А чим закінчився цей метушливий день для Аркадія і його колег, довідаємося негайно, тим більше, що в заголовку Автор уже натякнув – чим.
У ті хвилини, як лицарі спускалися сходами із третього поверху головної споруди Королівського замку, сонечко, соромливо зашарівшись, цілувало західний обрій (щовечора його цілує, а червоніє, як у перший раз!). А коли новоспечений барон співтовариші, доправивши механіку Нетребенькові гіппомобіль і експериментальний обладунок № 2 (№ 1 поки залишався розкиданим на Каменіані біля Гірчичної печери), направлялися до корчми "Під Мідним Забралом", сутінки наповзли на Жорикбург уже ґрунтовно, змусивши міських електриків ввімкнути вуличні ліхтарі.
Неподалік від Королівського замку в центрі міста мали місце дві популярні корчми. Одна називалася "Під Мідним Забралом", інша – "Під Рятівною Мухою". "Під Забралом" тусувалися, переважно, добродії лицарі, а "простолюдці" – ремісники, заїжджі селяни і т.д. – воліли ходити "Під Муху". Втім, Річард Левове Копито, хоч і був лицарем, теж віддавав перевагу "Мусі". Можливо, крім іншого, через те, що дуже вже гарною була дочка тамтешнього корчмаря.
Так, ця дівчина, на ім'я Естер, провокувала своєю зовнішністю вигук "Вона просто чудо!" Але малося в корчмі "Під Рятівною Мухою" і друге чудо. Другим був розмовляючий пивний келих... Втім, корчмі "Під Рятівною Мухою" будуть присвячені окремі сторінки в інших щосях.
Що ж до корчми "Під Мідним Забралом", то Автор видасть тобі, безцінний читачу, страшну таємницю: цю корчму таємно, під чужим виглядом відвідував сам король Терентопії!
Королева Зінька Одинадцята полюбляла готувати їжу, і чоловік, аби підкреслити свою до неї любов (до королеви, а не до їжі), у замку їв тільки те, що змайстрували пальці коханої половини. Але оскільки Зінька Одинадцята була шанувальницею різних дієт і всяких кулінарних експериментів у стилі "здоровий спосіб життя", то король після сніданку, обіду і вечері залишався голоднуватим, хоча й не подавав знаку, щоб не засмутити дружину.
Тортури недоїданням він терпів кілька років після одруження, роблячи гарну міну при поганій їжі. Додати відсутніх калорій де-небудь у пункті громадського харчування він теж не міг, адже якщо його побачать у корчмі, або ресторані, або їдальні і т.д., то королева зрозуміє, що його компліменти були не щирими, і засмутиться. Будучи джентльменом, він не міг засмутити кохану жінку харчуванням на стороні.
Але жерти хотілося.
І Жорик одного разу вирішив перекусити в корчмі "Під Мідним Забралом", але так, щоб його ніхто не впізнав.
Він дістав театральний грим і реквізит і, замкнувшись у своєму кабінеті, взявся діловито змінювати зовнішність. Наклеїв кошлаті штучні брови поверх натуральних некошлатих, приліпив шрам, намалював ластовиння й родимки, густо наклав тіні, приляпав фальшиві бородавки, навіть натягнув на голову гумову лисину. Аж самому стало паскудно від отриманої пики. Навіть сказав дзеркалу: "Ну й бешиха в тебе, Георгію". Зате не впізнають – мовчачи відповіло дзеркало. Нехай думають, що – заїжджий мандрівний лицар. Облачивши й тіло не у свій одяг, король крадькома покинув замок таємним підземним ходом...
Коли він увійшов у корчму, від апетитних ароматів запаморочилася голова, а слина ледве не заюшила на бороду.
Але підійшов корчмар Мойша (або Мойсей) Роженкранц і сказав:
– Здрастуйте, Ваша Величносте. Що це ви так нагримувалися?
– Я... еее... гм... кхе-кхе... Та от думаю влаштувати в замку маскарад. Хотів перевірити: чи упізнають мене в такому вигляді, а заодно таємно розвідати, чи добре харчуються мої лицарі. А ви мене сходу викрили. Напевно, погано змінив зовнішність, – замурмотав збентежений монарх.
– Зовнішність чудова! Викапаний монстр! – заспокоїв корчмар. – Нізащо б не впізнав, якби не борода. Такої другої, мабуть, у всій державі не розшукаєш. Може, хочете спробувати мою їжу?
– Спасибі. Я й так бачу, що лицарі лопають із апетитом. До побачення. Мене королева вже добре нагодувала. Ситий по горло.
Отже, уся біда була в бороді.
Король ще кілька днів кріпився, а потім пішов в оперний театр, що йменувався там Стайнею Опери та Балету, і майстерні, котра продукувала для артистів перуки, накладні вуса й бороди, замовив виготовити штучну бороду, яка б не відрізнялася від його власної. Він пояснив майстрам таке замовлення тим, що, мовляв, у Королівському замку придворні бажають поставити аматорський спектакль із королівського життя, де роль Жорика Дев'ятого виконуватиме один із лицарів Напівкруглого Столу, і, щоб він був схожий на справжнього короля, йому треба приклеїти знамениту руду бороду.
Наступного дня Його Величність одержав виготовлене замовлення, у нападі дужого апетиту збрив справжню бороду, нагримувався й, ніким не впізнаний, пообідав у корчмі. Повернувшись, приклеїв бороду руду фальшиву, і про його зраду подружньому столу ніхто не довідався.
Так він став жити в приклеєній бороді, знімаючи її тільки під час купання у ванні й таємних походів за калоріями.
Крім Автора про цю таємницю ніхто не знає. Тепер, коли Автор поділився з тобою, безцінний читачу, цим секретом, він щосили прохає, благає й заклинає нікому не вибовкати, що терентопський король ходить із фальшивою бородою! Нікому, крім хіба що лікаря-психіатра, та й то тільки якщо той про що-небудь запитає! Та спочатку переконайся, що ніхто сторонній не підслуховує, ретельно обшукавши кабінет психіатра, заглянувши в усі куточки, в усі шафки й шухлядки. І лише впевнившись у конфіденційності, скажи психіатрові: "У терентопського короля фальшива борода!" Але тільки пошепки на вухо! А потім приклади до губ палець, підморгнувши правим оком з виглядом змовника, і конспіративно додай: "Тссс! Це велика таємниця!" Не сумнівайся, що психіатра твоє повідомлення зацікавить.
Втім, Автор не зовсім правий, кажучи, що крім нього про секрет королівської бороди ніхто не відає. Є в Жорикбурзі громадянин, котрий це теж знає. Але хто той громадянин і як дізнався – про те буде сказано у щосі аж п'ятдесят восьмому за назвою "Мислення в Гірчичній". ("У Гірчичній печері? – перепитує Права півкуля авторського мозку. – Ну, тоді зрозуміло, що згаданий громадянин – це дракон Інокентій Карлович". – "Не вгадала, Права. Не він". – "Ну, тоді, можливо, постійний відвідувач цієї печери – дощовий черв'як Гавриїл Святославович?" – прикидає півкуля Ліва. "Ні. І не він. Не гадайте, а дочекайтеся того щося".)
Незабаром невпізнаний Жорик став завсідником корчми, придумав собі хибне ім'я й біографію, завдяки чому інші завсідники стали вважати його мандрівним лицарем.
Лицарі Напівкруглого Столу подружилися з новим відвідувачем і стали вмовляти його вступити в колектив Напівкруглого Столу.
Він відмовлявся, вони насідали.
Нарешті, вони твердо заявили, що зведуть його із самим королем.
Жорик збагнув, що настав час міняти імідж.
Він змінив грим, перуку, голос, ходу й, зрозуміло, ім'я та біографію; й став іншим мандрівним лицарем (перший, на диво завсідників, зненацька зник; ходили навіть чутки, що його потім бачили в місті Дримпельзябську й інших місцях).
Із другим персонажем відбулася схожа історія.
Так король виконував усе нові й нові ролі, залишаючись невпізнаним.
Уявляєш, читачу, який дар перевтілення, який лицедійський талант! Якби Жорик не був королем, йому варто було б стати актором! Він був би зіркою театру й кіно! Можливо, одержав би премію "Оскар" у Голлівуді!
От які обдаровання в людині може породити звичайне почуття голоду!
* * *
Отже, до цієї-от знаменитої корчми вони (барон Аркадій з колективом співпляшників) тепер і підвалили.
Як неважко догадатися з назви корчми, над входом у цей заклад дійсно висіло мідне забрало, точніше, цілий лицарський шолом, спеціально виготовлений Нетребеньком на замовлення Мойши Роженкранца саме для цього висіння.
Корчма існує вже близько двох сторіч, з них одне (останнє) вона є власністю династії Роженкранців, переходячи в спадщину від чергового батька-Роженкранца до чергового Роженкранца-сина. Старий шолом, повішений ще Мехлом Роженкранцем, дідом Мойши, під згубним впливом атмосферних опадів прийшов до стану повної іржі, і нинішньому хазяїнові довелося в 1987 році замовити Вакулі Охрімовичу новий символ свого бізнесу, і замінити ним дідівський металевий потрух.
– Мойшо! – галаснув барон Аркадій, переміщаючись під цей шолом із чередою колег.
– Добрий вечір, панове, – глухо висловився той без звичайного ентузіазму.
– Треба, Мойшо, гарненьку гулянку змайструвати для цього шляхетного товариства, – пустотливо наказав Аркадій, показуючи пальцем на самого себе.
– Можна змайструвати гарненьку гулянку, – погодився корчмар якимось підозріло похмурим тоном.
– От і добре! – облизнувся, потираючи долоні, "мисливець на драконів".
– Можна, якщо оплата буде готівкою, включно з поверненням боргів, – доважив хмурий корчмар.
– Ну ти що, озвірів, Мойшо? – осікся новий барон. – Я згодом сплачу. Давай у кредит, люди ж томляться!
– Ви в котрий раз "згодами" відбуваєтеся, пане. У вас боргу майже півтори тисячі шурхотиків. Мені потрібні "живі" гроші. Кредит закритий.
– Ну ти чого мене підводиш, старий хроне! Я ж от уже народ запросив, – засичав лицар у веснянкувате вухо, корчачи змовницькі гримаси.
– Це ваші проблеми. Без грошів немає діла, – знизав плечима літній Роженкранц.
– Чудиле! Я ж уже барон! У мене ж тепер цілий замок! От, дивися. – Аркадій сунув бруднуваті аркушики під ніс корчмаря.
Той статечно оснастив веснянкувате обличчя окулярами й ґрунтовно вивчив документи, особливо пильно вдивляючись у чорнильні ляпки й відбитки пальців неакуратного писаря Ульріха фон Смирнова.
– Ну добре, поздоровляю. Проходьте, панове, розсідайтеся. Зараз розпоряджуся на кухні.
Повернувши рятівні папери, Мойша відчалив убік апетитного туману.
– Нині наш Мойша як нерідний, – спантеличено плюхнувся на різьблену лаву свіжий барон Аркадій.
– Завтра Бандюгу мають із в'язниці випустити, – пояснив йому закоренілий барон Панас. – У такі дні в Мойши завжди поганий настрій. Передчуває, що непутящий синок, опинившись на волі, знову втне якийсь злочин.
– А, он воно як. Тоді зрозуміло!
* * *
Корчма Роженкранців переходила, як Автор уже зауважив, від батька до сина.