Яйцепос. Книга 3

– Адже ти багато історій знаєш.

– Недарма тебе називають Першим Розповідачем, – додала Росомаха.

(– От, нарешті, ми добралися до Першого Розповідача, і Ну­льового Розповідача, або якогось Половинного Розповідача, напевно, не буде, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. – І тепер, наскільки я розумію, ми рушимо в протилежному напря­мку, поки не повернемося до Шостого Розповідача, Філо­фея Ріпи, Мирошки й Мокрини?

– Правильно мислиш, – хвалить півкулю Автор.

– Мене, наприклад, заінтригувала історія зі зґвалтуванням Ніги, – повідомляє півкуля Права, – і не терпиться довідатися – зловили Собірад із компанією того лісовика-ґвалтівника, чи...

– Потерпи – довідаєшся, – говорить Автор.)

– Ну, добре, – погодився Перший Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

* * *

Давним-давно жили на землі крилаті чудотворці – істоти, схожі на нас із вами, але такі що мали крила й уміли літати. Саме завдяки їм з'явилися на землі люди. Крилаті чудотворці за допомогою своїх надприродних здатностей створювали такі умови, що комахоїдні звірки, схожі на щурів, перетворилися на мавп, а один із видів мавп – на людей. І крилаті чудотворці пи­шалися, що створили істот, які схожі на них самих, хоч і без крил.

І одного разу в одного із крилатих чудотворців, на ім'я Шатанель, був день народження, і до нього в житло злетілися друзі – такі ж чудотворці й чудотворки, щоб поздоровити й разом відсвяткувати.

І в процесі цієї гулянки було помічено, що чудотворка Ксанель, котра подарувала Шатанелю красивий білий кристал, не дуже-то весела.

– Що з тобою, Ксанко? Ти, начебто, чимсь засмучена? Тебе ніхто не скривдив? – запитав її рудокрилий Оріель.

– Сьогодні я стала свідком події, що мене шокувала, – закло­потано відповіла Ксанель, нервово здригаючись крильми ко­льору слонової кістки.

– А що трапилося? – зацікавився брюнет Шатанель.

– Я нещодавно бачила, як одна людина вбила метелика. Спочатку довго за ним ганялася лугом, потім піймала, віді­рвала йому крильця, ніжки, вусики, і, зрештою, розчавила.

– Метелика? Дивно, – здивувався кучерявокрилий Оле­ксель. – Люди ж метеликів не їдять, а метелики людей не ку­сають, навіщо ж їй було вбивати? Якщо вбивають, щоб з'їсти або захиститися, це зрозуміло, а тут навіщо? Яка людині від цього користь? Не розумію.

– Мені здалося, що вона просто одержувала задоволення через те, що мучила й убивала іншу істоту, знищувала красу, – продовжила, щулячись, Ксанель. – Мене дуже турбує, що в лю­дях є такі схильності, нехай не у всіх, але все-таки...

– Передчуваю я, що люди ще завдадуть багато, дуже багато шкоди всьому живому на Землі, – задумливо вимовив весня­нкуватий Геніель, що славився даром віщуна і ясновидця. – Люди з різних причин і без усяких причин знищуватимуть природу, у тому числі й один одного. Багато живих істот у майбутньому приречені на повне вимирання через такі схильності наших без­крилих двійників.

– Який кошмар! – сплеснула ручками русокоса Харамель. – Ми створили жахливих душогубів, монстрів, нелюдів!

– На жаль, незважаючи на наші хвалені технології, ми не за­страховані від помилок, – констатував мудрий Конфучель. – Пам'ятаєте провал з ящерами: наші предки мільйони років тому домоглися бурхливого розвитку розуму в ящерів; і до чого це привело – ящери, за винятком крилатих драконів, самі себе знищили. Схоже, створення людей – наших безкрилих двійників – теж може виявитися нашою помилкою, і привести до сумних наслідків для біосфери планети.

– А може, щоб запобігти тій шкоді, що людство принесе в майбутньому всьому живому на планеті, треба людство знищи­ти поки не пізно, поки в нас ще є така можливість, поки люди настільки нечисленні? – викликнув темний Шатанель.

– Ой, шкода, – скривилася Ксанель. – Стільки сил і часу ви­трачено на їхнє виникнення, стільки поколінь наших предків протягом мільйонів років трудилися над цим проектом, і люди вийшли такими гарненькими, такими схожими на нас, принаймні, зовні... І тепер взяти й знищити?! Та у кого ж із нас рука підніметься...

– У мене... може бути... – непевно вимовив Шатанель.

– Так, знищувати людство шкода, дуже шкода; стільки часу, сил і надій... Та і як знати, може, коли-небудь, за сотні тисяч чи то мільйони років люди дійдуть до такого рівня самовихован­ня, що вже не шкодитимуть ані собі, ані іншим жителям пла­нети, – зауважив Конфучель. – Шанс, принаймні, є, я споді­ваюся.

– Сотні тисяч чи то мільйони років? Так на той час безліч форм життя буде людством безповоротно загублено! – запере­чив Шатанель.

– Виходить, треба подумати над тим, як дати шанс цим формам життя зберегтися, не знищуючи при цьому людство, – запропонував Оріель.

– А що, якщо до цього світу, так би мовити, пристебнути фрагменти ненаселених територій з інших вимірів, на взірець отаких кишень, у яких зможуть сховатися істоти, приречені на загибель від людей у цьому світі. Отакі паралельні невеликі сві­ти-заповідники! – придумала Харамель. – Коли в цьому світі якийсь вид живих істот виявиться на межі повного зникнення, ці істоти крізь чудесний прохід перемістяться в один із тих "сві­тів-кишень", або відразу в декілька, і там вид благополучно збережеться. А за сотні тисяч чи то мільйони років, коли лю­дство дійде до потрібного рівня самовиховання й уже не становитиме загрози, – ті істоти зможуть повернутися із заповідних "кишень" у цей світ.

– Геніальна ідея! – вигукнув Конфучель. – Мені здається, таке завдання нам до снаги. І якщо вже вибирати між знищен­ням людства та порятунком різних форм життя за допомогою паралельних "світів-кишень", то я однозначно вибираю другий варіант!

– А хіба немає небезпеки, що й люди крізь чудесні проходи проникнуть у ті паралельні заповідники? – засумнівався Шата­наель.

– Є, звичайно, є, але... Будемо сподіватися на краще, – сказав Геніель.

– Ну що ж, тепер у нас з'явилася ще одна мета. Варто засукати рукави й працьовито зайнятися створенням таких заповідних "світів-кишень"! – проголосив урочисто Олексель.

– За це й вип'ємо! – запропонував гостям Шатанаель, під­німаючи посудину з нектаром.

Мудрі люди говорять, що крилаті чудотворці таки створили заповідні світи, з'єднані з нашим світом чарівними проходами, тільки от де ці проходи – навіть мудрі люди не знають.

* * *

Так закінчив сказання Перший Розповідач, він же Ведмідь.

Рись, не дослухавши закінчення сказання, заснула, що й не дивно, з огляду на її утому, а Росомаха крізь дрімоту розчула останні слова й запитала, позіхнувши:

– Хто тобі це розповів, Ведмедю? Або ти сам усе це при­думав?

– Чесно кажучи, мені ця історія наснилася, і я вирішив зробити зі сновидіння сказання.

– А, – промурмотала Росомаха й теж заснула.

А Ведмідь ще якийсь час не спав і думав: а може, дійсно існують проходи в інші світи; а може, дійсно люди коли-небудь знищать майже всіх мамонтів, драконів, носорогів, єдинорогів, ведмедів, грифонів, левів і інших звірів, і недобитим доведеться ховатися від людей у тих світах...

Наступного дня дівчата продовжили пошуки стада мамонтів. І Росомаха знайшла останки мамонта – обгризений кі­стяк зі шматками хутра. Сліди свідчили, що мамонта з'їли дракони, а недоїдками поласували полярні гієни. Напевно, це був той самий мамонт, що покалічив бивнем дракона, якого добила Рись. Ця знахідка допомогла визначити напрямок, у якому переміщалося стадо хоботних.

І нарешті, на третій день стадо найшлося. Воно паслося на засніженому пасовищі, де тварини добували з під-снігу приме­рзле зілля, біля замерзлої ріки. Виявила його першою Росомаха, і Рись надулася – засмутилася, що не її, а подругу стануть уважати кращою мисливицею. Пасовище було великим, а отже, мамонти залишаться тут надовго, тому можна зі спокійною совістю відправлятися назад і порадувати одноплеменців, що голод їм найближчим часом не загрожуватиме.

Дорогою назад за Ведмедем, Росомахою й Риссю вв'язали­ся небезпечні хижаки – чотири молоді шаблезубі кішки. І ми­сливці відлякували їх списами й вогнем, але кішки були голо­дні й не відставали, вичікуючи момент, коли можна буде наки­нутися на людей, якщо вони заґавляться.

– Вони нас не залишать у спокої поки не наситяться, – зрозумів Ведмідь і запитав у Рисі: – А де ти вбила дракона? Веди нас туди.

Обороняючись від шаблезубих супутників, трійця пере­містилася до дохлого дракона; голодні хижаки накинулися на падло, батуючи іклами-шаблями міцну шкіру й перетинчасті крила; і мисливці змогли від них ушити...

І Рись недовго горювала через те, що Росомаха була визнана кращою мисливицею, оскільки незабаром Рись завагітніла й народила славного карапуза, і тепер Росомаха стала їй заздри­ти. Вгадайте, хто був батьком дитини. Так, він самий, Ведмідь або Перший Розповідач.

* * *

Так закінчив сказання Другий Розповідач.

– Цікава історія, – сказав грек Арістіон. – Між іншим, у на­ших грецьких міфах теж фігурують крилаті чудотворці; зокрема: Зет, Калаїд, Борей, Ерот...

– І в перських міфах крилаті чудотворці згадуються, – за­уважив Ксератустра.

Три бранці – Арістіон, Другий Розповідач і Ксератустра – усе більше й більше подобалися так званим амазонкам. І, зре­штою, бойові жінки вирішили, що бранці, хоч і чоловіки, люди дуже хороші, а тому варто відпустити їх на волю, після того як ці чудові особистості запліднять декількох дівчат, тому що, думали войовничі дами, аби плем'я не вимерло, треба роз­множуватися, а народжувати нових людей краще не від будь кого, а від отаких хороших – розумних і порядних – чоловіків. Більше того, довідавшись, що Ксератустра з Арістіоном мають намір подорожувати на північ у пошуках грифонів, дві дівчини – Аела й Протоя – за згодою всього плем'я викликали­ся супроводжувати вчених як провідники, мисливці й охоронці, тому що вчені місцевості не знали, бойових і мисливських навичок не мали.

Переконавшись, що декілька дівчат після контактів із бранцями завагітніли, скіфські войовниці подарували грекові й персові конів, постачили продуктами й необхідними в експеди­ції речами, і, нарешті, два дослідники в супроводі Аели й Про­тої покинули селище так званих амазонок і рушили вздовж Дні­пра на північ. А скіф, Другий Розповідач, затри­мався в бо­йових панночок та жіночок, щоб поповнити свою колекцію сказань і їхніми ле­гендами, а потім продовжив свою подорож на захід.

Коротше кажучи, учені із двома дівицями три роки ниш­порили дикими лісами і степами у пошуках грифонів, але жодно­го живого грифона так і не побачили.