Все буде добре, Насте. Навіть коли здається, що все руйнується, завжди є вихід. А іноді і декілько. І завжди є ті, хто допоможуть. А як що нікого немає поруч в тебе є – ти! Як казала моя бабуся: "Поки в тебе є хребет, в тебе є підтримка!". Скажи спокійно що сталося? Може, легше стане?
(Настя, відчуваючи тепло і підтримку, починає розповідати крізь сльози про свою сварку. Надія слухає її, час від часу киваючи, її Чоловік теж уважно слухає, тримаючи Надію за руку. Напруга тривоги триває. Продавчиня теж уважно слухає. Настя п'є воду, і це ніби заспокоює її.)
НАСТЯ: (Тихо, згорьовано, п'ючи воду) Я просто так втомилася… Втомилася боятися. Втомилася від цих сварок. Це все війна… Вона руйнує все… (Її голос стає голоснішим, вона дивиться на Надію, в її очах – відчай.) Ви знаєте, ми раніше ніколи не сварилися. В нас було таке життя… спокійне, тихе. А тепер… тепер кожна дрібниця, кожне слово – як бомба. Він затримується на роботі, а я не можу заснути, бо мені здається, що щось сталося. Він каже, що я його "контролюю". А я… а я просто боюсь! Я боюся, що він піде, і я залишусь одна. Я боюся кожного звуку, кожної сирени. Це все так тисне, так тисне, що… Ми вже двічі переїжджали, кожного разу з нуля, в Луганську будинок розбомбили, у Нікополі квартира згоріла після обстрілів, зараз тут… (Вона закриває обличчя руками і гірко плаче.) Я не така сильна як інші. Я просто дівчина, звичайна…
НАДІЯ: (Обережно гладить її по спині.) Тихше, тихше, дівчинко. Все добре. Ти сама не знаєш яка ти. Ти молодець. Та ти кремінь!
НАСТЯ: (Піднімає голову, її обличчя в сльозах) Ні, це я! Я йому сказала такі слова… Що краще б ми ніколи не зустрічалися! Як я могла так сказати? Я ж його так люблю! Він завжди мене опікував та оберігав. Це просто… війна забирає нас… руйнує нас… Забирає нас самих у нас. Розумієте? Ми стаємо не собою. Я не хочу бути такою. Але як це зупинити?
НАДІЯ: (Її голос спокійний, але сильний) Вона руйнує. Але й показує, хто є хто. І що насправді важливо. Любов, Насте. Вона сильніша за будь-яку війну. Ти знаєш, я ось свого сина чекаю. І чекаю вже дуже давно. Кожен день як рік. Але… (дивиться на Чоловіка, потім на пакети для сина) …я знаю, що він повернеться. І вірю, що і твій чоловік до тебе повернеться. Просто… зараз час такий. Треба триматися. І розмовляти. І підтримувати. Не відпускати одне одного.
(В цей момент сирена повітряної тривоги замовкає так само раптово, як і почалася. У кафе повертається гомін. Люди починають виходити з укриття, повертатися до своїх справ. Настя піднімає голову, злякано озирається. До кафе заходить ЧОЛОВІК НАСТІ, видно, що він шукає її. Він теж виглядає розгубленим і стривоженим. Він помічає Настю за столиком Надії. На його обличчі – полегшення, потім провина.)
ЧОЛОВІК НАСТІ: (Підходить до них, його голос тремтить) Насте! Ти тут! Я… я так перелякався! Вибач мені! Я був не правий! Я дуже тебе люблю!
НАСТЯ: (Підводиться, її обличчя освітлюється. Вона кидається йому в обійми) Ні! Це я! Вибач мені!
(Вони міцно обіймаються. Момент щирого примирення, повний емоцій. Чоловік Насті помічає Надію та її Чоловіка)
ЧОЛОВІК НАСТІ: (До Надії, вдячно) Дякую вам. Дуже дякую. (Він обіймає Настю, а вона дивиться на Надію з вдячністю)
(Пара Насті, обійнявшись, прямує до виходу з кафе. Надія дивиться їм услід, на її обличчі з'являється тепла посмішка. Вона залишається за столом. Її Чоловік з ніжністю стискає її руку.)
НАДІЯ: (Тихо, до Чоловіка) Бачиш? Навіть у такий час… любов знаходить дорогу.
ЧОЛОВІК: (Киває) Так. І так завжди буде.
КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ДІЇ.
ДІЯ ТРЕТЯ
Час: День, близько 12:00 – 13:00.
(Світло на сцені стає ще яскравішим, але в повітрі відчувається напруга очікування. У кафе відносно тихо, більшість відвідувачів, що були під час тривоги, розійшлися. НАДІЯ та її ЧОЛОВІК сидять за своїм столиком. Напруга висить у повітрі, вона відчувається в кожному їхньому русі, у кожному погляді. Пакети з речами для сина акуратно складені поруч. Надія кілька разів відкриває вхідні двері, поглядає на дорогу, що веде з міста, потім повертається назад, її обличчя засмучене. Продавчиня за прилавком періодично кидає на них співчутливі погляди.)
НАДІЯ: (Тихо, до Чоловіка, коли знову сідає) Нікого. Тиша. Колон немає. Може, вони вже проїхали? По іншій дорозі?
ЧОЛОВІК: (Бере її руку, намагаючись заспокоїти) Надійко, не накручуй себе. Якщо сказали, що заїдуть, то заїдуть. Або дадуть знати. Дороги ж різні бувають, раптом десь затримка.
(Надія киває, але видно, що її слова не переконують. Вона дістає телефон, дивиться на нього. Екран темний.)
НАДІЯ: Чому він не дзвонить? Хоча б смс…
(Телефон Надії раптом ДЗВЕНИТЬ. Вона здригається, її очі розширюються від хвилювання. На екрані – "СИН". Її Чоловік теж нахиляється, дивлячись на телефон.)
НАДІЯ: (Голос тремтить) Це він… (Відповідає на відеодзвінок, на екрані з'являється обличчя СИНА. Він втомлений, але усміхається. За його спиною видно, що він, можливо, їде якійсь машині) Алло, алло, Синочку, ти бачиш мене?
СИН: (Посміхається) Я дивлюся на тебе.
НАДІЯ: Синочку, мій дорогий!
Всі відвідувачі кафе-заправки замовкли, Продавчиня завмерла, в цей час до приміщення заходить водій заправити машину, вона показує йому п'ять пальців і шепоче "Почекайте п'ять хвилин!" Всі переживають.
СИН: Так, мамусік.
НАДІЯ: Ти став такий дорослий!
СИН: Є таке.
НАДІЯ: Як ти?
СИН: Нормально, наскільки це можливо.
НАДІЯ: (Зітхає, її очі вологі) Дай Бог здоров'я тому, хто придумав відеозв'язок. Але дуже прикро, що доторкнутися, обійняти — неможливо. Тільки не клади трубку, мені так радісно тебе чути
СИН:. Та ніби не збирався. Не хвилюйся. Як там тато?
НАДІЯ: Все гаразд. Він тут, поруч, теж чекає. (Надія повертає телефон в сторону чоловіка, він посміхається та маше рукою)
СИН: Привіт Батько! Дуже радий тебе бачити! Це дуже добре, що ви разом. Я б теж хотів… разом…Бачиш, як вийшло.
НАДІЯ: Нічого. Ми все одно побачились. Я щаслива.
СИН: І я теж. Мам, ти довго вже чекаєш?
НАДІЯ: З ранку. Каву хочу з тобою випити!
СИН: Ага. Я теж хотів би. Мам...
НАДІЯ: Так, мій дорогий!
СИН: Я тебе люблю.
НАДІЯ: І я тебе, мій хлопчику. Моя гордість, моя радість! День, коли ти народився, був найщасливішим у моєму житті.
СИН: Мам… Пробач мені.
НАДІЯ: За що?
СИН: Ну… було, що кривдив тебе, бувало ображав… але не зі зла, дурний був просто…
НАДІЯ: Без цього ніяк. Головне, що ти зрозумів це. Помилка, яку усвідомив — це вже не загроза. А я теж не свята. Я теж вчилася бути мамою. Помилок було чимало. Але ми вчилися одне у одного, правда ж? Коли народжуєш дитину нажаль з ним тобі в пологовому будинку не надають інструкцію що треба робити, тому тільки метод проб та помилок, то нічого! А взагалі — це що за розмова?
СИН: Мамо, я….
НАДІЯ: Ти що, прощаєшся зі мною? Не смій! Ми доживемо до Перемоги в повному здоров'ї. Побачимо, як усі вороги здохнуть у страшних муках. Ми будемо жити вільними і цьому навчимо наших дітей та онуків! Ти чуєш? Не смій!
СИН: Мам!
НАДІЯ: Таааак, ану вище ніс! Ми все подолаємо! Кожен на своєму місті і всі разом! Краще скажи: ти не голодний?
СИН: Ні, ми щойно їли.
НАДІЯ: От і добре. Я тобі купила твої улюблені цукерки, кекси і ще там у пакеті — смаколики всякі. Тітка Галя тобі передала гостинець. Та ще один подарунок від волонтера нашого Михайла.
(У цей момент телефон кілька разів коротко пискнув — і зв'язок обірвався. На екрані з'явилося повідомлення "Зв'язок перервано".)
НАДІЯ: (Відчайдушно, її голос повний болю) Ооооо, о…Ні, ні, ні...
(Надія опускає телефон. Її обличчя засмучене, погляд порожній. Вона дивиться на пакети. Її Чоловік обіймає її за плечі.)
ЧОЛОВІК: (Тихо) Надійко… Ти чуєш? Не засмучуйся.
НАДІЯ: (Сльози течуть по щоках, Надія встає біля стола) Я так чекала, … Так чекала… Думала що в мене буде… п'ять хвилин… побути з ним…торкнутися до нього… А тепер… (Вона дивиться у вікно на дорогу. Її плечі опускаються. Вона робить глибокий вдих. Плаче, плечі здригаються. Чоловік підходить до неї, прижимає до себе, Надя скрізь сльози) Значить, проїдуть повз. Ну що ж. (Надія сідає за стіл, її рука несвідомо торкається пакетів, чоловік сідає поруч, в нього
дзвонить телефон. Він бере трубку. Хтось щось йому каже, він сперечається, але потім погоджується)
ЧОЛОВІК: Надійка, їдь до дому. Мене терміново визвали на роботу, знову щось прилетіло, треба терміново лагодити.