Яйцепос. Книга 1

Сон­ному мужчині довелося вставати, і, як багато інших чолові­ків у та­кій си­туації, він супроводив уставання бурчан­ням, не ці­лком цензурним.

Телефонував нача­льник Папі­русюка – сам генерал Антін Петрович Бобик:

– Варлааме Оникійовичу, вибачай, якщо я тебе розбудив. Але справа невідкладна. Одягайся й оперативно шуруй у Коро­лівський замок.

– А там що трапилось? – мляво поцікавився розслаблений детектив.

– Вчинено напад на принцесу! Мені тільки-но сам Його Вели­чність телефонував!

– О, Господи, цього тільки не вистачало! Що за день!

– Збирайся, я висилаю автомобіль.

Коли детектив одягся й спустився, обіцяна міліцейська ма­шина із шофером під'їжджала до під'їзду...

("Навіщо ти пояснюєш, громадянине Авторе, що машина їхала із шофером; це ж і так зрозуміло, – робить зауваження педантична Ліва півкуля авторського мозку, – адже без шоферів автомобілі не їздять. Це така ж тавтологія, як сказати: "людина йшла, ступаючи ногами"". – "Ну, по-перше, – сперечається Автор, – деякі акробати й не тільки вміють ходити на руках, а про людей, що бешкетують, кажуть, що вони ходять на головах. А по-друге... Так, поки що зрозуміло, що невід'ємним аксесуаром автомобіля є його водій. Це, так би мовити, головна деталь машини, без якої вона не може нормально їздити. Тож протягом ста із чимось років, поки існують автомобілі, читачам не треба було пояснювати, що якщо машина їде, значить у ній сидить шофер. Але письменники-фантасти та казкарі вже десятки років тому писали про розумні автомобілі, що можуть їздити без водіїв. Такий інтелектуальний транспорт фігурує, наприклад, у повісті "Хижі речі віку" братів Стругацьких та казці "Незнайко у Сонячному місті" Миколи Носова. А тепер, коли пишеться ця книга про Терентопію, ми вже дожили до того часу, коли перші такі автомобілі вже реально створені. І в найближчому майбутньому безшоферні машини будуть таким же звичайним транспортом, як велосипеди. Отож для майбутніх читачів не зайвим буде пояснення, що в даній конкретній машині був шофер. До того ж дія відбувається в чарівнім королівстві, де можуть витребенькуватися абиякі чудеса, так що й автомобіль теоретично міг би переміщатися без шофера за допомогою чарівництва, якби якийсь тамтешній чудотворець вигадав відповідні магічні заклинання". – "Логічно", – погоджується Ліва, що поважає логіку.)

* * *

І незабаром голо­мозий детектив був доставлений до замку, у воротях якого фари висві­тили самого стриво­женого короля. Той був у дома­шній смуга­стій червоно-чорній піжа­мній мантії, синіх спорти­вних штанях з білими лампасами, кремовій футболці зі зображенням співака Вадима Мулермана – зірки совєтської естради 60-х років, – у зеленій короні набакир і, звичайно, у рудій бороді (борода й корона додавалися, зрозуміло, до голови Жорика, а не Мулермана). Дощ вщух, тож монарх був без парасолі.

– Добрий веч...

– Та ніякий не добрий!

– Здрастуйте. Що трапилось, Ваша Величносте?

– Здрастуйте. Таке, чого зроду не траплялося! – вигукнув засмучений монарх. – Хоч з-під землі мені його, мерзотника, дістаньте, сволоту таку!

– Заспокойтеся, Ваша Величносте, і розповідайте все один по одному.

– Моя молодша дочка, принцеса Зіночка, нещодавно зазнала нападу якогось п'яного шибеника, який посмів зазіхнути на її дівочу честь!

– Де це було?

– Та отут, недалечко, на вулиці Франсуа Рабле. Вона поверталася від своєї подружки, а тут раптом на шляху виник нетверезий не­гідник і почав мерзенно приставати з образливи­ми пропозиціями. Вона хотіла його обійти, але цей сучий син кинувся на неї, схопив і потяг у підворіття.

Його Величність злісно вдарив кулаком правої руки в долоню лівої, явно бажаючи, щоби замість тієї була фізіономія ґвалтівника.

– Вона хотіла крикну­ти, покликати когось на допомогу, але цей нелюд затиснув їй лице своєю мерзенною долонею. Заволік, гад, у темне підворіття й давай лапати та розстібати, зараза. Вона, бідолашна, почала непритомніти й від страху, і тому, що він своїм ручиськом перекрив їй повітря, якось машинально схопилася за стіну, а там, на щастя, була цеглина, половина якої від­кришилася і вільно бовталася. Вона, вкусивши злочинця за пальця, інсти­нктивно видерла цю половинку та гепнула нею сволоту, вирвалася й утекла.

Король знову вдарив кулаком у долоню в безсилій люті.

– Уявляєте, вертається вся мокра від дощу й сліз, без своєї рожевої парасольки, у брудній куртці з відірваним ґудзиком, уся труситься, слова сказати не може. Ми її півтори години приводили до тями, перш ніж вона змогла щось сказати. Лікар напоїв її заспокійли­вими краплями, і ось тільки-ті­льки вона заснула, бідолаха. Я сподіваюся, що ви, як досвідчений детектив, знайдете цього ґвалтівника, і він сповна відповість за зло­чин!

Як читач, можливо, збагнув, король і члени його родини пере­міщалися містом і країною без охорони. Це пов'язано з тим, що в те­рентопській історії не було прецедентів замахів на знищення монархів та їхніх близьких. За винятком єдиного ви­падку приблизно два з поло­виною сторіччя тому, коли Жорика Четвертого намагався зарубати сокирою його двоюрідний брат Олександр Мирополкович. Але то можна вважати родинним конфліктом.

Був ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя випадок, але його слід зарахувати скорше до розряду курйозів, аніж до справж­ніх замахів на вбивство коронованої особи. От як було діло:

У Жорика П'ятого, котрий правив тоді, попрохав аудієнції такий собі жорикбуржець Ювеналій Укропов, що працював ви­черпувачем нечистот із вигрібних ям, тобто золотарем. Король його прийняв. Тим більше, що він з повагою ставився до людей даної професії, оскільки розумів, які виникнуть про­блеми, якщо нечистоти не вигрібати. І пам'ятав, що цією справою займався власноручно один із його родичів, Григорій Георгійович Мирополкович, брат-близнюк його предка, короля Жорика Другого (докладніше про це Автор повідає в розділі "День Шля­хетного Мордобою").

Отже, 7 квітня 1803 року вичерпувач нечистот явився у Королівський замок вимитим, надушеним не дороги­ми, але приємними парфумами, у найчистішому охайному одязі. Жорик П'ятий, як людина вихована, перш ніж цікавитися при­чиною візиту, запропонував гостеві крісло й склянку чаю з со­лодкостями. Той не відмовився.

"Яка проблема привела вас до мене?" – спитав монарх. "Ваша Величносте, – почав Укропов, жуючи печиво, – як ви дивитеся на те, щоби вас убити?" – "Убити?!" – викликнув король. "Ага, Ваша Величносте, убити, прикінчити, умертвити, знищити, уколошкати. Що ви про це думаєте?" – "Мене?!" – вигукнув глава держави. "Ну не мене ж", – посміхнувся золо­тар Ювеналій, зачерпуючи золотою королівською ложкою ожинне варення зі срібної вазочки (зачерпувати – його професійна навичка). "А... Еее... Гм. А навіщо?" – поінтересувався Жорик П'ятий, підня­вши лівою рукою корону, аби правою почухати потилицю. "Справа от у чому, Ваша Величносте, – Укропов облизав ложку й від­сьорбнув зі склянки. – В інших монархічних державах, ну там у Британії, Франції, Росії тощо, монархи час від часу під­давалися умертвінню. А в нас, у Терентопськім королівстві, доте­пер не уколошкали жодного короля. Начебто монархія в нас якась неповноцінна. Навіть прикро. Ну чим ми гірше за інших? У цьому аспекті ми пасемо задніх у порівнянні з іншими монархіями. Отож чи не хотіли б ви, Ваша Величносте, бути вбитим задля під­вищення престижу рідного королівства в очах ваших спів­громадян? Аби ваші піддані могли пишатися, що їхня батькі­вщина ні в чому не поступається іншим монархіям? А? Як вам така ідея?"

Жорик П'ятий замислився. Звичайно, він був патріотом, і дуже, дуже праг, щоби його держава не поступалася іншим. Але...

"Знаєте, – бентежачись замурмотав він, – соромно в цьо­му зізнатися, але мені чомусь зовсім не хочеться вмирати. Звик, розумієте, жити. Звичок так важко позбутися". – "Розумію, – говорив Укропов, допиваючи чай. – У мене, Ваша Величносте, аналогічна ситуація: кажуть, непристойно пукати за столом, а я не можу стриматися. Ще за часів, коли був немовлям, набув та­кої звички. От, чули?" – "Почув не тільки вухами, але й ніздря­ми", – поморщився король. "Виходить, не бажаєте вмертвляти­ся?" – про всяк випадок перепитав візитер. "На жаль", – зіт­хнув монарх, соромлячись цієї своєї слабкості. "Ну, не хочете – як хочете, – пробурчав золотар Ювеналій, підвівшись з-за столу і розпихуючи по кишенях королівські печива, тістечка, цукерки та пряники, що залишилися не з'їденими. – Моє діло запропону­вати, а ваше – погоджувати­ся або не погоджуватися. Я вважаю, що зробивши вам, Ваша Величносте, таку пропозицію, я ви­конав свій патріотичний обо­в'язок. До побачення, Ваша Вели­чносте. Будьте здорові й жи­віть довго, якщо маєте до того схильність".

Він почвалав до дверей, але король його окликнув. "За таку небайдужість до престижу батьківщини, за те, що ви пі­клуєтеся не тільки про себе, але й про репутацію країни, я жа­даю зробити вам маленький скромний подарунок", – заявив Жорик П'ятий. "Так? І що ж ви волієте мені подарувати, Ваша Величносте?" – зрадів Укропов. "Я дарую вам золоту королі­вську ложку. Ту саму, яку ви помилково машинально засунули собі до кише­ні". – "Ти ба! – здивувався візитер, дійсно намацавши там ложку. – Пребагато вдячний, Ваша Величносте! Це воістину королівський подарунок!"

Наступного дня в Королівський замок припхався сусід Ювеналія Укропова, що тому сусідові золотар похвастав за пляшкою дулівки (тобто української грушевої наливки) про спілкування з так званою великою ця­цею. Цей сусід теж за­пропонував Жорику П'ятому стати же­ртвою вбивства, але король уторопав, що той переймається не престижем держави, а придбанням золотої ложки, і нахаба був виставлений із замку спіймавши облизня.

Отже, королів у цій країні ніхто не вбивав. Терентопцям, включно з членами королівської родини, навіть на думку не могло спасти, що хтось може підняти руку (або інший член орга­нізму) на главу держави чи його рідних. Тому там не витрача­ли казенних коштів на утримання охорони для монарха та його роди­чів. Можливо, чи­тачеві, що знає історію так званого Великого Світу, тобто звичайно­го нашого світу, де царе­вбивство було справою досить звичайною, важко повірити в існування держави настільки благополучної, де навіть ви­сокопоставлені особи можуть не побоюватися за своє жит­тя, але факт залишає­ться фактом, а не...

І раптом – напад на принцесу!

Неймовірно!

* * *

– У неї на куртці коричневі ґудзики? Волосся зібрано у хвіст? – уточнив детектив Варлаам Оникійович Папірусюк.

– Точно так, – кивнув коронований лицар Жорик Дев'ятий.

– У такому разі ґвалтівника ми вже знайшли.