Те, що у всіх спальнях, де відбулися викрадення волосся, був ідентичний мікрогній, наштовхнуло слідчого на думку проконсультуватися в ентомологів, аби дошукатися, які саме комашки так наслідили. Ніхто із учених-комахознавців не взявся ідентифікувати за послідом його виробника, але в розмові прозвучало ім'я Максима Каламутного, якого один вчений знав, як власника найбільшої приватної колекції комах.
Варлаам Оникійович зустрівся й з цим власником. Колекціонер сказав, що він теж не здатний за калом комах визначити їхній вид, тому, на жаль, нічим не може допомогти слідству. Виходячи з квартири Максима, детектив зіштовхнувся у дверях із перукарем Бояном Семеновим (котрий якраз входив), якого знав, бо теж стригся в престижному салоні "Що не сіємо, то пожнемо", адже в ті часи ще носив волосся.
У мозку слідчого автоматично вибудувався замкнений логічний ланцюжок: лицарське волосся – комахи – колекціонер комах – перукар – лицарське волосся. Інтуїтивно відчуваючи в цьому розгадку, детектив став стежити за колекціонером. І якось уночі взяв його на гарячому біля замку графа Остапа Електрички. У затриманого виявилося пасмо графського волосся і три коробочки з комахами. І Максим, який не був закоренілим правопорушником, відразу щиросердно у всьому зізнався... Суд присудив його до року виправних робіт у фірмі "Патлатість", що виготовляла засоби для поліпшення росту волосся. А слідчий Папірусюк саме з того часу набув звички ретельно голити голову.
До речі, відсутність волосся посилила лиховісний вигляд цього міліціонера. Він і до того виглядав страшнувато, а лисий череп зробив Варлаама Оникійовича зовсім схожим на Кощія Безсмертного або тому подібних злісних казкових чаклунів. Але страхаюча зовнішність тільки допомагала йому в роботі. Іноді цьому слідчому досить було просто з'явитися перед злочинцем і строго глянути йому в очі, як той, тріпотячи від жаху, чесно викладав правду про своє злодіяння. Однак всупереч злісному вигляду Папірусюк був людиною найдобрішої душі. Можна сказати, що він був страшенний добродійник, махровий милостивець, закоренілий гуманіст, запеклий добряга.
Дивлячись у дзеркало, Папірусюк іноді заспокоював себе неголосним декламуванням чотиривірша "Прикриття" терентопського поета Франческо Губанедурського:
У вигляді бачиш ти вади?
Біди в тому ти не вбачай.
Свій вигляд негарний – порада –
Під гарной душею сховай.
Отже, як бачимо, цей слідчий добре функціонував.
Найперший за часом в українській літературі детективний серіал, виданий 1929 року у Харкові, називається "Проникливість лікаря Піддубного" (автор – Юрій Шовкопляс). Якби хтось написав низку оповідань про детективну працю Варлаама Оникійовича, то таку збірку можна було б назвати "Проникливість слідчого Папірусюка".
Саме такому й доцільно було доручити розслідування викрадення драконячого яйця...
* * *
18 вересня 1995 року о 9.02 ранку до міліції зателефонував директор Жорикбурзького краєзнавчого музею Цицерон Володимирович Дуськін.
Він скаржився, що двері в музеї зламані, а один з експонатів викрадений.
Папірусюк, якому генерал Антін Петрович Бобик, котрий очолював жорикбурзьку міліцію, доручив розслідування цієї справи, оглянув місце злочину і переконався, що крадій не залишив візитної картки. А це значило, що злодій був нелегалом. На це ж указувало й ушкодження дверного замка, адже легальним крадіям, що мають ліцензію на злодійство, категорично заборонено ламати замки, вибивати шибки й наносити інші ушкодження приміщенням.
Але щоби бути абсолютно упевненим, слідчий вирішив уточнити в легальних злодіїв їхню непричетність або причетність до цієї крадіжки.
– Що значить – легальні злодії? – запитує в Автора Ліва півкуля відомого органа. – Як це злодії, злочинці можуть бути легальними?
Питання про легалізацію злодійства, пояснює Автор, поставив перед королем в 1989 році той же генерал А.П. Бобик, п'ятдесятитрирічний на той час чолов'яга щільної та кремезної статури, що завдяки щільності та кремезності нагадував постамент для фуражки. Він висловив Жорику Дев'ятому такі аргументи:
– Ви знаєте, Ваша Величносте, що я вже не один десяток років вивчаю кримінальний світ. І ось до яких висновків я прийшов. Крадії бувають різні. Одні крадуть, бо хочуть збагатитися за чужий рахунок, а інші – тому що таке їхнє покликання, такий їхній талант. Тут як і в інших професіях. Наприклад, один живописець малює портрети начальників аби загрібати гроші, а інший пише схожих на трактор жінок, нічого за це не має, живе надголодь, але не кидає, тому що прагне залишити слід у мистецтві, бо в тому його покликання. Людина може вибрати професію, але покликання їй дане від природи. Хтось народжується з покликанням музиканта, хтось із покликанням кулінара, а хтось із покликанням крадія. Але якщо музикант чи кулінар служать покликанню й домагаються успіхів, їх за це хвалять, а якщо злодій служить покликанню й домагається успіхів, його ловлять і саджають у в'язницю. У тому, що одні таланти в нас у пошані, а інші переслідуються, я бачу несправедливість, обмеження прав, недемократичність. Треба, аби кожний громадянин міг легально займатися улюбленою справою, не соромлячись своїх талантів і не несучи за них покарання.
– Мені дивно чути це від стража порядку, – здивувався король, пестячи пальцями свою фальшиву руду бороду. – Ви хочете, щоби злодії безкарно крали майно інших громадян?!
– Я пропоную дозволити злодіям за покликанням займатися улюбленою справою так, аби це не наносило того збитку громадянам, як зараз, коли крадії вимушені працювати нишком, нелегально. Нехай вони працюють в офіційних злодійських конторах, які платять податки в державну скарбницю. Нехай, зробивши крадіжку, залишають обікраденому візитну картку, де зазначене їхнє місце роботи, щоби клієнт міг прийти в контору й отримати назад вкрадену річ, заплативши майже символічну суму за, так би мовити, злодійську послугу. Для клієнта вигідніше дати за повернення вкраденого невеличку частину вартості цієї речі, аніж купувати нову річ замість вкраденої за повну ціну. А ці гроші йтимуть на податки й на зарплатню працівників злодійської праці. І крадії за покликанням вже не мучитимуться від каяття сумління, не комплексуватимуть, а вважатимуть себе чесними трудівниками, які теж приносять якусь користь суспільству.
– Ну яка ж користь від злодійства?
– Ну по-перше, ті гроші, які злодійські контори у вигляді податків платитимуть у державну скарбницю, підуть на корисні для суспільства справи. А по-друге, злодійство – це своєрідна боротьба з нехлюйством, недбалістю, безгосподарністю. Крадії своєю працею привчають людей бути уважними, ощадливими, хазяйновитими, обережними – ось і користь. Одним словом, я прагну, аби крадії стали добропорядними громадянами, не зраджуючи своєму покликанню. І нам було б набагато легше контролювати легальне злодійство, не допускаючи зловживань, ніж як зараз боротися з нелегальним. Ну а тих, хто не захоче повертати украдене й платити податки, нелегальних хапуг, ми як і раніше будемо ловити й саджати у в'язниці.
(До цієї розмови міліціонера з королем щодо природнього покликання, Автор додасть у дужках трохи своїх міркувань.
Уявімо собі, що якась людина має від природи хист бути одним з найкращих у світі пілотів ґравільотів. Але бути пілотом ґравіліта не може, бо людство ґравіліт ще не винайшло; цього виду транспорту поки що не існує; тобто він фігурує лише у науково-фантастичних творах, а не у реальності. І через відсутність ґравільотів потенційно великий ґравільотчик вимушений присвячуватися іншій діяльності, наприклад працювати двірником. І можливо, двірник він посередній, або й поганенький, бо займається не своїм ділом, до котрого в нього немає хисту і цікавості.
Або комусь від природи дано бути найвизначнішим у світі фахівцем з трозуклябистої ширкугляби. Але людина не може втілити цей свій талант, бо ніякої трозуклябистої ширкугляби не існує, і людство (включно з Автором) навіть не знає що воно таке. Тож особистість вимушена замість того працювати звичайним письменником; і, можливо, письменником є пересічним або й бездарним, бо то не її справа.
Чи хтось був би найвеличнішім у світі біологом з вивчення рогатих лускатих безхоботних слонів. Але природа чомусь таких тварин не створила, і потенційно великий їхній знавець вимушений працювати, наприклад, крадієм ювелірних виробів, але оскільки до цієї справи в нього немає хисту, то вкрасти йому нічого не вдається, бо його повсякчасно ловлять на місці злочину і запроторюють до в'язниці. Але ж хіба цей невдаха винуватий, що природа так напартачила з еволюцією слонів?!
Тож, може, не треба занадто лаяти тих, хто погано працює? Може, вони просто вимушені займатися не своєю справою через те, що справ, де б вони досягли великих висот, просто з тих чи інших причин не існує, і вони у відсутності тих справ аж ніяк не винні.
Взагалі, погано займатися не своєю справою. Є така італійська приказка: "Pigliannose lo 'mpaccio de lo russo, voze mettere a la merda lo musso". Що можна перекласти так: хто руську мову вчити заходився, той пикою в какашки нагодився. Це означає – хто займається не своєю справою, потрапляє у халепу. Ця приказка трапилася Авторові Терентопських хронік у чудовій книжці шістнадцятого століття "Пентамерон, або Казка казок" неаполітанського казкаря Джамбаттісти Базіле. До слова мовити, читачу, "Пентамерон" Базіле є найпершою за часом книжкою, в якій викладені, між іншим, історії Попелюшки та Кота в чоботях. Щоправда, там він іще кішка без чобіт.)
Жорик Дев'ятий згадав крадія Персика, з яким він короткочасно відбував тюремне ув'язнення в камері № 22 жорикбурзької в'язниці. Той теж скаржився, що його талант не цінують:
– Чому якась скрипаль добре зізікає на скрипка-мипка, і йому за це кидають квіти – так? – дають гроші – так? А якийсь балерина-малерина дриґає красиво нога, і йому стукають аплодисмента – так? – квіти – так? – гроші – так? Усі таланта цінують, тільки мій таланта не цінують. Я теж добре краду, краще всіх краду, довго вчився, у мене теж талант-малант. А хто цінує? Мене за мій талант в'язниця саджати! Якщо я не вмій красиво нога дриґати-мриґати, виходить, за мій талант треба тюрма тримати? А ще кажуть: рівноправність!
Король запропонував Антонові Петровичу написати детальний проект легалізації злодійства.
Коли проект був готовий, король із лицарями Напівкруглого Столу його обговорили, внесли невеликі уточнення, і Жорик Дев'ятий видав відповідний указ.
Тих, хто крав не користі, а покликання заради, це рішення порадувало (хоч, переходячи на легальну роботу, деякі й втрачали в доходах), тому що їм раніше було незатишно займатися улюбленою справою, почуваючи себе ізгоями, відщепенцями, шкідниками, яких добропорядні громадяни не люблять і зневажають.