Яйцепос. Книга 1

Тепер же вони ставали рі­вноправними шановними платниками податків, трудівниками лега­льної сфери, зливалися з масами.

У Жорикбурзі такі крадії об'єдналися в дві легальні шайки, які вишукано іменувалися "салонами злодійських послуг". Одна нази­валася салоном з.п. "Золоті Пальці" і мала офіс на майдані імені XXVI З'їзду Двірників, а інша – салоном з.п. імені Франсуа Війона й мала офіс на вулиці Стахановця Нали­вайка, у тому буди­нку, де жив колись цей стахановець і де те­пер висіла меморіальна дошка, котра пові­домляла цей факт. (Злі язики говорили, що Ю.Ю. Наливайко був просто п'яницею, але язики добрі, з ініціативи котрих вулиця отримала таку назву й з'явилася дошка, наполягали, що він був незалежним дегу­статором алкогольних напоїв, дегу­статором-стахановцем).

Ці два салони й вирішив відвідати полковник Папірусюк.

* * *

Першим був салон "Золоті Пальці", директором якого значи­вся усе той же Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на клич­ку Персик, який двадцять три роки тому був співкамерни­ком самого короля.

Персик прийняв слідчого у своєму кабінеті, де над ди­ректорським столом із двома телефонами й товстою книгою реє­страції викраденого стіну прикрашали два фо­топортрети молодого, ще безбородого Жорика Дев'ятого в смугастій тюремній робі (анфас і профіль; Аслан­беком були куплені в тюремному архіві копії зі знімків у справі ув'язненого Георгія Георгійовича Мирополковича, збільшені й вставлені в солідні золотаві рами), червоний перехі­дний вимпел "За успіхи в заволодінні чужою власністю" (ця почесна річ переходила час від часу від одного зло­дійського салону до іншо­го, оскільки вони цей престижний вимпел один в одного крали) і живописне полотно "Повішення майбутньо­го академі­ка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа" пензля Рубенса (тоб­то не фла­мандського жи­вописця Пітера Пауля Рубенса, а те­рентопського фальшиво­монетника Полікарпа Таракашкіна на кличку Рубенс, який крім підробки грошей захоплювався татуюванням і жи­вописом; і який у свій час теж сидів в одній камері з королем Жориком Дев'ятим і злодієм Персиком).

– Сідайте, громадянине начальник-мачальник, – запросив директор Персик гостя, і той улаштувався в затишнім кріслі. – Що мої джигіти у вас украли? Як шановній людині-мюдині – так? – повернемо безкоштовно.

– Особисто в мене, громадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, нічого не украли, – відповів Варлаам Оникі­йович, – але нині ранком хтось поцупив експонат із крає­знавчого музею. Не ваші співробітники?

– А де ця музея є? – запитав Асланбек, послюнивши пальці й перегортаючи сторінки книги реєстрації крадіжок.

– Вулиця Карло Ґоцці, будинок сорок сім.

– Карло Ґоцці, Карло Ґоцці, – Усманкурбанбєрдиходжи­бабаєв водив нігтем по останніх записах, – ні, на цей вулиця-мулиця мої джигі­ти не працював.

– Вибачте, що перебиваю, – сказала, входячи в кабінет, га­рна секретарка, – але тут прийшов клієнт за викраденим сміттє­вим баком.

– Він уже оплатив наш робота-мобота? – поцікавився ди­ректор.

– Так, ось квитанція про оплату, – поклала перед ним папі­рець.

– Так, вартість бака – двадцять шурхотиків, оплата за робота – десять відсоток – два шурхотики. Усе правильно. Підписую.

І злодійський директор, зосереджено й висунувши кінчик язика від ретельності, намалював на папірці друковані літери:

"ВИДАТ КЛИЄНТА СМІТТЕВАЯ БАК. ДІРЕКТАР УСМАНКУРБАНБЄРДИХОДЖИБАБАЄВ".

Потім підняв квитанцію, подивився на неї, прищулившись, із відстані витягнутої руки, знову поклав на стіл і прималював до деяких букв завитки й дрібні квіточки, щоби було гарніше.

– А що украли в музею? – поцікавився керівник салону, коли секретарка із квитанцією вийшла.

– Та дріб'язок, муляж із воску, штучне яйце, – сказав слідчий, встаючи. – Навіть незрозуміло, навіщо він трудився, зламуючи замок, заради такої дешевки. Адже там були експонати й ко­штовніші.

– Е, це була якась дурна злодій. Мої джигіти розумний, вони бе­руть те що дорожче. Якщо я буду мати якийсь інформацій щодо цього крадіжка-мрадіжка, я вас повідомлю.

– До побачення-мобачення, громадянине-мромадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв. До речі, я дуже радий, що ви саме Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, а не, наприклад, Тримгінстрбуджикрапмодфузівюдіратесидинущакраптонафієв.

В іншому салоні злодійських послуг – імені Франсуа Війона – ди­ректор Павло Скоробогатько (кличка Кватирник) повідав Папі­русюку про непричетність його хлопців до цієї безглуздої крадіжки, що остаточно переконало слідчого в тому, що в музеї попрацював нелегальний злодій, справжній злочинець.

Наступного дня, тобто 19 вересня, як ти, безцінний читачу, уже знаєш, муляж із краєзнавчого музею знайшовся в Абри­косовій пече­рі, і стало ясно, навіщо зломщик поцупив цю копійчану річ. Папі­русюк поставив перед собою завдання будь-що розшукати ви­крадене яйце драконів. "І знайду. Якщо ті­льки, звичайно, воно не пі­рнуло в четвертий вимір. Якщо в четвертий, тоді – так. Кінець", – написав Михайло Булгаков у своїх "Записках на манжетах", втім, не про яйце. Папірусюк міг би повторити ці слова.

* * *

Тобі, читачу, відомо, що Варлаам Оникійович, почувши від драконії Агнеси і її брата Інокентія Карловича про відвідування ченцями з монастиря святого мученика Святозавра Абрикосових печер у день викрадення, вирішив допитати цих релігійних туристів і для цього полетів до Жабенятинська на однокрилому літаку чарівника Акмуса.

А от що було в Жабенятинську:

Коли рожевий у червоний горошок однокрилий апарат при­землився на полі біля цього населеного пункту й Папірусюк вибрався з підві­шеного під крилом замість бомби контейнера для невеликих вантажів, міліціонер розім'яв затерплі кінцівки гімнастичними рухами й по­тупав у місто. Зміркувавши, що головною визначною па­м'яткою Жабенятинська є Гриньмася­льський замок і що туристи першим ділом оглядають саме його, Варлаам Оникійович попрямував до цього дійсно вражаю­чого пам'ятника архітектури.

Коли міліцейський полковник наблизився до його брами, з неї ви­їжджав лицар у гарнім обладунку на гарному коні. Це був не хто інший, як сам герцог Леонід Коліно – член Напівкруглого Столу, глава Гри­ньмасяльського герцогства, столицею якого є Жабеня­тинськ, і власник цього замку.

– Пане лицарю, добридень!

– Здрастуйте.

– Скажіть, будь ласка, у замку зараз є монахи-туристи?

– Так, вони оглядають замок і тепер пішли від­почити не бе­резі ставка по той бік будівлі.

Входячи у ворота, Папірусюк сковзнув поглядом вулицею, що тяглася уздовж стіни замку, і побачив, крім іншого, гібридний автобус (то пак зібраний з деталей автобусів різних марок якимось механіком-франкенштейном). По сірому тлу автобуса йшов жовтий напис старослов'янським шрифтом "Святозаврівська обитель". Отже, це саме ті ченці, котрі йому потрібні.

Саме там, на березі мальовничої водойми, поверхня якої запля­мована лататтям й обрамлена очеретом й вербами, ставка, від фауни якого пішла назва цього містечка, міліціонер по­спілкувався із ченцями з монастиря святого мученика Свя­тозавра.

– Точно Святозавра? – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Не Святополка, не Святомира, не Святослава, не Свято...

– Гм. Це слово більше схоже на назву прадавнього ящера ніж на ім'я християнського святого, – за­уважує, перебивши, півкуля Права.

– Так взагалі-то цей святий і був, можна сказати, ящером, – пояснює Автор. – Бо цей Святозавр був не людиною, а роз­мовляючим терентопським драконом.

– Християнський святий був драконом?!! – витріщила від поди­ву звивини Ліва півкуля.

– Дракон був християнським святим?!! – одночасно роззяви­ла від здивування сіру речовину Права.

– Так, це дуже рідкісний випадок, гідний подиву, – погоджує­ться з такими емоціями Автор. – Думаю, це єдиний у всесвітній історії християнства випадок, коли святим було ви­знано не людину, а тварину. Припускаючи, що його біографія може зацікавити безцін­ного читача, відразу її викладу, дуже стисло.

Святозавр вилупився з яйця 1767-го року. У молоді роки прочитав Євангелія й перейнявся христия­нською ві­рою. Щоби бути повноцінним християнином, здумав пройти обряд хрещення, і з тим проханням звернувся до православного священника Никона із Благовіщенського собору, що в Жорикбурзі. Той поди­вувався, що прохач не є людиною, і засумнівався: чи можна хрестити тварину. Але погортавши Біблію й інші святі писання, не знайшов там жодних вказівок, що забороняють хрестити драконів та решту розмовляючих створінь. І Святозавра було похрещено. При цьому він отримав християнське ім'я Іоанн.

Бажаючи, аби більшій кількості суб'єктів були притаманні хри­стиянські чесноти, дракон-християнин заходився проповідувати, як серед інших розмовляючих драконів, так і серед людей. У нього був хист промовця, тому його проповіді відразу зробили­ся популярними, поголос про нього – найдоброзичливіший – стрімко поширювався в народі, і послухати його приходило усе більше й більше охочих. Проповідував він не в храмі (бо, не бу­дучи священником, не мав та­кого права), а просто на лоні при­роди.

Але не всім це подобалося. Були злісні святенники, релігійні фа­натики, які вважали, що тварина, навіть така що розмовляє, не має права проповідувати, бо це, мовляв, виглядає пародією, глузуванням над вірою. Дракон, мовляв, має право бути жертвою святого Георгія, чи якогось іншого святого християнина, але аж ніяк не християнським проповідником.

Вони стали вимагати, щоби Святозавр при­пинив цю дія­льність.

Він продовжував.

Вони стали по­грожувати.

Він продовжу­вав.

Закінчилося усе дуже сумно. 2 травня 1800 року фа­натики підступно вбили дракона-проповідника, підсипавши отруту йому в їжу.

Для тисяч терентопських православних, які полюбили цього ди­вного вчителя, його смерть була великим горем. Незважаю­чи на протести злісних святенників, дракон був похований за правосла­вним обрядом. Послідовники Святозавра заходилися поши­рювати його проповіді, як у вигляді усних переказів, так і у ви­гляді рукописів. Так що навіть після смерті дракона продовжу­вала зростати кількість його духовних учнів.

Потім почалися чудеса.

Одного разу пропала маленька дівчинка: ві­дійшла від батьків і десь заблукала. Бать­ки, їхні родичі й сусі­ди кинулися її шукати. Годинами прочі­сували околиці, але ди­тини не знаходили.