Яйцепос. Книга 3

Знайшли лише кі­стки, які могли бути фрагментом кістяка грифона, але стовідсо­ткової впевненості не було.

А закінчилася експедиція тим, що грек Арістіон поверну­вся до Греції з дружиною Протоєю, а перс Ксератустра – до Персії з дружиною Аелою. Не знайшли грифонів, зате зна­йшли собі коханих дружин, що теж, погодьтеся, дуже непогано.

* * *

Так закінчив сказання Третій Розповідач.

– Цікава легенда, – сказав князь Кий.

– А крилаті чудотворці, між іншим, фігурують і в наших сло­в'янських віруваннях, – нагадав супутникам Хорив. – Напри­клад: Святобольд, Анчутка, Полель-Годун, Боглаз, Вілліса, Зду­хач...

– У багатьох народів є міфи про крилатих чудотворців, – за­уважив мудрий Третій Розповідач, погладжуючи чорну борід­ку.

– Ну що ж, спасибі за гостинність і за захоплюючі розмови, пустельнику, – сказав Кий. – Попливемо далі. А може, і ти з нами? Розповіси нам і інші свої сказання, помилуєшся Кон­стантинополем...

– У Константинополі я вже був, так, чимало я помандрував, тепер хочу відпочити від мандрівок, пожити на природі, порозмислити... Тому, вибач, княже, але з вами не попливу.

– Ну як знаєш, твоя воля, – відповів Кий.

І разом із братами й дружинниками князь ізнову зійшов на човни, і вони відчалили, і продовжили плавання вниз Дніпром.

– Агов, русалко, не ховайся, я тебе помітив, – викликнув по­тім Третій Розповідач. – Не бійся, я тебе не скривджу.

– Ніхто тебе й не боїться, пустельнику. Ти сам мене не бійся, – відповідала гола зеленоволоса діва, виходячи з Дніпра крізь очерет.

Це була Славута. Вона пливла за човнами, щоб хоч час від часу бачити Хорива, що полюбився їй. Коли кияни слухали сказання пустельника, вона тихенько підплила до берега й теж чула його розповідь. Гарний голос, талант оповідача й сю­жети сказання так її зачарували, що вона зажадала познайоми­тися із Третім Розповідачем замість того, щоб продовжувати переслі­дувати красунчика Хорива. Кралям властиве легковаження, вони можуть іноді легко змінювати об'єкта симпатії.

Третій Розповідач закохався, як і Щек, у водну красуню з першого погляду. Вона попрохала його ще які-небудь легенди й перекази розповісти, і закоханий пустельник із радістю заходився базікати; висловлюючись поетично – затьохкав со­лов'єм, тішачи слух красуні найзахоплюючими історіями. Правду кажуть, що чоловіки більше люблять очима, а жінки – вухами. Третій Роз­повідач зачарував русалку оповідками, а Славута пустельника красою...

А князь Кий із братами Щеком і Хоривом та із дружинни­ками, спустившись Дніпром до Чорного моря, переплили його й при­чалили в порту Константинополя. Візантійський імператор Флавій Зенон Ісавр, довідавшись про прибуття "катархонта таврів", як називали Київського князя візантійці, зустрів слов'янських гостей із належною врочистістю. Кий під­ніс імператорові дорогі дарунки.

За дивним збігом, у той же час у Константи­нополь прибув із візитом юний Артур, гулетік (вождь) британських ке­льтів, зі свитою й зі старим своїм на­ставником, мудрецем і чу­дотворцем Мерліном. Князь та імператор вразилися, що ватажок кельтів такий молодий, адже Артурові тоді було лише чотирнадцять років. Ле­гендарні монархи – Кий і Артур – по­знайомилися один з одним. Із цього приводу у Візантійській столиці і її околицях улаштовувалися бенкети й бойові турніри, де грецька, ке­льтська й слов'янська дружини вражали ратною майстерністю. Кий так сподобався Мерліну, що кельтський волхв, або, їхньою мовою, друїд подарував засновникові Києва чу­десний білий кристал.

У таких забавах Кий, Щек і Хорив про­гостювали в Константинополі з вересня по кінець листопада. Щек так захопився бенкетами й турні­рами, що русалка Славута ви­пала з його пам'яті, на що, власти­во, і розраховував Кий, організовую­чи цей похід. У ли­стопаді Кий прикинув, що тепер вертатися не варто, бо на носі зима, Дніпро затягне льодом; і вирішив затри­матися у Візантії до весни, щоб перейняти в греків знання й досвід у державному устрої.

У березні слов'яни покинули Константинополь і рушили назад до Києва. У низов'ях Дніпра човни знову причали­ли до берега біля житла пустельника. Тепер, як виявилося, Третій Розповідач жив не один, а з молодою дружиною, у якої випи­налося пузо – вона була на восьмому місяці вагітності. У вагіт­ній Щек із подивом упізнав прекрасну русалку Славуту, про яку на час забув, і засмутився.

Втім, сум був недовгим – у Києві він закохався в молоду ку­десницю Жалицю, на якій й оженився. Молодший брат, Хорив, теж незабаром одружився, із прекрасною Оболонню. А Кий уже шість років як був одружений із Милавою. Сестра їхня Либідь вийшла за мудрого Моза. Три брати й сестра були ща­сливі в шлюбі, але, на жаль, у братів не було дітей, зате купа племінників, яких народила Либідь.

* * *

Так закінчив сказання Четвертий Розповідач.

– Цікавий, цікавий переказ, – сказав Терентій Топір. – А крилаті чудотворці, згадані Першим Розповідачем, це, мабуть, ті істоти, яких християни називають ангелами.

– А іудеї – малаками, – повідомив Гомер, один із супутників Терентія. Він був хазаром і, як більшість хазарів, іудеєм. Навіть ім'я для нього батьки взяли з іудейського священного писання, де Гомером звався один з онуків Ноя, того самого, що під час Всесвітнього Потопу на ковчегу...

– Мене зацікавили чудесні заповідні світи, створені ангела­ми, – продовжив Топір. – Якби такі світи дійсно існували, і ми знайшли б прохід в один із них, і влаштували саме в ньому наше князівство, то ніякі половці, печеніги, хазари... вибач, Гомере, я, звичайно, не тебе маю на увазі, ти хороший хазар, але є ж... ("У кожному народі є агресивні воїни, хазари не ви­ключення", – по­годився Гомер) та інші агресори йому були б не страшні.

– Старі кудесники говорили нам, молодим, що такі заповід­ні світи в інших вимірах дійсно існують, – зауважив інший супут­ник Топора, кудесник Лядо.

– А вони не говорили, як знайти прохід у такий заповідний світ? – запитав лісовик Свида, теж із гурту переселенців.

– Проходи дуже непомітні, – відповідав замість Лядо ку­десник Ляль, – знайти їх непросто. У тварин є особливе чуття, що може їх привести у випадку великої небезпеки до такого проходу, а люди такого чуття не мають. Лише кудесники у ви­падку небезпеки можуть, начебто, знайти такий прохід, та й то якщо він поруч, а звичайна людина тільки зовсім випадково може в ньому опинитися, але це малоймовірно.

– Якби це було дуже просто, то в нашім світі мало хто гинув би від насильства – приречені тікали б у заповідні світи, – зіт­хнув Четвертий Розповідач. – Але, на жаль, багато хто гине, а якщо комусь і пощастить урятуватися в таких світах, то, звичайно, дуже небагатьом.

І після спілкування із Четвертим Розповідачем переселенці рушили далі на схід.

І на третю добу їм зустрілася якась агресивна кочова орда. І побачивши переселенців та вирішивши, що можна поживитися, убивши подорожан і привласнивши їхнє майно, вершники-кочі­вники з диким гиканням помчалися до колективу Терентія Топора. Ця орава ворогів була більш численною, ніж ті, що зу­стрічалися раніше. І переселенці зрозуміли, що справи погані: їхньою зброєю таку армаду не переможеш, а магічної енергії, щоб не допустити її нападу, чарівникам надовго не вистачить. І вороги оточили переселенців, але наблизитися не змогли – чу­дотворці з команди Топора втримували їх магічною енергією на відстані в пару сотень кроків.

– Нам вистачить сили протриматися тільки до наступного ранку, – повідомив Терентію Ляль. – Потім наші сили виче­рпаються, і вороги зможуть нас атакувати. Залишається споді­ватися, що або кочівникам набридне навколо нас кружляти, і вони підуть, або трапиться яке-небудь чудо.

Прийшов вечір, потім ніч. Агресори, не маючи можливості наблизитися до жертв, оточили місце перебування останніх на­стільки щільно, виставивши вартових і розклавши багаття, що навіть, як говориться, миша не могла б просочитися через оточення непоміченою. Самі кудесники могли б ушити, скори­ставшись, наприклад, гіпнозом або левітацією, але вивести з оточення сотні своїх супутників не змогли б, а кидати їх не захотіли.

І раптом кудесник Лядо прошептав:

– Я відчуваю: десь поблизу є прохід в інший світ.

– Я теж відчув, – підтакнув Ляль.

І вони стали робити руками паси, намагаючись визначити місце проходу, у той час як інші кудесники продовжували три­мати навколо табору силове поле. Чуття привело Ляля й Лядо до колючих кущів; розсунувши їх, чарівники ввійшли в зарості... а коли вийшли, радісно повідомили супутникам, що знайшли інший, заповідний світ, один із тих, про які говорило­ся в сказанні. "Урятовані!" – вигукнув Терентій Топір, але ти­хенько, щоб вороги не почули. Один по одному, вервечкою, при­хопивши пожитки, переселенці йшли в кущі. Останніми пішли Терентій і кудесники, після чого силове поле, що рятувало їх від кочівників, зникло.

У тім світі, куди вони потрапили, теж була ніч, тому пере­селенці нічого не побачили й ніякої різниці не відчули, і багато хто навіть засумнівалися: а чи не помилилися кудесники. Але коли настав світанок, переконалися, що перебувають у зовсім іншій місцевості.

Кочівники ж на світанку винишпорили територію всередині оточення, але... сотні людей як крізь землю провалилися. У ко­лючі кущі агресорам і на думку не спало сунутися, тому що не мо­жуть же, мовляв, сотні людей сховатися в настільки дрібних заростях. І спіймавши облизня, дивуючись такому чуду, кочівники пішли.

А переселенці в новому світі заходилися облаштовуватися, і роз­били перше поселення, що згодом стало містом Великі Дрібки. Так почалося зародження нового князівства, що згодом було названо Терентопським, а Терентій Топір зробився першим туте­шнім князем.

* * *

Так закінчив сказання Четвертий Розповідач.

– Заколисав ти мене, пустельнику, своїми балачками, – промурмотав, позіхнувши, Собірад. – Давайте спати...

Наступного ранку Четвертий Розповідач запропонував гостям:

– Я хотів би оглянути те місце, де трапилося зґвалтування: може, там залишилися якісь сліди, які допоможуть знайти ґвалтівника.

– Та що там оглядати, нічого там особливого – осики як оси­ки; ожина як ожина; треба шукати клятих лісовиків і знищу­вати, як скажених собак, а не гаяти час на непотрібні огляди, – заперечив Собірад.

– Звідки ти знаєш, що на місці зґвалтування ростуть саме осики й саме ожина? Ніга про це не говорила.