Яйцепос. Книга 3

Цієї ночі він заснув, а Мокрина, будучи на дев'ятому місяці вагітності, під впливом місяця у повні стала вовчицею, і звіриний інстинкт змусив її втекти з бу­динку на обшири природи. І там почалися пологові перейми...

І коли розвидніло, подорожани озирнулися, і помітили вдалині димок: напевно, якесь житло. Мирошка посадив Мокрину з новонародженою на руках на свого коня й повів його туди за вуздечку, боярин поїхав поруч.

Димок ішов із труби в хатині пустельника.

Пустельник, сивий, але бадьорий старий, поклав жінку з немовлям на постіль зі звіриних шкір, щоб відпочили, а із чоло­віками повів бесіду.

– Як тебе звати? – запитав його Мирошка; звичайно, за допомогою ясновидіння цей чарівник і сам міг визначити ім'я пустельника, але в цьому випадку не було необхідності напру­жуватися.

– Кличте мене Шостим Розповідачем, – відповів старий.

– Розповідачем? Отже, ти знаєш і розповідаєш усякі пере­кази й легенди? Розкажи й нам що-небудь таке, – попросив боя­рин Філофей Ріпа.

– Ну, слухайте, – почав Шостий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

* * *

Років двісті тому в одному селі на окраїні Кремезної пущі жила красуня Ніга – дівчина з рудим, як вогонь, волоссям. І був у неї брат Єгорій. І в Нігу був по вуха закоханий парубок Собірад, високий красень із широкими плечима. Уже він навко­ло Ніги ввивався, і подарунки їй пропонував, і вмовляв, і навіть погрожував: мовляв, стань моєю, а то не знаю, що я зроблю; мовляв, жити без тебе не можу; мовляв, так тебе хочу, що сили немає... Але Ніга Собірада не кохала й цуралася. Не до нього тягнулося її серце. Нізі подобався хлопець Борислав, хоч і непоказний зовні, але щиросердечний. І Борислав кохав Нігу.

І пішли якось дівчата в ліс по ягоди. Збирають, та перегукую­ться, друг від дружки далеко не відходять, щоб лі­совик – лі­совий ґвалтівник – не схопив. Лісовик бо нападає на жінку, якщо вона одна, а якщо їх ціла юрба, то не чіпає; бач, не лю­бить багатоголосого жіночого вереску.

І Ніга ягідки рве, у козуб кладе, та подружкам аукає, а ті їй відповідають. І вже майже повний козуб нарвала, як раптом на неї з кущів вискочив хтось волохатий, брудний, великий та си­льний. І Ніга тільки рот розкрила, щоб крикнути, а той їй рота затис та в нетрі потяг. І як вона не пручалася, а сили були нері­вні, і заволік її волохатий так далеко, що кричи не кричи, а вже ніхто не почує. І зґвалтував її там брудний бешкетник. І, ґвалтуючи, примовляв: "Я лісовик Вархол, запам'ятай, я лі­совик Вархол..."

І зробивши мерзенну справу, ґвалтівник утік. Пошкандибала Ніга назад, заплакана, розпатлана, подряпана, у рваній одежи­ні...

Коли довідалися в селі, що красуню зґвалтував якийсь лі­совик Вархол, піднявся шум так гамір. Голосніше за всіх кри­чав красень Собірад: "Доки кляті лісовики знущатимуть­ся з наших жінок і дівиць?! Перебити їх усіх, починаючи із цьо­го Вархола! Смерть ґвалтівникам! Озброюйтеся, хлопці, і гайда лісовиків винищувати!" І, надихнувши своєю промовою розлю­чених чоловіків, Собірад очолив загін месників. Звичайно, у цей загін увійшли і Єгорій, брат Ніги, і її коханий Борислав.

І цілий вечір шустали лісом грізні лісовикоборці, але жодно­го лісовика так і не побачили.

І вийшли вони на галявину, де жив старий пустельник. І ви­рішили: тут переночуємо, а зі світанком продовжимо пошуки.

І стали розпитувати пустельника, чи знає він тамтешніх лі­совиків. І той відповів, що багатьох знає; дружби він із ними не водить, але й не ворогує; він їм не заважає жити в лісі, а вони йому; зрідка, зустрівшись, перекинеться з ними декількома слі­вцями, і не більше того; але за іменами багатьох із них знає.

– А лісовика Вархола знаєш? – запитав Собірад.

– Ні, це ім'я мені невідомо, – відповів пустельник.

– А як нам взагалі розшукати лісовиків? Де їх можна побачи­ти? – викликнув сердитий Єгорій.

– Побачити їх можна тільки якщо вони самі вам покажу­ться, а якщо не захочуть показатися, то ви їх і не побачите, навіть якщо пройдете поруч. Непомітні вони, дуже непомітні.

– А сам ти хто? – запитав Борислав. – Як кликати тебе, старий?

– Називайте мене П'ятим Розповідачем.

– Розповідачем? Отже, ти розповідаєш різні історії, – змірку­вав Собірад, – ну так повідай нам одну з них, поки ми отут від­почиваємо.

– Ну, слухайте, – почав П'ятий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

* * *

Років триста тому у Великому Світі, у славному місті Києві княжив Володимир Красне Сонечко. І кохав цей князь жінок, і неодноразово одружувався: то з Олавою, то з Малфри­дою, то з Адлагою, то з Рогнідою, то з якоюсь грекинею – удовою брата Ярополка, то з якоюсь чешкою, то з іншою че­шкою, то з якоюсь болгаркою, то з іншою болгаркою, то з Ган­ною – візантійською царівною, то ще з кимось... Крім дружин були в нього й коханки, яких взагалі ніхто не рахував. Дружини народили йому дітей: Вишеслава, Ярослава, Станіслава, Свя­тослава, Предславу, Всеволода, Премиславу, Бориса, Гліба, Бо­леслава, Судислава, Марію Добронігу, Ізяслава, Мстислава, Людмилу, що вийшла за Руслана, й інших. А скількох народи­ли від нього коханки, того знову ж ніхто не лічив. І серед незаконнонароджених його дітей був хлопець Терентій. Говорили, що його матір'ю була дніпровська русалка, якою спокусився князь Володимир якось прекрасною міся­чною ніч­чю. І коли виповнилося Терентію чотирнадцять років, при­йшов він у князівські хороми, і щось сказав Красному Сонеч­ку. І по­прохав князь трьох кращих своїх дружинників – Олешу Поповича, Добриню Микитича та Іллю Муромця – на­вчити цьо­го синка бойовому мистецтву.

І славний вийшов із Терентія витязь. Різними видами зброї він прекрасно володів, але найкраще – бойовим топором, через те й прозвали його наставники: Терентій Топір.

Постарілий князь Володимир дарував своїм синам кня­зівства: Вишеславові – Новгородське, Станіславові – Псковське, Святославові – Деревлянське, Всеволодові – Воло­димир-Волинське, Борисові – Ростовське, Глібові – Муромське, Ізяславові – Полоцьке, Мстиславові – Тьмутороканське тощо.

І схотілося й Терентію Топору отримати власне князівство: теж, мовляв, князівський син. Але оскільки, будучи незакон­нонародженим, одержати в дарунок уже існуюче він не міг, то вирішив заснувати нове на безлюдних східних землях. І навко­ло Терентія згуртувалися люди, чимсь незадоволені: одні були роздратовані високими податками, інші – свавіллям бояр; волхви, лісовики, русалки, водяники, перевертні, упирі були ображені утисками з боку християнської церкви, що оголо­сила їх "нечистою силою", з випливаючими із цього неприємностя­ми. І усі ці скривджені та незадоволені вирішили йти з Топором, щоб створювати й облаштовувати нове кня­зівство, більш справедливе, ніж уже існуючі на Київській Русі.

І рушила ця компанія переселенців на чолі з Терентієм Топором на схід.

І дорогою на них нападали бойові загони хазар, половців, печенігів, та й своїх же слов'ян-розбишак, але завдяки, з одного боку, бойовій майстерності Те­рентія й навчених ним соратни­ків, а з іншого боку, магічній майстерності волхвів-чудо­творців, переселенцям вдавалося перемагати агресорів. Однак ці напади навіяли на Терентія сумнів: а чи зможе нове кня­зівство благоденствувати, якщо навколо аж кишать агресивні вороги.

І якось вони зустріли старого пустельника, слов'янина, що жив у землянці.

– Як тобі вдається отут жити, коли навколо нишпорять агресивні кочівники? – зачудувався Терентій.

– Так от живу. Майна в мене практично немає, тому пограбув­ати мене не можна. Сам я немічний старий, тому раб із мене не вийде. Приїдуть чергові кочівники, побачать, що з мене нема чого взяти, плюнуть і поїдуть далі.

– Виходить, у нашім світі вигідно бути бідним і старим, – зробив парадоксальний висновок Терентій. – А як тебе кличуть, старий?

– Кличте мене Четвертим Розповідачем.

– Ага, так ти знаєш сказання! – зрадів Топір. – Ну, розкажи що-небудь, а ми послухаємо й заодно відпочинемо перед подальшою дорогою.

– Ну, слухайте, – почав Четвертий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

* * *

Років п'ятсот тому, коли на попелищі міста Данпрштадира – спаленої гунами столиці великого Остроготського королі­вства – роксолан Кий із братами Щеком і Хоривом, та се­строю їхньою Либідь відродили місто, давши йому нову назву – Київ, жила в Дніпрі красуня-русалка на ім'я Славута.

Якось на зорі купалися князь Кий і його брати Щек і Хорив у Дніпрі, і раптом зринула біля них Славута. Побачив її Щек, середній брат, і остовпів: зроду він не бачив такої жіночої вроди. І закохався в неодягнену зеленоволосу діву з першого ж по­гляду. А Славута з першого ж погляду закохалася в Хорива – молодшого брата. І старший брат, князь Кий, побачив, як витрі­щається Щек на русалку, а русалка на Хорива, і відчув, що добром це не скінчиться. І після цього став Щек ходити на бе­рег і виглядати красуню, але та до нього не припливала, бо не його покохала. І Князь Кий звернувся до чарівника Сварбуга: мовляв, поворожи, чарівнику, що вийде із цих любовних по­глядів. І Сварбуг розкинув своє чаклунське причандалля, поди­вився й від­повідає: мовляв, через те що сподобалася русалка Щеку, роз­гориться в ньому пристрасть, а через те, що русалка покохала Хорива, Щек почне ревнувати Славуту до молодшого брата, і від цих ревнощів виникне між братами смута.

– Ні, не можна допустити, щоб мої брати не злюбили один одного через якусь мокру дівку! – закричав Кий. – Треба не­гайно зайнятися чимсь, що відволіче Щека від любовного дурману! Відправитися в похід куди-небудь... та от хоча б у Константинополь! Нехай імперська пишність Візантії вразить і захопить увагу Щека, щоб та русалка забулася їм геть-чисто!

І швидко були споряджені човни, і три брати – Кий, Щек і Хорив – з декількома десятками витязів-соратників попливли Дніпром до Чорного моря...

За якийсь час, уже наближаючись до низов'їв ріки, поба­чив Кий на березі хатину, і стало йому цікаво: хто там живе.

(– Даю звивину на випрямлення, – говорить раптом Ліва пів­куля авторського мозку, – що це був черговий пус...

– Цить! – обриває Автор.)

І човни причалили. Виявилося, у хатині жив пустельник-сло­в'янин.

(Ліва півкуля:

– Ну що я гово...