Яйцепос. Книга 1

"От ти й дострибався, мій хлопчику", – сказав один чарівник про такого собі синьйора Блуоскі в оповіданні Льюїса Керролла "Палиця долі". "От цей негідник і дострибався", – могли б сказати багато хто з жителів Жорикбурга, довідавшись про вбивство кримінальника Бандюги.

Міліцейський автофургончик їхав до моргу. Небіжчик лежав на підлозі, прикритий чорною клейонкою, по обидві боки від нього на лавах сиділи шість міліціонерів. Світила тьмяна ла­мпочка на стелі. За заґратованими віконцями миготіло світло ліхтарів і вікон, роз­дрібнюючись у дощових краплях на склі.

– Отже, колеги, про вбивцю ми знаємо тільки те, що він носить одяг з коричневими ґудзиками й має в роті здорові міцні зуби, – вимовив Варлаам Оникійович.

– Й те, що він убив Бандюгу, щоби заволодіти драконячим яйцем, і тепер воно в нього, – видав Полуящиков.

– Ні, цього ми поки не знаємо, – не погодився його на­ставник – дільничний Ратиця, – у нас немає доказів, котрі під­тверджують, що вбивство було саме через яйце й що вбивця його забрав. Це тільки версія.

– Точно, – підтримав Миколу Опанасовича Папірусюк, – поки усього лише версія і не більш за те...

* * *

Коли роздягненого Бандюгу, в якого тюремними наколками були прикрашені руки, ноги, груди й спина, через що він нагадував своєрідну нестандартної форми писанку, санітари віднесли вглиб моргу й міліціонери в "передбаннику" цього невеселого будинку стали оглядати звалені на білому металевому столі речі, з ки­шень його одягу посипалися шурхотики, тобто те­рентопські грошові купюри, у тому числі великого номіналу.

– Ого, та тут десятки тисяч! – вигукнув Ратиця. – Коли ж він устиг так розбагатіти?! Чи банк пограбував? Так не було ж пові­домлень про пограбування.

– Я уточню, – сказав слідчий і зателефонував до міліцейського управлін­ня (в "передбаннику" моргу був телефон).

Тамтешній черговий на його питан­ня підтвердив, що звернень із приводу пограбувань в останні дні не надходило.

– Можливо, він уже продав комусь драконяче яйце, – припу­стив Микола Опанасович.

– У такому випадку за що ж його вбили? – уголос міркував практикант із хвостом (мається на увазі зачіска, звичайно). – А може, покупець дав гроші й узяв яйце, а потім вирішив повернути гроші, і через те уколошкав продавця.

– Але гроші ж тут, – заперечив наставник.

– Значить, його хтось сполохав. Убити вбив, а забрати не встиг, – фантазував Полуящиков.

– Отут у нього в нагрудній кишені куртки якийсь лист, – вимовив Папірусюк, витягаючи поштовий конверт. – Адресовано в жорикбурзьку міську тюрму ув'язненому Фе­дорові Мойсейовичу Роженкранцу. Тобто Бандюзі.

– І що ж йому написали? – поцікавився Микола Опанасович.

– А як же таємниця листування?! – злякався Полуящиков, ви­хований у переконанні, що читати чужі листи без дозволу адресата – це гидота й підлість.

– Це особливий випадок, Захаре, коли таємницю листування мож­на порушити заради порятунку країни, – повчив наставник.

– Так, враховуючи, що в крадіжці драконячого яйця криє­ться не­безпека для всієї нашої держави, нам доведеться опуститися до чи­тання чужого листа, на жаль, – поморщився слідчий і, вийнявши з конверта папірець, прочитав: – "Чекатиму на тебе біля дверей в'язниці. Деталі обговоримо усно. Впізнаєш мене за такими прик­метами: у лівій руці я три­матиму газету "Королівська правда", а правою – пері­одично почухуватиму вухо. Замовник".

– Ну я так і думав! – ляснув по коліну молодий та ранній рок-міліціонер. – Цей замовник умовив Бандюгу поцупити драконяче яйце, а коли справу було зроблено, отримав що ба­жав, й прибрав спільника, аби замести сліди!

– Мабуть, замовник розумів, що міліція врешті-решт добереться до Бандюги, і аби той не зміг його видати – вбив, – продовжив Ми­кола Опанасович. – Але йому не вдалося завдати удару раптово, Бандюга пручався, зав'язалася боротьба, і вбивці навіть довелося вкусити жертву за палець.

– Схоже на те, – погодився Варлаам Оникійович. – З листа зроз­уміло, що Бандюга не знав замовника в обличчя. До виходу Бандю­ги з в'язниці вони спілкувалися, напевно, тільки за допомогою ли­стів. Замовник знав, що тюремникам заборонено читати листи, адресовані ув'язненим, тому не боявся письмово пропонувати Бандюзі новий злочин.

Тим часом у морзі відчинилися двері, і з дощової вулиці, складаючи парасольки й струшуючи з них краплі різкими змахами, стали входити: жорикбурзькі чарівники – Акмус, Арам Арменович Артаньянц, Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський та Гліб Любомирович Цвях; родина корчмаря з корчми "Під Ряті­вною Му­хою" – сам Ісак Маркович, його дружина Маргарита й дочка Естер, остання з пивним келихом у руці; завсідники ви­щезгаданої корчми – патрі­арх Іполит Четвертий, бібліотекар Бізончик Солом'яний, касир Джульєт Гроше­нятко й механік Вакула Охрімович Нетребенько; а також актори з Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси на чолі з режисером Наумом Інгредієнтським, які того вечора теж перебували в корчмі "Під Рятівною Мухою", почули від Грошеня­тка новину про вбивство й із цікавості ув'язалися за інши­ми до моргу.

Коли ця тичба втиснулася в приміщення, між чарівни­ками й міліціонерами почалася розмова. Але вона вже докладно викла­дена Автором у розділі двадцятому за назвою "Рожева в червоний горошок Магія", тому тут Автор її по­вторювати не буде. Якщо читач бажає її освіжити в пам'яті, не­хай повернеться в зазначе­ний розділ і перечи­тає.

Тут Автор лише нагадає, що перед тим як маги забрали тіло Бандюги, залиши­вши слідчому розписку із зобов'язанням повернути труп у морг завтра ранком і усну обіцянку повідоми­ти важливу для міліції інформацію, якщо таку вдасться витягти з небіж­чика, товстий чародій Гліб Цвях зробив попереднє сканування останків за допомогою ясновидін­ня й з'ясував, що вбивцею був суб'єкт з дов­гим сві­тлим волоссям, зібраним ззаду в так званий хвіст.

Якщо в читача виникла підозра щодо Захара Полуящикова, в котрого було довге світле волосся, зібране ззаду в так званий хвіст, то Автор відразу ту підозру знешкодить, повідавши, що цей курсант під час убивства Бандюги та й взагалі майже весь день перебував у товаристві Ратиці й Папірусюка, а кращих свідків його стовідсоткового алібі годі й шукати.

На самохідній тачці Вакули Нетребенька небіжчик був від­везений до особнячка-лабораторії мага Арама Артаньянца.

Час був пізній, тому слідчий Папірусюк відпустив колег по домі­вках, щоби завтра з ранку, відпочивши, вони допомогли йому в пошуках тає­мничого вбивці. Сам же, перш ніж повернутися додому, заїхав до міліцейського управління й зайшов у свій кабінет, аби залишити в сейфі пов'язані з убивством докази – коричневий ґудзик, половинку цеглини й стос грошових ку­пюр з кишень жертви...

* * *

Варлаам Оникійович жив в однокімнатній квартирці на другому поверсі цегляної хрущовки.

Автор бачить, вірніше від­чуває, що його мозкові півкулі готові здивуватися, і, ви­переджаючи їхні вигу­ки, каже: так, у цім лицарськім королі­встві були житлові цегельні й залізобетонні п'ятиповерхові коробки, як ті, які в Совєтському Сою­зі називалися хрущо­вками. Але причина їхнього будівництва в Те­рентопії була ці­лковито інша, ніж у СССР. Якщо в Совєтській країні під кері­вництвом Микити Хрущова в 50–60-ті роки XX століття такі малокомфортні й потворні будинки терміново споруджувалися для розв'язку квартирного питання, бо багатьом совєтським людям не вистачало якої-ніякої але особистої житлоплощі, то в чудеснім коро­лівстві з житлом все було набагато краще, і не було абиякої практи­чної необхідності зводити таке убозтво. Проте й терентопці бу­дували хрущовки. Не заради необхі­дності, а заради моди.

Довідавшись, що у Великому Світі масово зводяться такі бу­дівлі, жителі королівства вирішили, що це така зараз мода, і зайнялися тим же, мовляв, а чим ми гірше, теж прагнемо йти в ногу з модою. Багато терентопців заради моди залишили більш комфортні з ви­сокими стелями в красивих будинках квартири, і навіть цілі особня­ки й замки, щоби переселитися в малогабарит­ні, низькі й не дуже зручні комірки в хрущовках. Адже людям взагалі властиво же­ртвувати комфортом, красою й користю заради моди. От наприклад, стародавні греки носили хітони, одяг, який ніде тіло не стискав, не тер, не давив, дозволяв крові вільно циркулювати по всіх капілярах, а шкірі дихати. Досить корисна з гігієнічної точки зору й гарна оде­жина. Але нині люди хітонів не носять, бо такий стиль уже тисячі років як ви­йшов із моди. Нині люди заради моди носять речі шкідли­віші, незручніші й некрасивіші. От так само і з архітектурою.

Втім, така архітектурна мода протрималася тільки до середини сімдесятих років. Потім хрущовки терентопцям набридли, вони стали повертатися в будинки комфортні й га­рні, а виродливі п'яти­поверхівки почали зносити, аби на їхньо­му місці будувати щось пристойне. Проте трохи хрущовок збе­реглося там і дотепер, бо були в країні й настільки невибагливі аскети, яких улаштовує навіть таке житло.

Одним з них був Варлаам Оникійович Папірусюк.

Раніше він жив із дружиною й дітьми у великій п'ятикімнатній квартирі в гарному будинку. Потім діти виросли, створили власні родини й обзавелися окремим житлом. Дружина слідчого зізналася якось, що покохала іншого чоловіка, такого собі двірника Ге­раклюка. Варлаам Оникі­йович не став заважати її щастю, виявив шляхетність, і не тільки по­годився на розлучення без усяких скандалів, але й залишив коли­шній дружині і її обранцеві гарну квартиру, а сам, будучи досить невибагливим, придбав однокімнатну в хрущовці.

У цій своїй обителі того вечора холостий п'ятдесятисемирічний детектив розігрів учорашній борщ і зі смаком ним повечеряв, закушуючи часником і салом. У нього не було часу займатися творенням борщу, тож цей харч на його замовлення спорудила сусідка Галя, що їй він надав овочі з м'ясом.

Потім узяв душ.

Потім у махровому ха­латі під настільною лампою переглянув свіжі га­зети.

Потім включив радіо. Місцева радіостанція "Голос Крила­того Равли­ка" транслювала запис ре­портажу з остан­нього ли­царського турніру. Монотонний коментатор почав навівати на слідчого сон, і Папірусюк зі­брався, як то кажуть, бай-бай: постелив по­стіль, почистив зуби, вимкнув радіо, пога­сив сві­тло й ліг.

Але тільки-но його лиса голова комфортно розташувала­ся на зати­шній подуш­ці, впакованій у світло-блакитну пошивку, рясно всіяну маленькими темно-синіми грифончиками (що ту розцвітку мали й простирадло з підковдрою), як раптом зашумів домашній телефон.