Яйцепос. Книга 3

У попередні ночі періоду Великої Яєчної Експедиції, крім тієї, коли їм довелося заночувати під трьома зрослими дубами в Оксамитовій пущі, Річард і Мгоцько встигали добратися до того або іншого населеного пункту й заночувати в сільській хаті. І нині встигли б (у сімох кіло­метрах прямо за курсом мало місце село Кальсонисько), якби Річарда так сильно не зморив сон.

Але тільки вони влізли в мішки й погасили ліхтар, як Річард злобливо застогнав:

– Починає!

– Що таке?

– Та знову дзижчить, гад, над самим вухом! Знову, сволота, не дасть спати!

– Комарі не літають під час нічних заморозків, най їх равлик копне, – заперечив Мгоцько. – Комарі – не снігурі, щоб пурхати на морозі.

– Виходить, я брешу?

Лицар Пивної Кружки знову вмикнув електричного ліхтаря на батарейках, досить яскравого, щоб розглянути все, що перебу­ває в наметі.

– Ну й де твій комар?

– Він такий самий мій, як і твій, – хмуро буркнув Річард, пих­каючи парою із рота й ніздрів. – Я його теж не бачу, але прекрасно чую, як він дзижчить.

– Біля якого вуха?

– Зараз біля правого.

Від яскравого променя праве вухо Річарда стало рубіновим.

– І тепер дзижчить?

– Та дзижчить, зараза! – і Річард махнув кистю, відганяючи від вуха невидимого мучителя.

– Немає ніякого комара.

– А хто ж дзижчить?!

Мгоцько наблизив голову до голови напарника й прислухався.

– Ніхто не дзижчить. Принаймні, я нічого не чую. Мабуть, тебе мучить слухова галюцинація, най її равлик копне, а не справжній комар. Спробуй переконати себе, що ніякого дзижчання немає, і спи, – порадив Мгоцько, та, стомлений дорогою, позіхаючи, сонливо промимрив вірш Майка Йогансена "Вночі дзвенить комар...", повалився, і відразу заснув.

А Річард Левове Копито страждав. Тільки був мало-мальськи починав засинати, як дзижчання підсилювалася, начебто клята комаха добралася просто до барабанної перетинки, і сон від­далявся. Він перевертався з боку на бік, затискав вуха руками, від­махувався... Нічого не допомагало: безхребетний члени­стоногий кат продовжував акустичні тортури. На якісь періоди змучений безсонням лицар все-таки задрімував, але ці пері­оди три­вали всього декілька хвилин, потім комарине пекельне ревіння виволікало його зі сну. Кілька разів Річард вмикав ліхтаря, з наміром побачити-таки й стратити нахабну комашку, але ніяко­го пурхання маленького мерзотника світло не виявляло.

І отут згадав Річард сімейний переказ про проклін роду Лойковицьких. У переказі йшлося про те, що у вісімнадцятому столітті якийсь предок Річарда ненавмисно вбив комара Птоломея, що був істотою розмовляю­чою, але глу­хонімою від народження (ніякого парадокса: люди ж – істоти розмовляючі, однак серед них є глухонімі; от так і з розмовляючими тваринами – вони людиноподібні в аспекті інтелекту та здат­ностей до мови, але й серед них, дуже рід­ко, бувають глу­хонімі); убитий Птоломей, мовляв, зробився приви­дом, і став мстити нащадкам свого вбивці – мучити їх дзижчан­ням і безсонням, що випливає з того дзижчання. Я вва­жав цю історію не більш ніж легендою, забавною вигадкою, подумав Річард, а тепер і мене став мучити невидимий комар. І циганка пророчила, що хтось буде мені мстити за злодіяння предка. Невже й справді – привид Птоломея?..

* * *

– А ти говориш: комар. Мухи, а не комарі, – казав Мгоцько, виглянувши ранком із намету, – білі мухи, що не дзижчать, най їх равлик копне.

Річард теж виглянув на білий світ.

Дійсно, з піднебіння плавно валилися на землю пластівці снігу, іменовані в народі білими мухами. На гілках і листах вони відразу танули, а на замерзлому вночі ґрунті затримували­ся довше. Але вдень однаково стануть, тому що погода вже ді­йшла до нічних заморозків на ґрунті, але не дійшла поки до денного морозу.

– Коли літають білі мухи, комарі не літають, – продовжив Лицар Пивної Кружки. – Я ж сказав: слухова галюцинація.

Левове Копито, що спав мало й погано, повідав напарникові здогад про привид комара Птоломея.

– Так, пам'ятаю, читав, – кивнув Мгоцько, – його ненавмисно розчавив сідницею, най її равлик копне, герцог Павло Гриньмасяльський. На відміну від живого комара, безтілесному духу мороз дійсно не стра­шний, дух може пурхати й дзижчати всю зиму.

– Ти ж прочитав сотні книг, Мгоцьку, і запам'ятав їх напа­м'ять. Може, у них тобі попадалися заклинання проти духів...

Мгобокбекбе відповів, що дійсно, ще будучи пивним кели­хом, він простудіював і запам'ятав чимало книг із різних галу­зей знань, але магічної літератури він не читав, тому із заклинан­нями не знайомий. Серйозні магічні тексти маги не дають читати стороннім, а те, що публікується із цієї теми в пресі й зага­льнодоступних книжках – це профанація, що не має відно­шення до справжньої магії.

– Магія, най її равлик копне, – це для мене, як і для тебе, так би мовити, терра инкогнита, тому виганяти духів я не вмію. Спробуй застосувати загальновідомий засіб проти духів: часник. Якщо людину мож­на вразити пострілом стріли з лука, то духа й вампіра можна віджахнути пострілом запаху із часнику. Повісь на шию зуб­чик чи цілу голівку, може це відведе від тебе комара-примару.

– По-перше, у наших харчових запасах на даний момент ча­сник відсутній, а по-друге, якщо я носитиму часник на шиї, від мене відповідно смердітиме, і це може бути неприємно людям, з якими я спілкуватимуся.

– Іншого засобу я не знаю. Вибирай: чи терпіти дзижчання привиду, чи терпіти часниковий аромат. А придбати часник мож­на в першому ж населеному пункті.

Терпіти більше дзижчання примарної комахи Річард не міг, тому змушений був погодитися на носіння нашийного аксесуа­ра зі специфічним ароматом. У першому ж селі – таким було Кальсонисько, де теж уже побували й провели опитування населення Остап Електричка й Остап Окрошколюб – Мгоцькові й Річардові подарували п'ять голівок часнику; одну з них Левове Копито нанизав на товсту нитку, і повісив на шию начебто медальйон.

Наступного ранку (а цю ніч вони провели вже не в наметі, а в хаті голови села Фердіадівки, куди перемістилися з Кальсони­ська й де теж уже побували Остапи) Річард сказав Мгоцькові, що цієї ночі дійсно спалося краще, ніж у попередні. Дзижчання він, мовляв, засинаючи, знову чув, але вже не над самим вухом, а начебто здалеку. Напевно, часник дійсно не підпустив члени­стоногого фантома дуже близько. Але сам часник створював незручності – норовив забитися між шиєю й подушкою, від чого лицар на часнику почував себе як принцеса на горошині й змушений був вертітися, але однаково це було краще, ніж без­соння в минулі ночі. Однак, покинувши Фердіадівку, Левове Копито мучився каяттям, що з його провини постіль, котру надав голова села, напевно, просмерділася часником. От, мовляв, як недобре він відплатив людині за гостинність.

* * *

Коли Річард із напарником переїхали містком річку Хлюпу, Мгобокбекбе знову став тривожно оглядатися, що пері­одично робив протягом останніх годин.

– Знову в мене виникло відчування, що за мною хтось спо­стерігає, – пояснив він Річардові. – Під час наших мандрів у мене час від часу з'являється відчуття, най його равлик копне, начебто на мене хтось уважно дивиться, хоча навколо нікого немає. Уперше таке почут­тя виникло в нас з Естер у ту ніч, коли ми з нею перший раз... гм... ну, загалом, за дві доби до Дня Шляхетного Мордобою.

– Знаєш, адже в мене теж останнім часом періодично вини­кає відчуття, що за нами спостерігають, коли навколо нікого немає. Я соромився тобі про це говорити, думав, що це в мене щось із нервами...

Попереду біля дороги стояв рекламний щит, або, як тепер говорять, баннер, на якому був зображений карапуз у підгузку, що обіймає велику пляшку, і написаний рекламний слоган:

"МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ ВИБИРАЄ НАПІЙ

"ПУПСИК КОЛЯ"".

Рекламні щити, або як тепер ще називають на імпортний манер, білборди з такою рекламою Мгоцькові й Річардові вже кілька разів траплялися на шляху під час мандрівок, і вони байдуже, не затримуючись, проїжджали повз, і цього разу теж, але в остан­ній момент Левове Копито все таки зиркнув на плаката, і помі­тив щось, що змусило його зупинити свого рудого Тутанхамона.

– Мгоцьку, дивись! – він указав у нижній правий кут рекла­много прямокутника.

Лицар Пивної Кружки, котрий проїхав трохи вперед, повернув свого білосніжного Ігоря Святославича й глянув куди вказував перст напарника. На білому тлі чорним вугіллям було від руки написано:

"На допомогу! Ми в старому млині!

Остапи Окрошколюб і Електричка".

А нижче намальована стрілка, горизонтальна, що вказувала вістрям праворуч. Лицарі повернули в той бік голови, і побачили кілометрах у двох від дороги вітряний млин на неви­сокому пагорбі.

– Це те, що пророчив циганський комп'ютер, – сказав Рі­чард.

Вони збочили коней до вітряка, і вийняли з піхов бойові металеві мечі. Меч, що стис у руці Мгобокбекбе, був той самий, котрий вони викопали з-під трьох зрослих дубів в Оксами­товій пущі. Сьогодні була черга Мгоцька ним володіти.

(– Лицар і вітряний млин... Хм. Мені це щось нагадує, десь я щось таке читав, – єхидно зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– От тільки не треба! – огризається Автор. – Мої лицарі зовсім не збиралися битися з вітряним млином і не приймали його за багаторукого велетня, тому натяки на епігонство й пла­гіат отут недоречні!)

Наближаючись до вітряка, Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито насторожено оглядали місцевість, але нічого й нікого підозрілого не бачили. Млин, судячи з вигляду, давно не експлуа­тували, одне з його крил повністю розвалилося, а інші перебу­вали в стані напіврозпаду; однак дерев'яний корпус був поки цілий.

Опинившись на місці, об'їхали вже старе, але таке що не стало цілковитою руїною борошномельне дерев'яне споруджен­ня: нікого, і великі двері закриті.

– Агов, Остапи, ви тут? – крикнув Річард.

Зсередини почулася метушня, начебто хтось рухав меблі, потім одна половинка великих дверей, більше схожих на воро­та, обережно зі скрипом відкрилася й зсередини пролунало три­вожне:

– Швидше всередину, поки вони вас...

Голос був такий схвильований, що Мгобокбекбе й Річард поспішили в'їхати в млин, після чого Остап Окрошколюб і Остап Електричка миттєво закрили двері, підперши дерев'яни­ми балками, начебто хтось збирався на них зовні налягти.

– Привіт, хлопці.