багатьох інших видів, тому вони теж можуть претендувати на звання єдинохвостів. Отже, щоби не виникло плутанини, називатимемо коней кіньми, а не єдинохвостами.
Якщо Автор сказав дещо про зовнішність лицарських коней, то було б безтактністю нічого не сказати про зовнішність вершників.
Барон Річард Неголений – тридцяти шести років, сухорлявий і гостроносий, чорнявий, наче жук-гнойовик. Особливістю його організму є схильність виробляти рекордні врожаї волосся, якщо так можна висловитися. Волосся пре з нього так швидко й густо, начебто його тіло просякнуте якимись волосяними добривами. Крім рослинності на голові – "буйної", як полюбляли висловлюватися класичні поети, шевелюри, яку йому доводилося стригти як мінімум двічі на місяць, і вусів із бородою, які доводилося голити двічі на день, і брів, які теж доводилося проріджувати, аби не лізли в очі, — волосся розкинулося й тілом: плечима, спиною, грудьми, руками, ногами... Підвищена волосатість властива терентопським ельфам, тому серед лицарів існувало припущення, що, можливо, колись якась прапрапра-і-так-далі-бабуся цього Річарда була зґвалтована якимось ельфом і народила від нього дитя, предка Річарда; через те, мовляв, у їхньому роді чоловіки настільки, так би мовити, пухнаті. Позаяк Річард не знав досконально всіх сексуальних контактів своїх прапрапра-і-так-далі-бабусь, то не міг ані спростувати, ані підтвердити цієї версії.
Оскільки в лицаря не завжди була можливість відвідувати голяра двічі на день, а власноручно голитися не хотів, уважаючи, що знаряддям лицаря повинен бути меч, а не якась там бритва, і що кожен має займатися своєю справою – голяр голити, а лицар лицарювати, – то він набув саме такого прізвиська – Неголений.
А герцог Харитон – сорокачотирирічний здоровань із давньоримським обличчям, кучерявий сіроокий блондин. Голений.)
"І ми поскакали до колгоспу "Під прапором арістотелізму".
Їхати мовчки нудно. Тож аби уникнути нудьги і, так би мовити, стиснути час і простір, ми з герцогом то теревенили про те про се, то співали дуетом терентопських народних пісень. Теревені та співи є дуже якісним засобом для стискування часу та простору, тобто за цими заняттями і час біжить ніби швидше і дорога здається коротшою.
Зокрема заспівали "Баладу про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму". Читачеві вона напевно добре знайома, та все ж про всяк випадок нагадаю її текст. Нагадати мелодію, на жаль, не можу, бо не володію нотною грамотою. Ноти читач може придбати у будь-якій терентопській крамниці музичної літератури.
Доблесний лицар Адам
Скакав поміж гір тут і там.
Непарнокопитий васал
Його ніс і вартий похвал.