. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
* * *
Наступним ранк...
Ні, читачу, спочатку зауважу, проказує Автор: коли стало ясно, що Естер залишиться з коханим у гуртожитку на всю ніч, вона зателефонувала з апарата, котрий був у коридорі гуртожитку, додому – у корчму "Під Рятівною Мухою" – і попередила батьків, що ночуватиме не вдома. Щоб вони не злякалися її нічній відсутності, не думали, що з нею трапилася якась біда, не обдзвонювали лікарні й морги. Ця передбачливість Естер теж похвальна, теж приклад для наслідування. Адже іноді ми, читачу, упоєні своїм щастям, забуваємо про близьких і змушуємо їх турбуватися, нервувати, хвилюватися даремно. Але ж негативні хвилювання вкорочують їхнє життя.
Отже, наступного ранку закохана парочка, поглинаючи легкий сніданок, а саме: жуючи бутерброди й запиваючи їх ароматним чаєм, мило щебетала. Під час цього щебетання Естер з пухкою від бутерброда щокою, посміюючись, зізналася:
– Знаєш, коли ми робили ЦЕ, у мене раптом виникло відчуття, начебто на мене хтось дивиться, ні, не ти, а хтось сторонній. Я навіть оглянулася, хоча у квартирі крім нас нікого не було. Обман почуттів.
– Треба ж, і в мене виникло таке ж відчуття, начебто крім нас у квартирі є хтось ще й витріщається на нас, – сказав Мгобокбекбе, помішуючи ложечкою чай. – Але ми були наодинці. Бачиш, які ми схожі. У нас навіть обмани почуттів трапляються однакові й одночасно...
(– Ні, це був не обман почуттів, – догадується Ліва півкуля авторського мозку. – Пам'ятаю, Гліб Цвях перед виготовленням копії Бандюги відчув, як за ним спостерігають Автор Терентопських хронік з безцінним читачем; Автор – через свою уяву, а читач – через авторські слова. Напевно, і Естер із Мгобокбекбе відчули, як за ними спостерігають Автор із чита...
– Ні-ні, – перебивши, відхиляє такий здогад Автор, – отут інший випадок. По-перше, під час їхнього... еее... скажемо так, постільного дозвілля я не спостерігав через уяву, а скромно вийшов і мовчав, і безцінний читач замість моїх слів бачив тільки крапки. По-друге, навіть якби я за ними в цей момент спостерігав, вони б цього не відчули, тому що для того щоб відчути спостереження автора, персонаж повинен бути видатним ясновидцем, геніальним телепатом, яким був Гліб Цвях. Але ці закохані такими не були. І все-таки ти, Ліва, права (каламбур: ліва права) у тому, що почуття їх не обдурили. За ними в ці пікантні миті дійсно дехто стежив, але не Автор і його читач, а якийсь терентопець. Цей таємничий суб'єкт, котрий незримо був присутній у ті миті в тій кімнаті гуртожитку й у той же час в іншому місці, за сотні кілометрів звідти, зрозумівши, що цей хлопець і ця дівчина так обожнюють одне одного, що нарізно їм буде зле, радісно потер долонею долоню й нечутно сказав собі: "Це добре! Це мені може придатися! Це я зможу використати у своїх цілях!" Але про те, хто був цей невидимий...
– Невидимий? Напевно – дух, – намагається вгадати Права півкуля, – фантом, примара, привід!
– Ні, це був не фантом, – заперечує Автор. – Це була жива матеріальна людина. Але про те, хто був цей невидимий спостерігач, для чого він стежив за закоханими і як збирався використати їхню любов у своїх цілях, ми довідаємося пізніше. Нехай поки безцінний читач буде заінтригований цією таємницею...)
Після сніданку парочка зайшла в житло Гільденштернів, де новий лицар облачився в доспіх, узяв зброю й уже висохлий щит, а Естер – конспекти. Після чого він відправився в Непарнокопитий Театр, а звідти верхи на Ігорі Святославичі на манеж, щоб продовжити навчання лицарським бойовим премудростям; а вона – на заняття до університету.
На манежі Мгобокбекбе ще більш наловчився в цій колючо-рублячій справі, і познайомився з новими колегами. І знову лицарі дивувалися його тямущості...
Після повернення його із цих лицарських занять і її із занять в університеті, вони погуляли в парку імені Євгенія Шварца. Мгобокбекбе розповів їй про свої успіхи на лицарському поприщі й зауважив, що хоч для нього, як для новачка, участь у завтрашньому лицарському турнірі не обов'язкова, він вирішив узяти в ньому участь, для кращого засвоєння пройденого матеріалу. Естер пообіцяла, що обов'язково прийде на турнір вболівати за нього.
Увечері 4 жовтня в лицарському гуртожитку відбулася традиційна гулянка із приводу новосілля нового колеги. На великій кухні були зсунуті столи, які потім були уставлені всілякими смаколиками, як покупними так і приготовленими лицарськими дружинами. І жителі третього поверху, поздоровляючи новачка з новосіллям, заходилися бенкетувати.
Тут були всі одинадцять лицарів Напівкруглого Столу, котрі не мали власних замків: Хома, Тарас, Євген, Геннадій, Борис, Річард Левове Копито, Панас, Вадим Оптиміст із дружиною, Юрій Капітальний із дружиною, Андрій Схожий із дружиною й Остап Окрошколюб із дружиною; а також – комендант гуртожитку Методій Хламенко й, звичайно, сам винуватець святкування – лицар Мгобокбекбе Зямалогович Гальба, якого сусіди, за його підказкою, для простоти й стислості погодилися називати просто Мгоцьком.
Крім сімнадцяти людей на цьому гастрономічному заході була присутня і незвана не людина. Кликали його Мурлом. Але це прізвисько не було презирливим глумом. ("Мурло – людина, що викликає неприязнь". Із тлумачного словника.) І не походило від розкопаного в Італії археологами прадавнього етруського міста Мурло. А походило в даному конкретному випадку прізвисько Мурло від дієслова "муркотати". Як ти, безцінний читачу, звичайно ж зрозумів, це Мурло було котом. (Звичайним, а не розмовляючим мутантом, уточнює про всяк випадок Автор). Його власниками вважалися Остап Окрошколюб із дружиною, але невідомо, визнавав сам Мурло їх своїми господарями, або ж навпаки, своїми прислужниками, зобов'язаними надавати йому їжу в достатніх кількостях. А оскільки поїсти цей Мурло любив, то не обмежувався кормом від цієї пари, а розгулюючи по всьому гуртожиткові, дозволяв і іншим мешканцям себе гладити, одержуючи за цю милість додаткову зарплату у вигляді шматочків ковбаси або ще яких ласощів. Не дивно, що від цього він став досить опасистим. Забарвленням же Мурло був рудим з темними смужками, тому нагадував іграшкового тигра. (Тобто був майже двійником котяри Мацька з гумористичної повісті Івана Керницького "Герой передмістя").
Під час вищезгаданого банкету із приводу новосілля Мгоцька, Мурло ходив під столами і терся об ноги бенкетуючих, одержуючи від них за цю приємну послугу подачки у вигляді шматочків м'яса або риби. Тому що, маючи в руках рибу або м'ясо, важко стриматися, щоб не відщипнути шматочок і кинути під стіл, коли об твої ноги треться теплий пухнастий рибоїд-м'ясоїд. Можливо, читач знає це із власного досвіду.
Ймовірно, Автор і не звернув би на кота уваги й не згадав, якби не та обставина, що завтра цей кіт мимоволі введе Мгоцька й Естер в оману, пов'язану з наступними подіями. Але, усьому свій час.
Оскільки завтра – 5 жовтня – буде святом за назвою День Шляхетного Мордобою, оскільки завтра відбудеться традиційний лицарський турнір, на якому треба бути свіжим, бадьорим, відпочилим, здоровим (без похмільного синдрому), то гулянка була безалкогольною (промовляючи тости, підносили келихи з компотом) і не дуже тривалою. Вже о 21.00, в "дитячий час", лицарі розійшлися відсипатися перед турніром.
ЩОСЬ СЬОМЕ. Корчма "Під Мідним Забралом"
– ... Веліть стіл накрити в сусідній корчмі, он у тій, де над дверима висить фігурка сатира на коні.
Франсуа Рабле, "Ґарґантюа та Пантаґрюель".
– Хто? Де? Король? Не бачу його – і не сказав би, що взагалі помічаю.
Едґар Аллан По, "Гомо-Камелеопард".
То був корчмар, при дверях якого пан зупинився. І в тому, що він корчмар, не можна було помилитися...
Дені Дідро, "Жак фаталіст і його пан".
17 вересня 1995 року.
Отже, лицар Аркадій одержав із рук короля Жорика Дев'ятого баронське посвідчення й ордер на Шмокиконський замок, і в такий спосіб зробився бароном і замковласником. І відразу запросив присутніх лицарів відсвяткувати разом із ним цю його радість у корчмі. Король, зрозуміло, відмовився. Оскільки, по-перше, просто зараз на нього чекала зустріч із японськими туристами. А по-друге, королева Зінька Одинадцята не любила, коли він харчувався за межами так званого сімейного гніздечка, та ще стравами, які приготувала не вона сама, а хтось сторонній. Засмучувати ж кохану дружину король категорично не бажав, тому не їв у пунктах громадського харчування легально. А про нелегальне його харчування буде сказано в цьому ж щосі, але кількома абзацами нижче.
Другим лицарем, якому не хотілося святкувати із приводу Аркадійової радості, був Річард Левове Копито, давній суперник радіючого. Адже він сам мріяв стати власником Шмокиконського замку. Через те йому було дуже-дуже прикро, що в цьому аспекті конкурент його випередив, зруйнувавши велику мрію. Однак і Річард разом з іншими вирушив до корчми, прикинувши, що платити за частування буде Аркадій, а отже, якщо він, Річард, з'їсть досить багато їжі й вип'є досить багато напоїв, то тим самим завдасть прикрому суперникові хоч якогось матеріального збитку. Це не можна, звичайно, вважати компенсацією за погублену мрію, але все-таки... Як говориться, на безриб'я й рак риба.
Вийшовши із тронного залу в оточенні колег, свіжий барон Аркадій зустрів японців, що піднімалися сходами. Тих самих. Лицар їх не впізнав, тому що там, біля Гірчичної печери, він був так поглинений спочатку битвою, потім капроновою сіткою й, нарешті, сном, що на туристів просто не звернув уваги. Вони ж його не впізнали, тому що біля печери бачили тільки металеву шкарлупу, котра повністю приховувала його сущий лик. Так і розминулися у замку, не підозрюючи, що сьогодні доля їх уже зводила.
Про одну з тем, які обговорили ці туристи з королем Жориком, ми довідаємося, читачу, за кілька розділів, вірніше, кілька щосів, а конкретно в чотирнадцятому, за назвою "Викрадення в Абрикосовій".