Яйцепос. Книга 3

Може, спочатку країна називалася Терентіє­топорією, але згодом, для зручної вимови, з назви випали п'ять лі­тер. Так буває. Наприклад, на одній вулиці в Москві у сімнадцятому сторіччі зупинялися українці – геть­манські посланці, а оскільки москалі тоді називали Україну Малоросією, то через те вулиця стала називатися Малоросєйкою. Але згодом із назви випали деякі літери, і тепер це вулиця Маросєйка. От і з Терентієтопорією, мовляв, могло бути так само.

– Така гіпотеза виглядає дуже переконливо, – оцінив Річард Левове Копито.

– Мекеке, – підтвердила Козетта.

– Згодний, – підтакнув пустельник Хрєнов. – До речі, на королівському гербі, що дійшов із глибини часів, зображено білу сокиру в чорному полі. Може, вона символізує прізвисько першого тутешнього князя, персонажа легенди...

Отже, відпочивши, перекусивши, насолодившись живопи­сом із поезією, записавши цікаву легенду й із задоволенням побазікавши, лицар Мгоцько з Річардом Левове Копито подяку­вали пустельникові за гостинність і покинули його хижу.

* * *

За півгодини вони вже були в місті Безбаштовому Замку.

Цікаво, що на відміну від інших терентопських міст, де дійсно є замки, або безпосередньо в місті, або в його околицях, у Безбаштовому Замку, а також його околицях, замку немає, і не було, ні з баштами, ні безбаштового. Питання: звідки ж узя­вся замок у назві? Це питання настільки інтригує жителів міста, що навіть на гербі Безбаштового Замку зображено чорний знак питання в жовтому полі. І центральний міський майдан називається майданом Питання. І пам'ятник на цьому майдані виглядає тривимі­рним знаком питання з листів алюмінію. На жаль, предки не зали­шили відповіді.

Взагалі, топонімічні назви часто ставлять людей у глухий кут. Ти, безцінний читачу, взявши мапу тієї місцевості, в якій сам проживаєш, напевно виявиш на ній такі назви населених пунктів, рік і т.д., що подивуєшся: як така назва могла виникнути і що, взагалі, вона означає?!

От, наприклад, одне з міст у Терентопії називається Вухатий Міхур. Питання: чому Міхур і чому Вухатий? Предки пояснень щодо цього знов-таки не зали­шили. Або взяти хоч місто Харків (як най­ближче до чарівних Державних Дверей місто Великого Світу): теж неясно – звідки й коли взялася така назва, і що вона від початку означала; є різні гіпотези, але достоту цього не знає ніхто. Деякі назви можуть уводити в оману. Наприклад, можна помилково подумати, що назва міста Херсон у дещо нецензурній формі означає безсоння. А назва міста Мелітополь – заклик до подрібнення дерева. Насправді назва Херсон походить від давньогрецького "херсонесоса", що означає "берег"; а Мелітополь у перекладі з грецької означає Медове місто. (До слова, Херсоном звуть одного з легендарних лицарів, персонажа середньовічних лицарських повістей "Херсон та Калімбера. Лицарська повість, оспівана бардом Октавієм Скальдом у присутності короля Річарда Левове Серце в XI столітті" і "Історія про славного лицаря Поліціона, єгипетського царевича, і прекрасну королівну Мілітину, і про сина їхнього, дивного в героях Херсона, і про прекрасну царівну Калімберу". Але українське місто назване не на честь того лицаря.)

Естер у листі обіцяла, що буде чекати коханого щодня на майдані Питання, біля пам'ятника. Тому, в'їхавши в Безбаштовий Замок і розпитавши зустрічну безбаштовозамків'янку (язик до Києва доведе, як говориться, а тим більше до майдану Питання), ці яйцешукачі, що стали до того ж і дівошукачами, бо шукали Естер, відразу ж перемістилися саме на цей майдан.

Естер біля пам'ятника не було.

– Ну, що ж, давай її чекати, – сказав Лицар Пивної Кружки. – Раз Естер обіцяла зустріти мене на цьому місці, най його равлик копне, значить при­йде.

Майдан оточували дво— і триповерхові будинки, де на перших поверхах були крамниці й пункти харчуван­ня – каварні, ресторанчики тощо. Із двох каварень стільці й столики були винесені на майдан, щоб клієнти мо­гли вкушати страви на сві­жому повітрі (погода дозволяла: дощу й інших опадів не було). (До речі, в сучасних українських текстах часто-густо фігурує слово "кав'ярня". Авторові Терентопських хронік цікаво, якому це "розумнику" спало на думку слово "каварня", що фігурує в українських текстах минулих часів, переінакшити на "кав'ярня", начебто в цих закладах відвідувачам подають не каву, а кав'яр, тобто солону риб'ячу ікру, що зазвичай не відповідає дійсності і може вводити людей в оману та збивати з пантелику. Ні, Автор Терентопських хронік воліє заклади з кавою називати каварнями, без усякої солоної ікри.)

Щоб не тупцювати навколо пам'ятника, тобто великого алю­мінієвого знака питання, бо, як говорить народна мудрість, у ногах правди немає, Мгоцько з Річардом, зійшовши з Тутанха­мона й Ігоря Святославича й при­в'язавши коней до дерев'яної поперечини, установленої спеці­ально для причалювання транс­порту вершників, вирішили сісти за один зі столиків, так, щоб пам'ятник перебував у їхньому полі зору.

До них відразу метнулася юна офіціантка з меню. Ли­царі, почастовані пустельником, були ситі, але, щоб не засму­чувати дівчину відмовою, замовили по склянці безалкогольно­го газованого напою "Пупсик Коля" і по коржику.

Не встигли вони допити "пупсика", як із крамниці "Сувені­ри" вийшов товстенький чорновусий чоловік і попрямував у їхній бік. Зупинившись навпроти Мгобокбекбе й Річарда, він їх уважно оглянув, особливо щити, приставлені до спинок стільців, і вимовив:

– Якщо не помиляюся, саме ви і є Лицар Пивної Кружки?

– Так, це я, – відповів Мгоцько.

– Мене попрохали передати вам листа. – І вусатий про­стягнув йому конверт.

На ньому почерком Естер було написано: "Лицареві Пи­вної Кружки". Мгобокбекбе швидко надірвав конверт, вийняв листа, написаного рукою коханої, і прочитав:

"Коханий!

Термінові обставини, про які я розповім при особистій зу­стрічі, змушують мене, не дочекавшись тебе в Безбаштовому Замку, негайно покинути це місто й переміститися в Шмарклів. Тепер я буду чекати на тебе в Шмарклові на майдані Краплі, знову біля пам'ятника.

Цілую, твоя Естер".

– Коли вона дала вам цього листа? – запитав Лицар Пивної Кружки.

– Учора, приблизно опівдні, – відповідав угодований вусань. – Гарна дівчина! Вона пояснила, що призначила вам побачення біля пам'ятника, але вимушена терміново виїхати, тому попрохала передати листа. Я торгую в крамниці "Сувені­ри" і бачу весь майдан крізь вітрину; ось вона й виріши­ла, що коли ви сюди прибудете, я вас неодмінно побачу, і зможу вру­чити послання. Описала вашу зовнішність. Я із задоволен­ням – допомогти такий милій дівчині...

Лицарі не тільки подякували торговцеві за таку послугу, але зайшли в його крамницю й купили по сувеніру: Мгоцько – металеву флягу з гербом Безбаштового Замку (тобто зображен­ням щита, на якому знак питання), а Річард – щітку для чищен­ня коня, прикрашену тим же символом.

* * *

Які ж обставини змусили Естер зненацька покинути Жорик­бург і переміститися в західну частину королівства, спочатку в Безбаштовий Замок, а тепер – у Шмарклів? Так думав Мгобок­бекбе, коли вони з Річардом виїхали з Безбаштового Замку в західному напрямку. Ішла з університету додому, як завжди, і раптом – овва! – ні з того ні із сього збочила, пішла зі столиці, опинилася в іншому місті... Так, Ісак Маркович говорив, що вона збочила після того, як поспілкувалася на вулиці з якимсь суб'єктом, якого коваль Вакула Нетребенько, що проходив повз них, чомусь прийняв за мене, хоча, за твердженням патріарха Іполита Четвертого, що теж проходив повз, той суб'єкт анітрі­шки на мене не схожий. Хто б міг бути той незнайомець, і чому після спілкування з ним Естер покинула Жорикбург?.. Втім, та зустріч із чи то схожим, чи то несхожим на мене незнайомцем може й не мати відношення до її переміщення в Безбаштовий Замок. Але яка ж, яка ж важлива справа її так раптово потягла на захід? Може, вона помітила організатора викрадення драконячого яйця, так званого Траляляліні, якого шукаємо й ми, лицарі, і міліція; може, вона стала за ним стежити й кинула­ся по його слідах... Але було б вірніше й безпечніше відразу ж повідомити міліцію, а не переслідувати самій. Ні, не така Естер екзальтована авантюристка, аби поводитись так необачно. На неї це не схоже; вона вчиться на юриста, тому в такому випадку відразу ж повідомила б правоохоронні органи, а не кинулася б грати в переслідувача. Але якщо не це, то що ж, що її змусило... Ех, скоріше б, скоріше б її зустріти... Але, на жаль, щоб доїхати до Шмарклова, не загнавши до смерті коня, знадобиться не один день, тому прийдеться йому, Мгоцькові, потерпіти.

Жовтень уже наближався до кінця. На зміну тривалого баби­ного літа насувалася дідова осінь: незатишний холод, озброєний студеними вітрами й нудотними дощами. (Автор не впевнений, що існує таке поняття як "дідова осінь". Але якщо якийсь сезон називається бабиним, і жоден не називається дідовим, то це виглядає якоюсь дискримінацією дідів.) Деякі дерева стали зовсім жовти­ми, інші, начебто, засоромившись чогось, почервоніли, інші побуріли, а були й такі, що вже повністю оголилися; але зали­шалося й чимало стійких, що хизувалися зеленим кольором, однак зелень ця була вже не смарагдова, а набула сумовитого відтінку військового брезенту...

– От тільки описів осінньої природи отут не вистачало! – засичала нетерпляча Права півкуля авторського мозку. – Не га­льмуй! По-перше, у світовій літературі стільки геніальних опи­сів осені! І тобі їх однаково не переплюнути, громадянине Авторе, навіть і не напружуйся. По-друге, сучасний читач у су­часних творах, та й ще таких, що претендують уважатися детективними й взагалі гостросюжетними, шукає захоплюючий сюжет із несподіваними поворотами, те що називається "ех, ці­каво закручено", а зовсім не млосні теревені про клімат і бота­ніку. Читач і без тебе знає, що таке осінь і як вона виглядає в наших широтах, тому не дратуй його подальшим белькотом на цю тему. Не зупиняючись і не розглядаючи дерев та хмари, жваво чухрай напрямки до Шмарклова, де ми, напевно, довідає­мося розгадки таємничого зникнення зі столиці красуні-брю­нетки.

– Ну... Еее...