На Мойші перехідний процес застопорився, оскільки переходити було нема до кого – спадкоємці були відсутні. До яких тільки лікарів не зверталися Мойша і його половина Берта, уперті діти навідріз відмовлялися в них народжуватися.
Доживши до досить зрілого віку й усвідомивши, що на кревне потомство надії немає, подружжя вирішило всиновити чуже чадо.
І узяли хлопчисько із сирітського притулку.
Треба сказати, що юні сироти в Терентопськім королівстві були досить рідким явищем. По-перше, тому що люди там, завдяки хорошій медицині в співдружності з магією, завдяки сприятливій кримінальній обстановці й іншим обставинам, як правило доживали до глибокої старості. А по-друге, з дитинства виховані на принципах лицарства й шляхетності, дуже рідко відмовлялися від рідних дітей або позбавлялися батьківських прав за погане до них ставлення. Тож на всю країну був лише один маленький сирітський притулок, у місті Манюнинську. Але діти там надовго не затримувалися, бо було чимало бажаючих їх усиновити або вдочерити.
От і Роженкранци поїхали до Манюнинська, і відвідали цей притулок, імені королеви Ґарґамелли. Їм сподобався хлопчик Федя, і вони його забрали.
А сирітка згодом виявився таким паливодою-шибайголовою, що сусіди охрестили його Бандюгою. Якщо свій розбійницький характер він одержав із хромосомами від кревної рідні, то, мабуть, його справжні тато з мамою були запеклими кримінальниками; так думали навколишні.
Прийомні ж батьки намагалися зробити з нього людину. Мойша навіть поступив на заочне навчання до Жорикбурзького університету, на курс педагогічної психології.
Але всі теорії, вивчені там, усі напрацювання великих педагогів Йоганна Генріха Песталоцці, Антона Семеновича Макаренка та інших розбивалися маленьким негідником, наче лампочки Ілліча зброєю пролетаріату, і він з кожним роком ставав усе бандитішим і бандитішим (офіційно слова "бандитішим" в українській мові не існує, але ти, читачу, звісно, зрозумів, що Автор має на увазі). Обман, лихослів'я, бійки й злодійство стали для нього щоденною нормою вже у восьмирічному віці. Про такі дрібниці, як паління й азартні ігри, взагалі можна не згадувати (бо це саме собою зрозуміло). Честі, совісті, милосердя й шляхетності для нього не існувало. Його мерзенні витівки ставали усе жорстокишими й цинічнішими.
Юному шибенику навіть подобалося прізвисько Бандюга, він ним навіть пишався. І Бандюгою його стали кликати геть усі, крім старих Роженкранців, котрі продовжували звати Федею.
Як тільки молодому мерзотникові стукнуло шістнадцять років (вік, у якому громадяни Терентопії вважалися дорослими й несли карну відповідальність за свої провини), він у той же день замість святкового пирога побачив ґрати тюремної камери.
Протягом наступних сімох років свого існування він провів за межами в'язниць у цілому вісімнадцять діб. Тільки виходив з тюряги, як здійснював нову мерзенність і заховувався назад.
Як мовив про нього якось Вакула Нетребенько: "Це Бандюга лише увижається цілковитим поганцем. А насправді він набагато гірше".
Треба сказати, що особливо злісні злочинці – для королівства явище нетипове, дуже нетипове, унікальне. Тому законодавство не передбачало дуже строгих покарань. Найлютішою терентопською карою було позбавлення волі строком на два роки. А катування кремовими тортами, шибениця (терентопська) й заслання, між нами кажучи, взагалі дрібниці. Ті злочини, які чинив Бандюга, вимагали набагато більш жорстоких запобіжних заходів. Але не переінакшувати ж кримінальний кодекс держави через одного чоловічка. Тому лиходій відбувався іноді двома роками ув'язнення, іноді і меншим строком, виходив, грішив і знову сідав за ґрати.
Дні виходу мерзотника на волю були для околишніх жителів сезоном тривоги, адже кожний міг стати його жертвою. Звістка про те, що воля Бандюги закінчилася й він повернувся васявася, було приводом для свята.
Мойша болісно страждав душею, почуваючи сором і провину за такого синка. Коли наближався день чергового виходу Бандюги за двері рідної в'язниці, настрій у корчмаря скисав, він ставав похмурим, понурим, подавленим, дратівливим і неусмішливим, що й спостерігав тепер барон Аркадій.
* * *
Отже, незабаром на столах з'явилися напої й наїдки; пішла гульня.
Випивши й викусивши, лицарство загаласувало, загоготало, зажартувало, заанекдотило.
Наприклад, лицар Ярослав розповідав таке:
– Один лицар – так? – був дуже розсіяним, неуважним і забудькуватим. Одного разу він поскакав до своєї дами серця. Годину скаче, дві скаче, три... Півдороги – так? – проскакав і тільки тоді помітив, що забув сісти на коня, що кінь-от залишився в стайні. Тож через неуважність він того разу скакав за допомогою власних ніг, а не кінських.
– Ха-ха, – відреагували на цю історію слухачі.
– А іншим разом, – продовжив Ярослав, – він з неуважності осідлав не коня, а зброєносця. І зброєносець теж був настільки неуважним, що тільки проскакавши половину шляху з наїзником на спині, зміркував, що не є конем.
– Ха-ха, – додали слухачі.
А лицар Борис повідав:
– Один лицар, зрозумійте мене правильно, сказав іншому: "У моєї тещі є всякі камінчики: смарагди, рубіни, діаманти, гранати та інші". А другий, зрозумійте мене правильно, відповідає: "У моєї тещі теж є якісь камінчики, але вона їх тримає у власних нирках".
– Ха-ха, – пирснули слухачі.
А лицар Хома сказав наступне:
– В одного лицаря трапилася, м'яко кажучи але грубо виражаючись, сварка зі своєю дамою серця. "Ти не джентльмен!" – крикнула вона. "Ні, я джентльмен!" – заперечив він. "Ти не лицар!" – викликнула вона. "Ні, я лицар!" – оспорив він. "Ти – неандерталець!" – заявила вона, але він знову не погодився: "Ні, я андерталець!"
– Ха-ха, – гоготнули слухачі.
А лицар Річард Левове Копито висловився так:
– Один лицар запитав іншого: "Як вас кличуть?" Інший відповідає: "Ну, це залежить від того, куди саме кличуть. Зазвичай мене кличуть за допомогою телефону". Перший здивувався: "Задопомогоютелефону?! Яке рідкісне ім'я!"
– Ха-ха, – засміялися слухачі.
А лицар Остап Окрошколюб:
– Один лицар сказав іншому: "Ти, Семене Миколайовичу, справжня баба!" – "Не смій називати мене бабою! – закричав Семен Миколайович. – Ще раз назвеш, я поскаржуся дружині! Вона мене кривдити не дасть, вона мене захистить! Вона тобі покаже, яка я баба!"
– Ха-ха, – засміялися слухачі.
А барон Панас:
– Один лицар якось запитав іншого про його захоплення. Той відповів: "Я саліст". – "Співаєш, чи виконуєш соло на якомусь музичному інструменті?" – уточнив перший лицар. "Ти не зрозумів. Я не сОліст, а сАліст, – пояснював другий. – Не від слова "соло", а від слова "сало". Дуже, розумієш, люблю сало, і пречудово розуміюся на його смакових тонкощах. Це і є моє головне захоплення, тому я й називаю себе віртуозним салістом".
– Ха-ха, – веселилися слухачі.
А лицар Юрій Капітальний:
– Одному лицареві його дама серця говорила: "Милий, я от що подумала..." – "Не може бути!" – здивувався лицар настільки незвичному для неї вчинку. – "Не перебивай! От що подумала. Я тебе ласкаво називаю то слоником, то котиком, то козликом, то зайчиком... Може, мені так не розкидатися, а, підсумувавши, називати одним словом: "тварина"?"
– Ха-ха, – покотилися зі сміху слухачі.
А лицар Федір:
– Один лицар говорив компліменти якійсь дівчині. "Ти мій скарб", – шепотів він їй. "Ах, приємно чути", – мліла вона. "Ні, ти не просто скарб, а великий скарб, ціле скарбисько". – "Спасибі за комплімент". – "Ти моє чудо". – "Продовжуй". – "Ні, ти не просто чудо, а велике чудо, ціле чудовисько". Дівчина дала йому ляпасу і закричала: "Тьху на тебе! Сам ти чудовисько! Пішов геть, недоумку!"
– Ха-ха, – надривалися слухачі.
А барон Геннадій:
– Молодий лицар Петро Іванович приїхав у гості до молодого ж лицаря Івана Петровича. Входить до його замку і бачить вазу, на яку наклеєний паперовий ярлик із написом "Ваза імені Івана Петровича", потім крісло з ярликом "Крісло імені Івана Петровича", потім – "Кактус імені Івана Петровича", "Віник імені Івана Петровича", "Чайник імені Івана Петровича" і так далі. Навіть у туалеті на унітазі було – "Унітаз імені Івана Петровича". Здивувавшись, гість запитав господаря, що би це значило. І той відповідає: "Мені один старий мудрий лицар сказав: треба називати речі своїми іменами. От я і назвав речі в замку своїм ім'ям".
– Ха-ха, – потішалися слухачі.
А граф Леонід Заканавний:
– Один лицар-забіяка привітав приятеля із днем народження, і побажав йому: "Будь щасливий, мій дорогий друже! Будь щасливий, і якомога скоріше!" Але через забіякуватість не стримався й додав: "Бо якщо ти протягом години не станеш щасливим, то я тобі за це, мерзотнику, усю морду поб'ю!"
– Ха-ха, – реготали слухачі.
А лицар Андрій Схожий:
– Їхали одного разу лісом два лицарі, молодий і зрілий. "Он, бачиш, – говорив зрілий молодому, – під кущем..." – "Ага, бачу, – відповідав інший, – лежить лайно". – "Про що це говорить?" – "Про те, що там хтось покакав". – "Ні, мій молодий друже, – заперечив зрілий, – це ні про що не говорить, тому що ЦЕ говорити взагалі ні про що не здатне, оскільки в ЦЬОГО немає ані рота, ані язика, ані голосових зв'язок". Молодий придивився: але ж дійсно... І вразився молодий мудрості співрозмовника.
– Ха-ха, – трималися за животи слухачі.
(Річард Левове Копито, хоча теж хихикнув, однак все ж таки зауважив, що під час застілля згадувати про екскременти недобре, тому що людину чутливу й бридливу через це може знудити).
А барон Андрій Цинік:
– Розповідаю казочку. Жила в одному королівстві прекрасна діва. І, як водиться, чекала вона, що приїде до неї прекрасний принц на білому коні. Чекала-чекала, і дочекалася: нарешті, приїхав-таки до неї прекрасний принц на білому коні. І стала прекрасна діва жити з тим коханим... Ні, не з коханим принцом, а з коханим конем. Оскільки у неї були нестандартні любовні уподобання, то прекрасного принца на білому коні вона чекала заради білого коня, а не заради прекрасного принца. Їй плювати було на прекрасних принців, проте вона шаленіла від білих жеребців. Тож прекрасний принц повернувся до свого королівства із купою грошей, радіючи, що так вигідно продав непарнокопиту скотиняку-альбіноса. Отут казочці й кінець.
– Ха-ха, – скалили зуби слухачі.
А барон Аркадій:
– Один лицар, бажаючи утнути комплімент панночці, яка йому подобалася, сказав: "Панно, маю вам сказати, що ви симпатична".