Яйцепос. Книга 1

Краватку цей безхребетний громадянин пов'язав не для того, щоб покрасуватися, адже в брезентовій кишені із землею не тільки краватки, але й самого Гавриїла Святосла­вовича не буде видно. Просто він уважав, що не зовсім при­стойно редактору журналу від­відувати театр цілковито голим. Краватка – яка-ніяка але, можна сказати, одежа. Храм мисте­цтва ж, а не лазня. Щоб краватка не за­бруднилася в землі, вона була запаяна у прозорий поліетиленовий чохол, і так, разом із чохлом, пов'язана на тіло цього дивного громадянина. Краватка зазвичай пов'язується на шиї. Сказати, що й у Гавриїла Святославовича краватка була пов'язана саме там, було б дивно. Адже він був люмбрикусом, а в люмбрикусів немає ший. Шиєю називається частина тіла, діаметр котрої менший за діаметр тулуба. Але в люмрикусів усе тіло має однаковий діаметр, і немає на нім такої ділянки, котра була б, так би мовити, більш шийною, аніж усе решта. Отже увесь Гавриїл Святославович виглядав, начебто одна суцільна шия, довга й тонка. Тож скажемо, що краватка була пов'язана просто ближче до переднього кінця його організму.

Привітавши один одного, приятелі знову висловили задоволення майбутнім заходом, тобто концертом "Хвилюючі звуки". До початку концерту було дві години, і у друзів був час побесідувати про те про се і зіграти пару партій в шахи. Потім Інокентій Карлович зняв із ві­шалки кишеню із землею, і редактор зміг зану­рити себе в благодат­ний ґрунт...

– Редактор? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, – відповідає Автор, – я забув сказати, що розмовляю­чий люмбрикус Гавриїл Святославович працював редактором сільсько­господарського журналу "Буряківництво та гній".

Начепивши на шорстку шию кишеню, наповнену землею, редактором і його краваткою, Інокентій Карлович вийшов із Гі­рчичної печери, зійшов на великий камінь, що випинався по­близу від житла, розправив крила й, відіпхнувши себе сильни­ми ногами від мінералу, плавно встромився в атмосферу...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ. Функціонування слідчого

Ранком рано поліція в метушні.

Грицько Основ'яненко, "Ярмарок".

– ... Думки в голові аж рояться, а які саме – не добе­ру. Одне ясно: там хтось когось уколошкав...

Льюїс Керролл, "Аліса в Задзеркаллі".

– Ми й самі вміємо важкі справи розбирати, – сказав він.

Антон Чехов, "Шведський сірник".

18 – 21 вересня 1995 року.

Як ти, безцінний читачу, звичайно ж, здогадався за заголовком й епіграфами, – цей розділ буде цілковито детективним. У ньому ми докла­дніше познайомимося з детективом Папірусюком і його колегами, довідаємося дещо про терентопських злодіїв і, наре­шті, відкриємо таємницю загадкового вбивства.

Напевно, на перший погляд, а може навіть і на другий з поло­виною, співіснування звичайної сучасної міліції з романти­чними як би середньовічно-казковими королями, лицарями, ча­рівниками та драконами виглядає дивним, забавним і навіть нісенітним. Але факт залишається фактом, а не фрахтом, фа­ртом, фраком, фатом, фертом, франтом, фіакром, фа­ртухом, фатумом, фруктом, або чимось ще: у Терентопськім королівстві була і є міліція, заснована наказом короля Сашка Першого (діда Жорика Дев'ятого) 1935 року за образом і подобою совєтської. Навіть однострій те­рентопських міліціонерів був схожий на одяг стражів поряд­ку Харкова. Була там і автоінспекція, хоч автомобілів у королі­встві незрівнянно менше, чим по інший бік чудесних дверей, обби­тих чорним дерматином; були дільничні, слідчі тощо.

Те­рентопці, як Автор уже, здається, говорив, з одного боку сотні років свято збері­гали традиції лицарства з його атрибутами – замками, доспіхами, турнірами, подвигами; що ті традиції заклав у цій державі король Мирополк Романтик, почерпнувши їх із середньовічних європейських книг. Але з іншого боку мешканці королі­вства переймали деякі нові моди, ідеї, смаки, устрої з реального сучасного так звано­го Великого Світу, і впроваджували в себе. От і вийшла така дивна суміш.

Серед нинішніх слідчих найбільш толковим уважався худий і ли­сий Варлаам Оникійович Папірусюк. Бо саме він розплутав ряд загад­кових справ.

Як от, наприклад, справу про угон транс­портного засобу (мітли) феї Зосі Трефової.

Або справу про зникнен­ня декоративних п'явок з акваріума в склепі вампі­ра Дриґала.

Або справу про викрадення шкарпеток велетня Корифеєва.

Або справу про замах на вбивство розмовляючої блохи на імення Никандр Авесаломович.

Або справу про під­пал водяного фонтана на майданіі XXVI З'їзду Двірників.

Або справу про розбещення неповнолітнього розмовляючого глиста Ми­трофана.

Або справу про пограбування в банку "Згущенка" (не в банці згущеного молока, а в банку за назвою "Згущенка", що той банк назвався так, оскільки в ньому накопичувалася, або, інакше ви­словлюючись, згущалася маса грошей), де грабіжни­ки в масках, погрожуючи двоствольним дрюком, відібрали в касира Парашутова дві вудки й сто грамів хробаків для нажи­вки (після роботи касир планував махнути на риболовлю).

Або справу про ви­крадення лицарського волосся.

На прикладі цієї волосатої справи Автор покаже читачеві прозорли­вість і кмі­тливість сищика Папірусюка.

* * *

Першою жертвою викрадача волосся став лицар Напів­круглого Столу барон Сергій.

Прокинувшись ранком 17 червня 1993 року й підійшовши до дзеркала з бритвою в руці, він із жахом побачив на своїй голові замість буйної шевелюри жалю­гідні кущики волосся серед виродливих пролисин. Звичайно, йому й на думку не спало, що волосся викрадено. Він вирі­шив, що заразився стригучим лишаєм. І рвонув у поліклініку. Та лікар-дерматолог, оглянувши го­лову, заспокоїв, мовляв, ви, пане лицарю, цілковито здорові, а волосся просто зістрижено, але дуже неохайно.

Тоді лицар зверну­вся до міліції: знайдіть, мовляв, цього маніяка-зістригача, що попсував зачі­ску, і покажіть йому, де самицям звірів виду capra hircus роги правлять.

Слідчий Парфен Цугундер, якому доручили цю справу, не виявив у спальні барона жодних сторонніх слідів, не знайшов і зстриженого волосся, і став у глухий кут.

У ще більший тупик його поставила аналогічна крадіжка в замку графа Ле­оніда Заканавного. Граф, знаючи про подію з бароном Сергієм і боячись, щоб і його хто-небудь уві сні не постриг, замикав на ніч двері й вік­но спальні. Уяви собі його почуття, читачу, коли, уставши вранці 29 червня 1993 року в наглухо замкненій спальні, він виявив, що ви­стрижена ледве чи не чверть волосся голови!

Далі від­булася ще більш дивна річ. Ли­цар Леонід Насторожений, боя­чись тієї ж долі, не тільки замикав спальню, але й лягав спати, надягши на голову лицарський шолом, уважаючи, що якщо маніяк з ножицями й проникне в приміщення, то добратися до волосся, не знявши шолома, не зможе, а якщо почне знімати, він, Леонід Насторожений, звичайно ж, прокинеться й покаже маніякові, де стаються вищезгадані трансформації рогів capra hircus. Але сталося неможливе – у ніч з 5 на 6 липня він був обстрижений під час сну із шоломом на голові!

Потім трапилися викрадання волосся у графа Остапа Влучне Вухо, графа Леоніда Хихотунчика, барона Єв­гена, лицаря Вадима Металорізального...

Ретельні огляди місць злочинів не давали жодних результа­тів: волосся безвісти зникало в людей, що ночують у закритих приміщен­нях!

Жорикбургом поповзли чутки про чарі­вного божевільного перукаря, який проходить крізь стіни, аби екс­периментувати на сплячих лю­дях. Почалася паніка. Деякі жінки, боячись привернути до себе увагу стригу­чого лиходія, оббрилися наголо, що, з погляду чо­ловіків, було не дуже естетично.

(У зв'язку з вищесказаним, Авторові згадалося речення з роману "Двійник, або Мої вечори в Малоросії" Антонія Погорєльського: "Пліній розповідає навіть, що до одного із власних його невільників неодноразово лазив привид у вікно, для того щоб обстригти йому волосся...")

Парфен Цугундер припустив, що це якась магічна історія, а тому розплутати її нереально. ("Тут діють загадкові обставини", як сказав інший слідчий у романі Е.Т.А. Гофмана "Еліксири сатани"). Міліцейське начальство, бачачи безпорадність Цугу­ндера, передало цю справу Варлаамові Папірусюку.

І тала­новитий Папірусюк розкрив загадку, викрив злодія.

Нічого магічного в цій справі не було. Злодієм виявився запеклий колекціонер Максим Каламутний.

Чого ті­льки не колек­ціонував на своєму віку цей тип: комах, ґудзики, сірники, поштові марки, пляшки, унітази, бюстгальтери, автомобільні шини, жуйки, бляшанки з-під кави...

Черговою пристрастю на той час стало колекціонування волосся лицарів Напівкруглого Столу. Нади­хнув його на це своїм прикла­дом приятель, теж колекціонер – такий собі Боян Семенов, котрий працював перукарем у престижному салоні "Що не сіємо, то пожнемо", кліє­нтами якого були зокрема й ли­царі Напівкруглого Столу.

Довідавшись, що Боян збирає ли­царське волосся, Максим відчув нестерпну колек­ційну свербляч­ку й забажав наздогнати й перегнати приятеля в зборі аналогічної колекції. Але оскільки, на відміну від Семенова, він не міг ампутувати лицарське волосся легально (бо працював не перукарем, а слюсарем), то здумав робити це нишком.

Колекціонуючи комах, Каламутний прискіпливо ви­вчив звички й інстинкти різноманітних кузьок. І тепер здумав викори­стовувати накопичені знання для досягнення мети. Максим ви­дресирував групи личинок молі, жучків-точильників і мурах (най­складнішим було навчити мурах не жерти міль і жучків). Уночі ко­лекціонер підкрадався до замку чергової же­ртви й випускав дреси­рованих комашок. Жуки-точильники прогризали дірочки в дерев'я­них віконних рамах, міль і мурахи заповзали крізь ці ходи в спальню, міль згідно з інстинктом від­гризала лицарські волоски, а мурахи згідно з інстинктом воло­кли ці "стовбури" зворотнім марш­рутом просто в руки дреси­рувальника. Звичайно, мурахам і личи­нкам молі не важко було проникнути крізь щілини забрала під ли­царський шолом і витя­гти назовні волосся. Таким химерним способом ентомолог-аматор поповнював свою волосату колекцію.

Коли Папірусюку доручили цю справу, він, як і попередник, не знайшов жодних слідів, але додумався узяти на аналіз пил у спальнях обстрижених. У цих пробах виявилася речовина, яку хіміки-кри­міналісти визначили, як екскременти комах.