(Остапа Вишню вони теж засудили до страти, але, на щастя, замінили її на роки концтаборів. А от його рідного брата, теж гумориста, Василя Чечвянського, таки розстріляли.)
Англійський поет Джон Донн в одному зі своїх віршів написав: "Ніколи не питай, за ким дзвонить Дзвін. Він дзвонить за Тобою". Блазень Зосима, що дурився при дворі терентопського короля Жорика Третього, перефразував цей вислів: "Ніколи не питай, про кого дзвенять бубонці на ковпаку блазня. Вони дзвенять про тебе".
І ще щодо не конкретно блазня Альфреда Вареника, а блазнів взагалі, Автор хоче додати наступне:
Іноді, задавши людині питання, на яке вона не знає відповіді, чуєш від неї: "А шут його зна!" Зверни увагу, читачу: не "А вчений його зна!", не "А академік його зна!", не "Енциклопедист його зна!" і навіть не "А лауреат Нобелівської премії його зна!", а саме шут, тобто блазень. Ну, щоправда, ще вимовляють в аналогічних випадках: "А біс його зна!" або "А хрін його зна!" Але хрін, будучи рослиною, нічого ні знати, ні тим більше сказати не може; біс же – персонаж міфологічний і казковий, а блазні таки дійсно були. З от цього багатьма вимовного "а шут його зна" випливає логічний висновок, що блазні є найерудованішими людьми, живими ходячими енциклопедіями.
Деякі люди не настільки дурні, щоби вимудровуватись, інші не настільки розумні, аби клеїти дурня.
Що ж стосується конкретно блазня Альфреда Вареника, то настільки похмура, настільки невесела особистість була дуже нетиповим представником терентопського народу. Здебільшого жителі Терентопського королівства люди досить веселі, дотепні, люблячі посміятися, і до того ж недурні.
У кінці четвертого тому роману Лоренса Стерна "Трістрам Шенді" головний герой висловився так:
"Якби мені надали можливість, як Санчо Пансі, вибрати за смаком королівство, я б не вибрав острови – або королівства чорношкірих, щоби здобувати гроші: – – ні, я б вибрав королівство людей, що сміються від щирого серця. А позаяк жовчність і похмуріші почуття, розладнуючи кровообіг і порушуючи рух життєвих соків, діють, я бачу, так само шкідливо на тіло державне, як і на тіло людини, – і позаяк одна тільки звичка до чесноти здатна впоратися з цими почуттями і підпорядкувати їх розуму, – то я б попросив у Бога – дарувати моїм підданим, поряд із веселістю, також і мудрість; тоді я був би найщасливішим монархом, а вони найщасливішим народом у світі".
З цього напрошується висновок, що якби Трістрамові Шенді випало бути королем Терентопії, як Жорику Дев'ятому, то вищезгаданий джентльмен вважав би такий випадок вельми вдалим, цілком відповідним його смакам.
* * *
Тим часом, одержавши аванс, від віконця підскарбія пішли працівник зоопарку Юрій Антонович Рябозад, граф Леонід Заканавний, праля Льоля Мухова, барон Річард Неголений, паж Йоська Діккерман і, виблискуючий новою медаллю "За ударну роботу", кат Інкогнітечко. Дійшла черга короля.
– Здрастуйте, Андрію Васильовичу, – привітався крізь віконце каси монарх зі підскарбієм Кацапенком.
– Доброго дня, товаришу королю. Розпишіться, – відповів літній підскарбій в окулярах на кінчику носа, підтяжках і нарукавниках, подаючи главі держави відомість і ручку...
Андрій Васильович Кацапенко був прибульцем із Великого Світу. Він народився й виріс у Харкові. Працював бухгалтером на одному з великих харківських заводів. В 1977 році під час збирання грибів за містом, сунувся в кущі, виявив у них двері, оббиті чорним дерматином, і відкрив їх... Познайомився з підпільним королівством, залюбився в нім й іммігрував.
Там, завдяки професійній роботі із грішми, зробив кар'єру й став аж самим королівським підскарбієм. До його обов'язку входило контролювання державного бюджету і видача зарплатні й авансу лицарям Напівкруглого Столу, іншим придворним і самому королю.
За старою звичкою, що залишилася від Великого Світу, він до титулів своїх клієнтів додавав слово "товариш": "товариш лицар", "товариш барон", "товариш граф", "товариш герцог", "товариш король", "товариш королева", "товариш принцеса"... Взагалі-то, згідно з тамтешніми правилами етикету, короля й королеву слід було називати Ваші Величності, а принцес – Ваші Високості. Але оскільки товариш Кацапенко не був уродженцем королівства, ріс і виховувався в іншій країні при інших умовах, то терентопці дивилися крізь пальці на таке порушення ним етикету. Не змушувати ж літню людину ламати свої звички.
Для зручності клієнтів зарплату він видавав не тільки в Королівському замку, але й у лицарському гуртожитку. Ті лицарі Напівкруглого Столу, які жили у власних замках удалині від столиці, не моталися щораз у Жорикбург за грішми, а одержували при нагоді відразу за кілька місяців...
Підскарбій відрахував і вручив товаришеві королю належний йому аванс 4725 шурхотиків і 37 дзвяків.
Потім глава держави присвятив себе поглинанню обіду, що включав суп із щавлю зі споришем, кашу з жолудевої крупи й відвар насіння льону; таємному дообідуванню в корчмі Гільденштернів (зі зміненим виглядом, звичайно) і, після повернення з корчми й поновлення звичайної зовнішності, прийманню відвідувачів.
Як ми бачили у випадку з драконом Інокентієм Карловичем, на прийом до короля будь-який громадянин міг з'явитися запросто в будь-який час без попереднього запису. Але в розпорядку дня монарха були години, спеціально відведені для спілкування з підданими, коли всякий бажаючий міг поділитися з Жориком Дев'ятим своїми проблемами, поскаржитися й попросити допомоги.
У цей день аудієнції в короля просили:
1) артист Театру Художнього Свисту імені Солов'я-Розбійника Микола Квінтиліанович Фраєр, що скаржився на мера столиці Павла Бойконоса, мовляв, градоначальник винуватий у недостатній кількості сміттєвих урн на вулицях Жорикбурга;
2) фермер-страусівник Гнат Свиридович Кактусенко, який просив заснувати нове професійне свято – День страусівника;
3) гола красуня зі смарагдовим волоссям – русалка Катя, котра жалілася, що русалок не пускають у театри й інші культурні установи, вимагають, щоб вони, русалки, одяглися, що суперечить русалчиним традиціям;
4) фея Зося Трефова, що пропонувала звести у столиці монумент першим покорителькам повітряного простору;
5) мовлячий єдиноріг Буцефаленко, який вимагав, щоб у громадських туалетах установили унітази не тільки для людей, але й для розмовляючих тварин різних видів і розмірів, з урахуванням їхньої анатомії, а то виходить дискримінація за біологічною ознакою;
6) чернець із монастиря святого Харлампія Бездюківського – брат Аполлінарій, що требував, аби своїм указом король заборонив жінкам ходити де попало із повністю оголеними губами, "ібо сіє вводить у спокусу й навіває гріховні бажання"...
Та інші громадяни.
Ченцеві король різко й сердито відмовив, мовляв, нема чого насаджувати мракобісся. Мерові Бойконосу зателефонував і попросив навести лад з урнами й туалетами. У календарі знайшов день, що не є святковим, і відзначив у записній книзі, щоб не забути указом зробити його святом страусівників. Подзвонив у театри, на які скаржилася русалка. Театральні директори виправдовувалися, що, мовляв, якщо в глядацькому залі будуть голі красуні, то глядачі витріщатимуться на цю вроду, не звертаючи уваги на одягнених акторів, а актори теж живі люди – їм хочеться уваги. Король попросив їх вирішити цю проблему таким чином, щоб не утискати ні прав, ні традицій русалок. Ті обіцяли подумати. Відреагував глава країни й на інші звернення громадян.
* * *
Потім Жорик Дев'ятий у супроводі Юрія Антоновича Рябозада власноручно годував немовлячих мешканців замку – вигодованців улюбленого зоопарку...
Зоопарк короля Терентопії за кількістю й різноманітністю тварин, звичайно ж, дуже поступався кращим зоопаркам Великого Світу. Там не було ані бегемотів, ані носорогів, ані слонів, ані жирафів... У Терентопії тропічні гіганти не жили, а з Великого Світу доправити їх туди нереально. Крім усього іншого, вони б просто не протиснулися крізь скромні двері, оббиті дерматином, а переміщати їх частинами, як автомобілі, ти сам, безцінний читачу, розумієш...
Зате там були такі істоти, про яких навіть мріяти не можуть найшикарніші зоопарки Великого Світу: єдинороги та грифони (навіть один альбінос!). А також чудовиська з Окраїнних Земель: водоплавна коза (з ластами замість ніг), пернатий вовк, сухопутний непарнокопитий сом, летючий ведмідь (аналог кажана, але набагато більшого розміру), гігантський глист та інші. Глист, до речі, був незвичайним не тільки своїм розміром (півтора метри в товщину й два метри в довжину), але й дивним забарвленням: жовті плями по вишневому тлу. Причому плями формою нагадували зображення кубинського революціонера Ернесто Че Гевари. Тобто тварина виглядала так, ніби її розмалював відомий американський (втім, з українським корінням) художник Енді Воргол. Зрозуміло, що при такій величині глист не мав можливості паразитувати в організмі якої-небудь іншої істоти, тому змушений був жити поза, харчуючись рослинною їжею, наче корова. (Теми неймовірної фауни Окраїнних Земель Автор ще торкнеться в щосях п'ятдесят першому "Користь нудотної попси" і сорок восьмому "Семишарова легенда").
І все-таки більшість екземплярів цього королівського зібрання біологічних об'єктів були звичайними і для Великого Світу.
Після цього Жорик поспілкувався із принцесами, котрі повернулися із занять, довідався, що нового їм сьогодні повідали професори у вузах...
Наприкінці дня він повечеряв відварним коренем лопуха, трохи приправленим обліпиховою олією. Чи треба, безцінний читачу, пояснювати, що він зробив після цього, тобто навіщо зачинився в кабінеті й куди потім непомітно сходив?
А між спілкуванням з дочками й вечерею він перебував у королівській бібліотеці, де дещо читав. І про це важливо сказати, тому що саме це читання спровокує його відправити терентопських лицарів у Велику Яєчну Експедицію.
Як читач уже знає, перший терентопський король Мирополк Романтик десять років подорожував Західною Європою й, крім іншого, зібрав там свою бібліотеку, у якій були й середньовічні лицарські романи з епосами. Після того як Терентопське князівство було перетворено ним на лицарське королівство відповідно до того, що він вичитав у книгах, писання перекладалися терентопською мовою й поширювалися серед підданих монарха, щоб піддані теж набували лицарських чеснот.