Яйцепос. Книга 3

Ти що, був на тім місці? – зацікавився Борислав.

– Не знаю... не був... це я так сказав, навмання, – насупився Собірад. – У лісі ж діло було, а в лісі ростуть дерева й кущі, от я й назвав перші, що спали на думку.

– А я згодний із пустельником: нехай Ніга відведе нас на те місце, оглянемо його ретельно, може й виявимо які сліди, що виведуть нас на бешкетника, – сказав Єгорій, брат зґвалтованої.

– Робити більше нема чого, як гаяти час на отаку дурню, а лі­совики тим часом... – занив Собірад, але бачачи, що інші під­тримують Єгорія, знехотя поплівся слідом за всіма назад у село...

Ніга привела хлопців із пустельником на місце насильства, сказала: "Отут це було"; і заплакала.

– Ти вгадав, Собіраде; тут, дійсно ростуть переважно оси­ки й ожина, – відзначив Борислав.

Собірад на це нічого не сказав, а тільки тужно висякався.

– Так, так, так, – шепотів П'ятий Розповідач, схилившись над потоптаною землею. – От воно що...

– Що там? – схилився і Єгорій.

– От сліди Ніги, а от сліди ґвалтівника, – указав пу­стельник, – і виявляється, що ґвалтівник зовсім не лісовик – не носять лісовики такого взуття, даю голову на відсікання, я те знаю, – а звичайна людина, як ми з вами.

– Та що ти мелеш, лісове опудало! Усім відомо, що це був лісовик Вархол, Ніга же сама говорила, – спалахнув Собірад. – Усе ясно: цей пустельник у змові з лісовиками, от він їх і вигороджує. Він і сам живе в лісі як лісовик – одного з ними поля ягода. Не слухайте його!

– Так, ґвалтівник був великий, брудний і кошлатий, типовий лісовик, і говорив: "Я лісовик Вархол, я лісовик Вархол..." – підтвердила Ніга.

– А це що таке, от, у кущі ожини? – Пустельник обережно, щоб не поранитися колючками, сунув руку в кущ. – Якась при­краса або оберіг.

Вийнята з куща цяцька була невеликим гарним виробом зі шкіри й дерева у вигляді сонця на тонкому шкіряному шнурі, але шнур цей порвався.

– Це твоє? – спитав пустельник у Ніги.

– Ні, – відповіла та.

– Мабуть, відбиваючись від ґвалтівника, Ніга зірвала з ньо­го оберіг, і він упав у кущ ожини, – припустив П'ятий Розповід­ач.

– Такі обереги в нашім селі майструє стара Правиця, для мене теж зробила, от, – Єгорій дістав з-під сорочки схожу ця­цьку на шкіряному шнурі. – Але кожний її оберіг відрізняється від іншого, тому якщо їй показати цю штуку, вона, напевно, згадає, для кого її зробила. Ідемо до неї.

Єгорій, Ніга, П'ятий Розповідач, Борислав та інші знову пі­шли в село...

Коли Єгорій показав знайдений на місці насильства оберіг старій Правиці, та ствердно закивала головою:

– Так, пам'ятаю, пам'ятаю, я цей оберіг зробила для...

– Пожежа!!! – раптом заверещали жінки на окраїні села. – Село горить! На допомогу!

Не дослухавши Правицю, усі кинулися гасити вогонь. Зайнялося відразу кілька хат на сході оселища. Селяни стали гаряч­ково черпати цебрами воду з колодязів і невеликого озерця біля села й, передаючи цебра по ланцюжку, хлюпати на палаючу деревину. На щастя, пожежа селом не поширилася, однак два двори спалила вщент, а ще п'ять тільки частково. Боротьба з во­гненною стихією закінчилася глухою ніччю. Слава Богу, лю­дських жертв не було, та й худобу встигли випустити зі хлі­вів і стаєнь, що зайнялися.

Через цю тривожну суєту лише наступного дня Єгорій, Борислав, Ніга та П'ятий Розповідач (він допомагав гасити пожежу й ночував у селі) знову прийшли до старої Правиці, щоб, нарешті, з'ясувати, хто був хазяїном того оберегу. Майстриня відповіла, що зробила його спеціально для Собі­рада.

– А де Собірад? – викликнув, оглядаючись, Борислав, і отут усі пригадали, що з тих пір, як найшовся цей оберіг, вони Собі­рада, здається, не бачили.

– От хто тебе зґвалтував, а ніякий не лісовик, – сказав Нізі П'ятий Розповідач.

– Він давно хотів Нігу, але вона не хотіла з ним бути, – заговорив Борислав, – і, виходить, не домігшись свого словами, він вирішив оволодіти нею силою.

– А щоб залишитися безкарним, зробив це так, аби у всьому звинуватити лісовика, – підхопив Єгорій. – Він сам великий, як лісовик – високий, широкоплечий. Вимазався, мабуть, брудом, обліпився якимсь пухом, і став ще більше схожий; а оскільки накинувся зненацька, Ніга не встигла його як належить розди­витися. При цьому називав себе лісовиком Вархолом.

– От гад! Ну, він за все відповість! – Борислав стиснув кула­ки. – Гайда по нього!

Дорогою до обійстя Собірада ці четверо розповідали зу­стрічним про викриття справжнього ґвалтівника, і зустрічні приєднувалися. Коли ця орава ввалилася у двір злочинця й об­шукала подвір'я й хату, з'ясувалося, що не тільки сам Собірад відсутній, але й усі найкоштовніші пожитки, кінь і віз.

– Утік, прихопивши майно, – констатував Єгорій.

– Упевнена, що це саме він підпалив хати, щоб під час гасін­ня непомітно зібратися й безкарно втекти! – заявила Ніга.

– Зрозумів, що знахідка оберегу його викриє, що йому в на­шім селі вже не жити, от і влаштував підпал, щоб на час від­волікти нас від розслідування й зникнути, не одержавши по заслугах, – додав Борислав. – Знав, що за зґвалтування його про­женуть із села, а за те, що у своєму злочині обвинуватив інших, ще й поб'ють, от і пустив вогонь, щоб уникнути побоїв.

Дійсно, з тих пір Собірада в цьому селі ніхто ніколи не ба­чив.

Спільно селяни побудували нові хати замість згорілих, а по­тім усім селом же зіграли веселе весілля Борислава й Ніги.

* * *

Так закінчив сказання Шостий Розповідач.

– Так, от воно як... Що ж, пустельнику, спасибі тобі за ці­каву розповідь і за гостинність, – говорив Філофей Ріпа, – а те­пер нам із Мирошкою треба прямувати далі – князя Доброми­сла шукати. А ти вже, будь ласка, допоможи Мокрині з дівчи­нкою добратися до дому.

– Допоможу, – кивнув Шостий Розповідач.

І боярин із чарівником осідлали коней і поїхали.

І коли Мокрина трохи зміцніла після пологів, пустельник дійсно доставив її на хутірець, де томився стурбований зникнен­ням вагітної дружини чоловік.

І не один день, і навіть не один тиждень витратили Філофей Ріпа з Мирошкою, щоб знайти Добромисла. Якби не ясновидін­ня Мирошки, шукати довелося б ще довше. Рогатого кабана князь в Окраїнних Землях не зустрів, але виявив тут без­ліч не менш дивних тварин, і ввійшов у такий азарт, полюючи на них і добуваючи унікальні трофеї, що про все геть забув. Серед найдивніших трофеїв варто назвати гарне пір'я пернатого летю­чого осетра, ласти водяного ведмедя, копита гігантської непарнокопитої куріпки, голки колючого дятла, панцир панци­рного борсука, луску лускатої лисиці, шкіру смугастого деревного крота, роги рогатого вовка й пазурі шістнадцятино­гого гігантського вужа.

І коли Філофей і Мирошка, що неочікувано з'явилися перед очами володаря, проінформували князя про народження спад­коємця, Добромисл зрадів, і з лантухами трофеїв у супроводі боярина, кудесника й слуг-мисли­вців поспішив назад у Великі Дрібки...

І дав Добромисл новонародженому спадкоємцеві ім'я Ми­рополк. Як відомо, син Добромисла – Мирополк Романтик – став князем Терентопії й перетворив князівство на лицарське коро­лівство.

А дочка Мокрини одержала ім'я Килина. І за роки, уже ставши дорослою жінкою, ця Килина, торгуючи моченими яблуками, забрела на будівництво першого королівського замку у Великих Дрібках, де зненацька була присвячена Ми­рополком у лицарі Напівкруглого Столу, і, як не дивно, вияви­ла себе надалі хоробрим і вмілим лицарем, від котрого пішов лицарський рід Килиницьких.

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ. Меч Халазюк (продовження)

Так закінчив сказання пустельник Амбрось Хрєнов, якого Мгобокбекбе подумки назвав Сьомим Розповідачем.

– Своєрідна легенда, семишарова; складається із семи історій, вкладених одна в одну, і нагадує матрьошку, най її равлик копне, – заговорив потім Лицар Пивної Кружки, гладячи чорну козу з білою мордою, яку господар назвав Козеттою.

Після сказав, що з неї (не з кози, а з легенди) він почерпнув нові й цікаві для себе інформації. Наприклад, про те, що засновником Терентопської держави був син Київського князя Володимира Красне Сонечко Терентій Топір. Гіпотезу, що Те­рентопське князівство засноване незаконнонародженим сином Володимира Київського, кілька років тому висунув те­рентопський історик Юлій Акакійович Засунь-Огли, про це пи­салося в журналі "Аспекти історії", пригадав Мгоцько, але цей професор чесно зізнався, що така гіпотеза навіяна йому снови­дінням, як і деякі інші його історичні гіпотези.

– Може, він, як і я, чув у дитинстві цю семишарову легенду, але забув, а сновидіння йому цей факт нагадало, – припустив пустельник Хрєнов.

– Мекеке, – зауважила Козетта.

– Може бути, – кивнув лицар Мгоцько. – А на мене ця ле­генда, най її равлик копне, навіяла нову гіпотезу про походження назви нашої краї­ни.

Існує, продовжував він, дві гіпотези про походження назви. Згідно з однією з них, слово Терентопія походить від украї­нського слова "терен" – у значенні "колюча рослина, з плодів якої роблять те­рнівку, і про котру співається в українській народній пісні: "Цвіте терен, цвіте рясно, та й цвіт опадає..."" – і російського слова "топь" (українською "драговина"). Мовляв, переселенці з Великого Світу виявили в цій місцевості, крім іншого, тернові зарості й драговини боліт, от і дали таку назву. Взагалі й боліт у цій країні небагато й терен не переважає над іншими росли­нами, але так буває, що в назву території по­трапляє навіть те, чого на цій території дуже мало. Наприклад, у Гренландії бага­то снігу й льоду, і майже немає зелені. Але на­звали її саме Гренландією, тобто Зеленою Країною, тому що ісландці, що припливли туди в десятому столітті – Ейрик Ру­дий із колекти­вом – яку-ніяку зелень побачили (напевно, був розпал літа). А Канаду, теж країну північну, вони ж назвали Вино­градною Країною, але ця назва не прижилася.

Друга гіпотеза про назву Терентопія, продовжував начита­ний Лицар Пивної Кружки, говорить, що походить вона від українського ж "терен", але в значенні "місцевість, територія", і грецького "топос", що означає по суті те ж саме.

А ця семи­шарова легенда навела, мовляв, його, Мгоцька, на нову, третю гіпотезу: що назва Те­рентопія походить від імені Терентія Топора, першого тутешньо­го правителя.