Яйцепос. Книга 1

Стомлена мати, при­сівши відпочити, на кі­лька митей заснула, і уві сні їй явився дракон Святозавр, який сказав, де перебуває крихітка. Мати відразу прокинулася, метнулася в зазначене місце й знайшла ді­вчинку.

Після до деяких хворих уві сні теж являвся Святозавр і казав, що молиться за їхнє здоров'я. І хворі зцілялися.

А бувало, що він являвся, знов-таки уві сні, до особистості, що загубила потрібну річ, і пояснював, де цю річ знайти. Особистість проки­далася й знаходи­ла загублене.

Серед шанувальників Святозавра пішли роз­мови, що за такі чуда він гідний уважатися святим, а оскільки вмер насильни­цькою смертю, то ще й мучеником. Офіційна православна це­рква відмахувалася, мовляв, не бувало такого, щоби дракони...

Але кількість чудес накопичувалася, зростала й кількість православних, бажаючих канонізації хвостатого чудотворця, і врешті-решт, за майже півтора сторіччя після загибелі Свя­тозавра, в 1947 році Терентопська православна церква офіційно визнала його місцевим святим мучеником, а тих що отруїли його православних фанатиків – нехристами, бо порушили важливу християнську заповідь "не вбий".

Тепер у правосла­вних храмах королівства можна побачити ікони святого муче­ника Святозавра, що відображають дракона з німбом над голо­вою. Раніше дракона можна було видіти на іконах хіба тільки святого Георгія (або Юрія) Побідоносця, але як персонажа не­гативного, що простромлюється списом.

1952-го року біля міста Задвірполя, на одному з тих місць, де проповідувала ця особистість, був заснований монастир святого мученика Свя­тозавра, або, трохи інакше висловлюючись, Святозаврівська обитель. У храмі цього монастиря теж, звичайно, є ікона хво­статого християнина. Автор зауважить про всяк випадок, що всі монахи там – люди, а не дракони чи інші розмовляючі тварини.

* * *

От саме з цього монастиря були ченці, що, здійснюючи туристи­чну подорож на неспішному монастирському автобусі, котрий рухався не набагато швидше за людину-бігуна, ба може навіть часом і повільніше за чемпіонів-марафонців, після огляду столиці з Каменіаною та неспішного ні­чного рейсу опинилися в Жабеняти­нську й були допитані на бере­зі ставка біля Гриньмасяльського замку міліцейським полковни­ком Варлаамом Оникійови­чем Папірусюком.

Ченці сиділи на траві біля води, розстеливши зелену візерунчасту ковдру й виклавши на неї хліб, огірки, цибулі, варену картоплю й аналогічні яйця, та іншу поживу, й неквапливо трапезували, під кумкання й брекекекан­ня жаб, любуючись пейзажем з водною гладдю, лататтям, оче­ретом, вербами, та таким що під­носився над отим ландшафтом величним замком із п'ятьма вежами. Міліціонер відрекомендувався і був запрошений до ковдри. Аби не засмучувати гостинних релігійних туристів відмовою, присів, узяв яйце та зробив операцію, котру хірург міг би назвати трепанацією шкаралупи.

Монахи роз­повіли слідчому, як вчора оглядали ці­кавинки Каменіани.

Після того як вони помилувалися групою скель Кам'яні Привиди, відвідали грот Паща Грифона, оглянули руїни прадавнього авто­мобіля на вершині Причесаного пагорба, поброди­ли Гірчичними яскинями з гостинним драконом Іноке­нтієм Карло­вичем і вирушили оглянути й Абри­косові печери, до них підійшов, мовляв, якийсь парубок із сірою сумкою, сказавши, що він теж прагне побачити ці печери, але не має ліхтарика. Ченці, у яких ліхтарики були, запросили його до них приєднатися. Тоді цей хлопець, зауваживши, що в печерах, звичайно, прохолодно, а він легко одягнений і тому побоюється простудитися, запитав, чи немає в ченців зайвої ряси. Запасні ряси були, і вони йому одну позичили. Він надяг і теж став схожий на монаха.

Із цим колективом хлопець увійшов у підземелля, де проживають дракони Агнеса й Щелепенко (останнього тоді в печері не було). Драконія Агнеса пояснила туристам, як пройти по печерах і не заблудитися. Після огляду Абрикосових порожнеч хлопець із сумкою, повернувши рясу, пішов, мовляв, у своїх справах, а вони, ченці, продовжили огляд решти каменіанських цікавинок...

Зага­лом, туристи в рясах підтвердили припущення Папі­русюка. У сірій сумці хлопця напевно перебував до входження в печеру му­ляж драконячого яйця, а після виходу – справжнє яйце драконів, ви­рішив Варлаам Оникійович.

Детектив по­прохав їх описати зовні­шність цього яйцекрада. Вони від­повіли, що парубкові на вигляд було років двадцять – двад­цять п'ять. Волосся темно-русяве. Ріст середній. Ні кольору його очей, ні особливих прикмет, ні навіть одягу ченці не запам'ята­ли.

Під настільки нечіткий опис підходили сотні жорикбуржців і, напевно, десятки тисяч терентопців. Але при­близний вік і ко­лір волосся – це все-таки краще, ніж нічого, подумав Папі­русюк.

* * *

Після повернення з Жабенятинська в Жорикбург, конкретні­ше – в управління столичної міліції, Папірусюк першим ділом зайшов у дактилоскопічну лабораторію. Старий фахівець Ро­ман Корнійович Котеленець, відклавши збільшувану лінзу, повідомив, що з тих відбитків пальців на фальшивім яйці, які він встиг вивчити, чотири вдалося ідентифі­кувати: вони належать такому собі Ігореві Слюноплюєву, який п'ять років тому притягувався до кри­мінальної відповідальності, завдя­ки чому в картотеці є відби­тки його перстів. Але більшість відбитків ще чекають на вивчен­ня, додав Роман Корнійович.

Варлаам Оникійович відразу чкурнув до міліцейського архіву, зна­йшов там справу Ігоря Слюноплюєва, і з'ясував, що цей суб'єкт в 1990 році був затри­маний за дрібне шахрайство. Він намагався продати туристам власні вироби, видаю­чи їх за археологічні артефакти. Суд при­судив його до року умовно.

У справі була адреса цього правопорушника, і Папірусюк, викли­кавши телефоном дільни­чного Миколу Опанасовича Ратицю на мо­тоциклі з коляскою, попрохав відвезти його за даною адресою. Ратицю Варлаам Оникійович "пристебнув" до цього розслідування, тому що саме на його дільниці трапилося викрадення драконячого яйця.

Цей повний подій день – 19 вересня – уже вповз у сутінки, коли триколісний транспорт Миколи Опанасовича підкотив до будиноч­ка Слюноплюєва, який жив у приватному секторі на південно-захі­дній окраїні столиці.

На щастя міліціонерів, цей індивід був удома.

Усього трьох хвилин бесіди вистачило, аби з'ясувати, що даний громадянин до злочину не причетний. По-перше, у нього алібі: він тільки сьогодні повернувся до Жорик­бурга, а до цьо­го два тижні без­виїзно перебував у санаторії "Кришталеві Джерела", що в Апчхи­градській області. Це мо­жуть підтвердити багато свідків – мешканці й співробітники санаторію. По-друге, щодо відбитків на восковім яйці, то в цьому немає нічого ди­вного, адже саме він, Ігор Слю­ноплюєв, виготовив цей муляж на замовлення краєзнавчого му­зею. Було б дивно, якщо б там не вияви­лося відбитків його перстів. Після суду п'ять років тому він, мовляв, покінчив із шахрайством і став заробляти чесною працею: виго­товленням копій, муляжів і макетів для музеїв та реквізиту і бутафорії для театрів.

– З чого б це я став ламати двері в музеї й викрадати свій же ви­ріб, – усміхнувся він, – якщо я таких воскових яєць можу хоч сот­ню зробити.

Отже, ці відбитки вивели слідство на хибний шлях. Мілі­ціонери продовжили вивчення інших, яких на муляжі було без­ліч, бо деякі відвідувачі музею ігнорували табличку "РУКАМИ НЕ ЧІ­ПАТИ". Але при такій великій кількості пальцевих відби­тків, накладених один на одний, слід Бандюги детективи виявили вже наступної доби, ввечері 20 вересня.

* * *

Варлаам Они­кійович перебував у своєму кабінеті, що на другому поверсі управління столичної міліції; там же знаходи­лися дільни­чний Микола Ратиця і його молодий підопі­чний Захар Полуя­щиков; за вікнами сипав дощик, поверхню стола із роз­критою папкою ви­світлювала настільна лампа, коли ввійшов Роман Корнійович Ко­теленець і повідомив цю новину. Почувши, що кілька від­битків належать тому молодо­му, але вже дуже добре знайо­мому міліції кримінальникові, Папі­русюк зди­вувався:

– Але він же сидить у тюрмі! Чи... Зараз зателефоную.

З жорикбурзької в'язниці телефоном відповіли, що строк Бандю­ги минув, і 18 вересня о 6.30 ранку він відпущений на волю.

– Треба ж, як швидко промайнули ці півроку! – викликнув Варла­ам Оникійович, котрий знав, що за останнє правопорушен­ня суд за­проторив цього суб'єкта за ґрати на шість місяців. – Я ж бо думав, що Бандюзі ще сидіти й сидіти. Якби я не був упевнений, що він у тю­рмі, я б відразу його ви­рахував, адже злом у музеї в його стилі. І прикмети, що їх надали ченці, співпадають зі зовнішністю Бандюги. Ні, ну що за невга­мовний тип! О пів на сьому його випустили з бу­цегарні, а в дев'ять уже прийшло повідомлення про новий його зло­чин. Мабуть, він просто з в'язниці пішов зламувати музей, навіть не поснідавши.

– І навіщо йому драконяче яйце здалося? Не яєчню ж сма­жити? – запитав молодий і тому трохи наївний практикант Захар Полуя­щиков.

Захарові, молодій людині з вилицюватою веснянкуватою фізіономією й маленькими синіми очицями, що притулилися до перенісся, було тільки двадцять років.

Він відразу після закі­нчення звичайної середньої школи, імені Даниїла Хармса, вступив до мілі­цейської школи імені царя Едіпа, і тепер як ку­рсант цього на­вчального закладу проходив практику під кері­вництвом наставника Миколи Ратиці.

У вільний від занять час Полуящиков грав на бас-гі­тарі в рок-групі "Ча­вунні шнурки", і йому для сцені­чного рок-іміджу були потрібні довгі кошлаті патли. Але для мілі­цейського іміджу розпатла­ність була зайвою, тому перед тим як надягти уніформу, ку­рсант збирав своє довге жовте волосся за допомогою гумового кільця в скро­мний акуратний хвіст, який ховав за комір. Кері­вництво школи й взагалі мілі­цейське начальство там ставилося ліберально до довжи­ни волосся підлеглих, і не вводило щодо цього жодних обмежень.

У читача може виникнути питання: чому міліцейська школа носить ім'я давньогрецького царя Едіпа, а не, наприклад, Оґюста Дюпена, Ше­рлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре або Федора Івановича Аніскіна, що ті літературні персонажі-детективи в набагато більшій мірі асоціюються з викорінюван­ням злочин­ності.