Яйцепос. Книга 3

Що тут у вас відбувається? – Річард зі­йшов із Тутанхамона, і потис руки Електричці й Окрошколюбу.

– Дивуюся, як вам удалося, удалося сюди, сюди під'їхати, як вони вас не злапали, не злапали! – вигукнув граф Остап Електричка, тридцятивосьмирічний худий високий бородань.

– Хто – вони? – запитав лицар Мгоцько, зійшовши з Ігоря Свя­тославича й теж потискуючи руки Остапам.

– Ну як – хто; страховиська, що оточили млин, – відповів ли­цар Остап Окрошколюб, двадцятидворічний кремезний, вели­когубий сіроокий блондин.

– Страховиська? Ми ніяких монстрів не бачили, – зди­вувався Річард.

– Ми отут уже три дні, дні від них ховаємось, ховаємось. Уже три дні вони шустають, шустають навколо млину, млину, чекають, коли ми вийдемо, вийдемо, аби нас розтерзати, розтерзати. – хмуро повідомив граф.

І повідав, що три дні тому вони їхали дорогою до селища Сортирославля, і раптом побачили, як до них із півдня несеться зграя жахливих монстрів, таких потворних, що й опи­сати не можна; зубами брязкають, пазурами махають... просто жах! Ясно: хочуть лицарів розтерзати. Якби їх було менше, Електричка з Окрошколюбом захищалися б за допомогою зброї, але їх було так багато, що зброя лицарів не врятувала б, і треба було рятуватися втечею. Єдиним укриттям був цей млин, сюди Остапи прискакали й зачинилися.

– З тих пір вони, вони день і ніч, і ніч бродять навколо, чекають, коли ми вийдемо, вийдемо.

– Ми боялися, що вони проламають стару деревину й уві­рвуться всередину, – підхопив Окрошколюб, – але, слава Богу, млин вони руйнувати не стали. Може, цей млин якийсь зача­рований.

– Дивно: дорогою сюди ми уважно оглянули місцевість, най її равлик копне, – ні­кого, наскільки бачить око, навколо млину немає, – сказав Ли­цар Пивної Кружки.

Старі дощаті стіни були посмуговані щілинами, крізь які світло просочувалося всередину, і крізь які заточені в млині ли­царі могли спостерігати, що відбувається зовні. Остап Окро­школюб припав до щілини в одній стіні, потім в інший, і так далі, і, оглянувши в такий спосіб простір навколо млину на всі чотири боки, закричав:

– Дійсно, їх уже немає! Зникли! А три хвилини тому були, я ж дивився.

– І три хвилини тому не було, – заперечив Річард Левове Копито, – якби були, ми б їх побачили.

– Не було, – підтвердив Мгоцько. – Ми дивилися уважно.

– Не будемо сперечатися, а скористаємося, скористаємося моментом поки їх немає, немає, і звідси вшиємося, вшиємося, – запропонував граф Остап Електричка. – А то поки ми отут від­сиджувалися, відсиджувалися, у нас запаси харчів, харчів піді­йшли до кінця, до кінця. Ще б день – і ми б, ми б почали голо­дувати, голодувати. І наші коні, – він кивнув на двох скакунів – ігреневої й мишастої масті, що перебували тут, у млині, – з'їли все, що ми для них, для них знайшли отут їстівного, їстівного.

– Так, давайте збирати манатки поки не пізно, – заметуши­вся Окрошколюб.

Він забрав балки, що підпирали двері, відкрив, виглянув, переконався, що страховиськ поблизу млину таки немає, від­крив навстіж і видерся на ігреневого коня, званого Сигізмундом; інші теж сіли на своїх коней і виїхали із млину.

– Ґрунт навколо вітряка, най його равлик копне, досить курний, – заговорив Лицар Пивної Кружки, указуючи вниз, – на ньому залишаються сліди. Зверніть увагу: тут тільки сліди людей і коней.

– Дивно: монстри тут три дні тупцювали, а слідів не залишили. – Приголомшений Окрошколюб спробував почухати потилицю, але почухав метал шолома.

– Не ображайтеся, колеги, але здається, що не було тут страховиськ, що вони вам просто привиділися, – зніяковіло за­уважив Річард.

Граф Остап Електричка на мишастому коні, що мав кличку Сала­дин, об'їхав околиці млину, оглядаючи ґрунт, і, поверну­вшись до колег, похмуро констатував:

– Жодних слідів, слідів, начебто ніяких монстрів тут не було, не було. Невже – не було? Невже це була просто якась мара, га­люцинація, галюцинація?

– Але ми ж їх бачили так само, як бачимо вас! – не вга­мовувався Окрошколюб.

– А може, то були привиди, духи. Духи слідів не зали­шають, – припустив Річард Левове Копито. – А зникли вони через те, що від мене тхне часником, що я ношу на шиї; духи ж не лю­блять часнику.

– Часник, часник у нас самих був, нашого ж вони не злякали­ся, не злякалися, – відмахнувся граф. – І, крім того, приви­дів, привидів можна побачить у сутінках і в темряві, темряві, а ми монстрів бачили серед білого дня, дня, при сонці. Отже – вони не духи, не духи.

– Якщо вони не матеріальні живі істоти – такі залишили б сліди в пилу – і не духи, то значить – ці монстри були лише образами у ваших мізках, – констатував Мгоцько.

– Так що ж, виходить, ми три дні ховались в старому млині не від реальної загрози, а від того, що нам просто приви­ділося?! – викликнув Остап Окрошколюб. – Якщо про це довід­аються інші лицарі, вони ж нас засміють, нам проходу не буде від глузувань!

– По-перше, це з усяким може статися, ніхто не за­страхований від галюцинацій, – говорив Річард Левове Копито, направляючи коня Тутанхамона до дороги, що веде в Сорти­рославль, – а по-друге, ми не збираємося базікати про цей кур­йоз. Правда, Мгоцьку?

– Даємо чесне лицарське слово, що про це нікому не роз­повімо, – заприсяг Лицар Пивної Кружки.

– Крім короля, короля. Його Величність зрозуміє, зрозуміє, і не буде насміха­тися, насміхатися, – зауважив граф Остап Електричка.

Втямивши, що загрози немає, вони неспішно віддалялися від старого млину до дороги на Сортирославль. Небо було зап­нуте осіннім сірим каракулем, крізь який лише зрідка розпли­вчастою світлою плямою проявлялося сонце.

– Можливо, якийсь чарівник, най його равлик копне, вирішив над вами пожартувати й загіпнотизував вас таким чином, що ви стали бачить неісную­чих монстрів, а тепер дія гіпнозу закінчилася, – висунув гіпоте­зу Мгобокбекбе.

– Нічого собі жарти! – обурився Окрошколюб. – За такі жа­рти по шиї...

– До речі, а як ви тут опинились, опинились? Це ж не ваш сектор, сектор, – запитав Електричка.

Мгоцько й Річард, перебиваючи один одного, коротенько роз­повіли, як Його Величність Жорик Дев'ятий вирішив, що Остапи повинні помінятися секторами пошуку з Річардом і Мгоцьком й послав Остапам телеграму до запитання в Сорти­рославль; і про те, як циганський комп'ютер пророчив, що Мгоцько й Річард виручать двох лицарів з якоїсь колотнечі; і про те, що вони, Мгоцько й Річард, побачили на рекламному щиті заклик про допомогу, котрий Остапи написали вугіллячком...

– Нічого ми, ми не писали, не писали на щиті, на щиті, – заперечив граф Остап Електричка.

– У нас ані часу не було щось писати, ані вугіллячка, – підтакнув лицар Остап Окрошколюб.

– Тю, а хто ж... Ось цей напис, – вигукнув Річард Левове Копито, під'їжджаючи до рекламного щита й указуючи на ньо­го рукавичкою. – Ой, а де ж він?!

Дійсно, на щиті, що рекламує напій "Пупсик Коля", уже не було зробленого вугіллячком напису.

– Тю, ну було ж отут написано: "На допомогу! Ми у старому млині!" і ваші імена, – белькотав Річард. – Мгоцьку, під­твердь.

– Так, – промурмотав Мгобокбекбе. – Дивно, дивно,

Трохи подивувавшись, лицарі вирішили разом доїхати до Сортирославля. Фактично їм було не по дорозі: Левове Копито й Лицар Пивної Кружки їхали на захід, де Мгоцька чекала Естер, а Остапові Електричці й Остапові Окрошколюбу, відповідно до розпорядження короля, випливало переміститися із цього оди­надцятого сектора в сектор сімнадцятий, тобто на північний схід; однак Остапи заявили, що проїдуться мало-мало з колега­ми в західному напрямку, щоб у Сортирославлі поповнити запаси продуктів і послати королю телеграму про свою триденну затримку, а вже з Сортирославля відправляться в новий сектор.

Дорогою до цього селища Остапи помітили в Мгоцька новий дивний меч, і колеги повідали їм про свою зустріч із примарою в Оксамитовому лісі й про скарб під трьома дубами, звідки й цей меч.

Хвилин за сорок після відчалення від старого млину чо­тири лицарі в'їхали в селище Сортирославль.

Сортирославль – досить велике за терентопськими мірками селище, настільки велике, що, можливо, за кілька років, ще трохи збільшившись, отримає статус міста.

Опинившись у цьому населеному пункті, Мгоцько, Річард і обидва Остапи першим ділом відвідали телеграф, і Остапи, нарешті, отримали ту телеграму короля, де їм пропонувалося відправитися в інший сектор, і послали монархові телеграму, де повідали про події останніх днів. Потім четвірка доспі­хоносців перемістилася в найближчий пункт громадського ха­рчування, яким виявилася корчма "Під Часниковим Соусом". Біля корчми стояв вантажний автомобіль – скотовоз, у ку­зові якого мав місце живий парнокопитний вантаж – пара єдинорогів.

Під час трапези лицарі обговорювали, як Остапам краще перебратися звідси до сімнадцятого сектору: чи то їхати прямо до міста Великі Дрібки, чи то в місті Безбаштовому Замку збочи­ти на дорогу до міста Свіжегнійополя; у першому випад­ку вони опиняться в потрібному секторі трохи швидше, але в тім ра­йоні, що Мгоцько з Річардом уже обстежили, а в другому випад­ку – трохи пізніше, зате відразу в тім районі, де Мгоцько з Річа­рдом ще не побували.

– Вибачте, панове лицарі, – повернувся до них чоловік, що сидів за сусіднім столиком, з мускулистими плечима, у не зовсім чистому робочому комбінезоні, – я краєм вуха почув вашу бесіду. Мене звуть Іван Гигикало, я шофер скотовоза, що стоїть біля корчми. Наскільки я зрозумів – вам треба до міста Свіжегнійополя? Можу підкинути вас на своїй вантажівці.

– Власне, нам треба, треба не в саме місто Свіжегнійополь, а в той сектор, сектор, де це місто, місто, – поправив граф Остап Електричка. – Але в нас коні, коні.

– Коней можна завантажити в кузов, там місце є, – продовжив шофер. – Я везу всього лише двох єдинорогів із фе­рми біля Шмарклова на ферму біля Свіжегнійополя, а в кузові мож­на розмістити аж вісім копитних. На автомобілі ж у кілька разів швидше, ніж верхи, якщо ви поспішаєте. І мені з попутни­ками буде не так нудно, як на самоті. Я вже перевозив лицарів разом з їхніми кіньми.

– Ага, так ми здорово заощадимо час! – зрадів лицар Остап Окрошколюб.

Дійсно, після трапези Остапи прикупили в корчмаря продуктів у дорогу, завели дощатим трапом коней Саладина й Сигізмунда в кузов скотовоза, попрощалися з колегами Річа­рдом і Мгоцьком, сіли в кабіну вантажівки, і машина покотила на схід.

Лицар же Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, не затримуючись більше в Сортирославлі (тут пошуками драконя­чого яйця і яєчного шахрая займалася місцева міліція, тому ли­царям не було необхідності проводити опитування жителів), попрямували далі на захід...