Яйцепос. Книга 1

Андрій, Ярослав і Шурик чекати не хоті­ли, тому замовили по порції борщу, вареників і компоту з коржа­ми, а та­кож – пляшку місцевої те­рнівки.

– І наших коней погодуйте, що у дворі, – додав Андрій Цинік, – сіном, чи вівсом, чи що у вас там є для непарнокопи­того транспорту.

– Буде зроблено, – сказав шинкар.

– Тільки мені до борщу подайте, будь ласка, не часни­кові пампушки, а простий хліб, – попрохав Лицар Поштової Скри­ньки.

– Гаразд, – погодився Лейба.

І за декілька хвилин замовлена їжа перемістилася з кухні на стіл яйцешукачів. Вірніше – не сама перемістилася, а була переміщена шинкарем і шинкаркою. Це пояснення є незайвим з огляду на те, що дія відбувається в чарівному королівстві, де мо­жуть витребенькуватися всілякі дива. Наприклад, у сорок першому розділі цих писань (тобто в сорок першому щосі) за назвою "В'язні громадянки Окнечук" читач прочитає про страви, що переміщалися з кухні до їдальні самостійно під впливом чарівництва.

Випивши по чарці тернівки, Шурик, Ярослав і Андрій приступилися до поглинання з апети­том ароматного гарячого борщу, котрий виявився на­стільки смачним, що лицарі не змогли втриматися, щоб не му­рмотіти від задоволення й не розхвалювати цю страву вголос, що ши­нкарю із шинкаркою, напевно, було приємно.

Але раптом лицар Шурик завмер із піднесеною до рота ло­жкою, сполотнів, потім опустив ло­жку в миску, відсунув борщ і почав підійматися.

– Що сталося? – запитав здивований лицар Ярослав, і барон Андрій Цинік підтакнув:

– Га?

– Нічого-нічого, їжте. Я тільки дещо уточню в ши­нкаря, – відповів зблідлий Лицар Поштової Скриньки з краплями поту на лобі.

Підійшовши до Лейби, лицар Шурик тихо його про щось запитав. Ши­нкар, ствердно хитаючи головою, щось лицареві Шурику від­повів. Лицар Шурик набурмосився й, схоже, став у чо­мусь дорі­кати Лейбі. Той, знизуючи плечима, почав щось пояснювати. Лицар Поштової Скриньки, сердито крикнувши: "Попереджати ж треба!", поспішно вибіг із шинку.

– Що це з ним? – сказав лицар Ярослав, здивований несподі­ваною втечею супутника.

– Може, пузо прихопило, – припустив Андрій Цинік. – У нуж­ник помчався.

– Із чого б це? Борщ – так? – свіжий, не прокислий, – засумнівався в та­кій версії Ярослав.

Вони підкликали шинкаря й запитали, що йому сказав їхній супутник.

– Добродій лицар спитав мене: чи не клали ми в борщ ча­сник. Я відповів, що так, клали таки. Він, схоже, засмутився й сказав: "Та хто ж кладе в борщ часник?! Часник додається тільки у пампушки, які подаються до борщу, а сам борщ, – каже, – часником не заправляють! Моя мама, – каже, – чудово готує борщ, і ніколи в нього часник не кладе". А я відповів, що існують різні рецепти борщу, у деяких часник не додається, а в деяких додається. Ось ми додаємо, і всім подобається. Тоді ли­цар закричав: "Попереджати ж треба!", і – ви самі бачили. Це перший раз таке. Завжди всім наш борщ подобався.

– Борщ – чудо, просто чудо, пальчики – так? – оближеш, – підбадьорив Ярослав засмученого шинкаря. – Може, просто йому часник не подобається, або в нашого супут­ника на цей овоч – так? – алергія, чи щось таке...

– Тепер я завжди попереджатиму, – вирішив Лейба...

Лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком продовжили трапезувати, очікуючи, що їхній новий товариш повернеться й усе проясниться.

Але от вони доїли борщ із пампушками, а Шу­рика немає.

Поласували варениками з м'ясом єдинорога, які вияви­лися не менш смачними, ніж борщ, а Шурика все немає.

Випи­ли грушово-динний компот, заїдаючи солодкими макови­ми коржами, теж дуже смачними, а Шурика й слід загув. Його вареники, компот і коржі залишилися недоторкани­ми, та й борщ – мало торканим.

Після трапези лицарі, показуючи ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, запитали в Лейби з Рахіллю й сімох відвідувачів шинку, чи не бачили вони такого, чи не знають, де викрадене драконяче яйце. Всі відповіли, що не бачили й не знають.

– Ви поки порції нашого супутника не забирайте, – по­просив Ярослав, розраховуючись із шинкарем. – Може, він – так? – зараз повернеться. Пі­демо, довідаємося у чому річ...

Два лицарі вийшли із шинку й огляну­ли околиці.

Ліворуч розстелялося селище із чепурненькими ха­тинками, праворуч – густий рудий перелісок. Лицаря Поштової Скриньки очі Ярослава й Андрія не виявили.

Представники Напів­круглого Столу постукали у двері нужни­ка і запитали: "Шури­ку, ти там?". Відповіді не було, і Андрій з Ярославом, відкри­вши, переконалися, що усередині нікого немає.

Кінь Кішка разом із Велосипедом і Тутмосом їв овес із дерев'яної годівниці у дворі шинку. Кішкою цей транспорт Лицаря Поштової Скриньки був названий не тому, що схожий на кицьку, а на честь Самійла Кішки, котрий у 1600-1602 роках обіймав посаду гетьмана українського козацтва. Педанти­зму заради Автор повідомляє, що кінь Кішка – тигрової масті (з кори­чневими смугами по піщаному тлу, отчого віддалено нага­дує зебру), Велосипед – чубарої (білі плями по темно-кори­чневому тлу), а Тутмос – агатової масті (плями різного кольору по сві­тло-сірому тлу).

– Та куди ж наш Шурик завіявся? – сказав лицар Ярослав.

– І чому він утік, довідавшись, що в борщі був часник? – вимовив барон Андрій Цинік. – Ну не подобається часник – не їж цей борщ, але втікати навіщо?

– Упирі й привиди – так? – не витримують часникового духу, але він же не вампір і не фантом, – сказав Ярослав.

– Так, Шурик не вурдалак і не примара. Упирі виходять із могил ті­льки в певні ночі, і не витерплюють сонячного світла, примари ж видимі в темряві, а на світлі вони невидимці. Шу­рик же мандрує з нами під сонцем уже декілька днів, – вимовив Андрій. – Ні, він точно не упир і не привид.

Вони обійшли навколо шинку, але колегу не знайшли.

Коли повернулися до дверей, на яких були намальовані райдужний півень і схожі на сито в пелюстках соняшники, то побачили ді­вчину, що прогулювалася між шинком і переліском. І, сказавши один одному: "Може, вона його бачила", попряму­вали до неї.

Дівчина була в жовтому светрі з вив'язаною на гру­дях червоною птицею, здається – зозулею (а груди під цим пта­хом випиналися двома звабними горбками); у короткій чорній спідничці, під якою були довгі гарні ніжки в коричневих колго­тках; а на ніжках – чорні туфельки. По жовтих плечах роз­металося русяве волосся.

– Добридень, добродійко, – сказав лицар Ярослав.

– Здрастуйте, панночко, – сказав барон Андрій Цинік.

– Вітаю, панове лицарі, – відповіла добродійка-панночка.

– У нас отут товариш – так? – загубився, теж лицар. Ви його, випад­ково, не бачили? – запитав Ярослав, любуючись ді­вчиною.

– Він хвилин двадцять п'ять тому вийшов із цього шинку й ку­дись пішов, – додав Андрій, теж продаючи витрішки убік красуні не без задоволення.

– Так, бачила, – відповідала вона, нібито зніяковіла під їхніми захопленими поглядами. – Він вийшов із шинку і пі­шов... і пі­шов... зараз згадаю... так, і пішов туди, – панночка гра­ціозно вказала ручкою в центр селища Дотепна Кучма.

– Дивно, – сказав Ярослав. – Може, він вирішив не до­обідувати, а відразу – так? – приступитися до опитування жи­телів...

– Без нас? Ну, це якось... Усі ці дні ми проводили опитуван­ня разом, а тепер, виходить, він вирішив одноосібно... – насупи­вся Андрій.

– А ми з вами раніше не зустрічалися, добродійко? – запи­тав лицар Ярослав, продовжуючи вдивлятися в незнайомку. – Начеб­то зовнішність – так? – знайома.

– Ні, не зустрічалися, – відповіла вона, потупившись.

– А я вас упізнав! – вигукнув Андрій Цинік. – Ви Оле­ксандра Зозулька! Ваші фотографії надруковані в травневому номері журналу "Гарнюнізм!" за цей рік!

– Так, точно! – підхопив Ярослав. – А я ж думаю: де ж я вас бачив, і навіть – так? – нещодавно. Нам же ваші фотографії показував у тім журналі – так? – Лицар Поштової Скриньки, той, котрий пішов. У нього з вами ніжні відносини, чи не так?

– Ні, між нами нічого... – зніяковіло прошепотіла Оле­ксандра Зозулька.

– Він скрізь прославляє вашу красу й примушує всіх зу­стрічних лицарів говорити, що ви найгарніша дівчина на землі. Ось і нас примусив, – повідомив красуні Андрій.

– Мені це дуже приємно чути, – зізналася панночка. – І кож­ній жінці таке було б приємно.

– А ви отут, у Дотепній – так? – Кучмі, проживаєте? – запи­тав Ярослав.

– Ні, я тут... тимчасово, – відповіла Олександра Зозулька.

– А, як і ми, – сказав Андрій. – А Лицар Поштової Скри­ньки вам, значить, не наречений, а просто знайомий?

– Я з ним ніколи не зустрічалася, – відповіла ді­вчина. – Але знаю, що він став чемпіоном на останньому ли­царському турнірі.

– Виходить, ви сподобалися йому заочно, по фотографіях. Таке часто – так? – трапляється. Я сам у молодості часто-густо закоху­вався – так? – по фотографіях, – сказав Ярослав. – Ось і свою – так? – Єлизавету, свою дружину, я спочатку побачив на фотографії, а вже потім із нею познайомився... Вам із Шуриком неодмінно треба по­знайомитися! Як добре, що ми – так? – вас випадково зустріли! Ідіть із нами, розшукаємо його, і ви, наре­шті, познайомитеся із чемпіоном, котрий вас...

– Ні, я... Ви без мене... Я краще... Ви самі його знайдіть, а я почекаю в шинку, – вирішила Олександра Зозулька.

– Так, правильно, – погодився Андрій. – Почекайте, ми самі його знайдемо й приведемо. Ох, який він буде радий!

– До речі, а ви, добродійко, нічого не знаєте про місце­знаходження викраденого – так? – драконячого яйця й ось цьо­го суб'єкта? – запитав у неї Ярослав, показуючи зображення так звано­го яєчного шахрая.

Вона відповіла негативно, мовляв, не знаю, не бачила...

Залишивши Олександру Зозульку в шинку, обоє лицарі пі­шли до центра селища.

Відправилися пішки, щоб коні відпочи­ли.

У зустрічних дотепнокучминців запитували про Лицаря Поштової Скриньки, а заодно й про драконяче яйце й намальованого шахрая. Зустрічні відповідали негативно за всі­ма трьома пунктами.

Андрій Цинік і Ярослав стали методично об­ходити всі хати селища й за годину з невеликим побували у всіх житлах компактної Дотепної Кучми.

Результат виявився нульовим: жителі селища не тільки не знали місцезнаходження яйця і яєчного шахрая, але й ніякого лицаря в селищі не зу­стрічали, у жодну з хат він не заходив.

– Та що ж це за чудасія: Олександра – так? – бачила, як він пішов сюди, а тут його ніхто не видів! Містика якась! – зди­вувався ли­цар Ярослав.

– Не склювали ж його дорогою кури! – підхопив Андрій Ци­нік.

– Виходить, красуня помилилася, забула, і він пішов не сюди, не в селище, а кудись в інший бік, а тепер, мабуть, повернувся – так? – й чекає на нас.