Яйцепос. Книга 3

– Можете пророчити, як у нас із нею...

Ворожка попрацювала пальцями на клавіатурі.

– Ви з нею зустрінетеся, але не так швидко, як ви думаєте, благополучно повернетеся додому, одружитеся, а приблизно за три роки у вас народиться перша дитина. Далі всяке буде, але кохання ви пронесете через усе життя.

– А що на мене чекає в майбутньому? – запитав Левове Копито.

Вона порадилася пальцями з комп'ютером і відповіла:

– У найближчі дні хтось мститиме вам за злодіяння вашо­го предка.

– Хто? Якого предка? Яке злодіяння?

Вона знизала плечима. Глянула на монітор і додала:

– І ще: під час цих мандрів ви познайомитеся зі своєю майбутньою дружиною.

Після сеансу ворожіння лицарі згадали про головне питання своїх мандрівок і, показавши ворожці портрет так званого Траляляліні, запитали, чи не зустрічала вона такого суб'єкта, чи не знає, де він перебуває. Вона уважно подивилася й відповіла, що не знає, але може на нього поворожити. Занісши в комп'ютер дані, які вигляділа в портреті, і поманіпулювавши мишею, вона зачитала висновок комп'ютера:

– Цей чоловік працює в сільському господарстві, зайнятий збором урожаю коренеплодів.

– Не дуже прояснило, – зітхнув Левове Копито.

Про всяк випадок питання про драконяче яйце і яєчного шахрая вони задали й циганові з дітлахами, але й ті нічого не знали. За прогресивне ворожіння (прогресивність якого поляга­ла у використанні комп'ютера) Мгоцько й Річард "позолотили ручку" ворожці; дали по п'ятдесят шурхотиків. Плата була надмірною за таку роботу, але узявши до уваги ораву дитинчат, яких цим циганам треба годувати, одягати й таке інше, лицарі не стали жадувати. Циганка гаряче подякувала шляхетним подорожанам за таку щедрість, і побажала щасливої дороги...

– Комп'ютер – прилад електричний, – виражає свій сумнів Ліва півкуля авторського мозку, – щоб ним користуватися, його підключають до електричної мережі. Як же циганка могла ним користуватися в чистому полі, де немає електричних розеток?

– У цих циганів були кілька акумуляторів, які вони возили в кибитці, – відповідає Автор. – Під час перебування в населених пунктах, вони ці акумулятори заряджали від електромережі. А перебуваючи, як ти сказала, у чистому полі, користувалися електроприладами, підключаючи їх до акумуляторів.

– А, – погоджується Ліва.

* * *

До міста Безбаштового Замку відстань залишилася невелика, але їхні коні – Тутанхамон та Ігор Святославич – брели стомле­но, та й у самих вершників спини й сідниці нили від тривалої їзди верхи.

Лицарі побачили біля дороги стовпчик із дерев'я­ною до­щечкою-вказівником у вигляді стрілки, що тикала вістрям убік, на стежку, котра відгалужувалась від шляху, що на тій дощечці було вирізано ножем літери:

"ПУСТЕЛЬНИК ХРЄНОВ, 1 КМ. ЛАСКАВО ПРОШУ!"

І лицарі вирішили скористатися запрошенням: відпочити в гостинного пустельника Хрєнова.

Збочили з дороги на стежку й, проїхавши кілометр, опинилися біля хижі пустельника на мальовничій га­лявині мальовничого ж осіннього калинового гаю.

Пустельником Амбрось Миколайович Хрєнов, богатирсько­го вигляду сорокадворічний блакитноокий білявий бородань, став не з релігійних міркувань і не від мізантропії, а тому що життя на лоні природи, без суєти й проблем, створюваних суспільством, вільне життя, коли в тебе немає ані начальників, ані підлеглих, сприяло, на його думку, філософствуванню, самопізнанню й художній творчості. Втім, зими Хрєнов проводив у місті Безбаштовому Замку, але, як тільки сходив сніг, переселявся в хижу, що в сімох кілометрах від міста, і жив там до пізньої осені, поки знову не піде сніг. Їжею йому в цей пері­од слугували, крім прихоплених із міста круп і консервів, овочі, що виростали на створених ним на галявинках у гаю городах, і козяче молоко, з якого він робив сир. На зиму своїх кіз він від­давав знайомому фермерові, що жив поблизу. У вільний від роботи на городі й із козами час цей пустельник писав картини, вірші й філософські трактати. Полюбляв також спілкування з подорожанами, тому й установив біля дороги вказівник, що запрошує в гості. Тож, хоча слова "пустельник" і "відлюдник" вважаються синонімами, пустельником його називати можна, а відлюдником – не зовсім правильно.

Лицарів Напівкруглого Столу Річарда Левове Копито й Мгоцька Амбрось Миколайович гостин­но почастував супом, інгредієнти якого – з його городу, а вода – із джерела; сиром із молока його кіз, а також чаєм, точніше смачним і корисним від­варом із зібраних ним трав. Лицарські коні теж не голодували, адже в гаю було багато апетитної рослинності.

Зрозуміло, яйцешукачі запитали його про викрадене драконяче яйце і яєчного шахрая, показавши портрет останньо­го, але пустельник, на жаль, нічого про це не знав. Потім Хрє­нов показав гостям свої живописні полотна, які виявилися не пейзажами, як можна було припустити, а абстракціями з гео­метричних фігур. Мандрівники похвалили. Потім він почитав їм свої вірші, настільки філософсько-мудрі, що лицарі майже нічого не второпали; але однаково похвалили.

Продовжуючи відпочивати в затишному кріслі, сплетеному Хрєновим із лози, та гладячи голову чорної кози з білою мордою (гм, "лози – кози", впнулася незапланована рима), що її той найменував Козеттою, Мгобокбекбе запитав пустельни­ка: чи знає він які-небудь народні легенди, казки, перекази та інші фо­льклорні твори. Автор нагадує, що одним із головних стимулів, що підштовхнули Мгобокбекбе взяти участь у Вели­кій Яєчній Експедиції, було бажання зі­брати невідомі йому ле­генди та інші народні сказання.

Пустельник Хрєнов повідав Лицареві Пивної Кружки декі­лька народних сказань, які чув у дитинстві від бабусі. Більшість цих творів Мгоцько вже читав, ще будучи пивним келихом, у книгах – збірках терентопського фольклору. А от одна легенда виявилася для нього зовсім новою, і він із задоволенням запи­сав її в загальний зошит, спеціально для цього призначений.

Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не згадував досі про сказання, зібрані Лицарем Пивної Кружки під час Великої Яєчної Експедиції, тому що сподівається колись видати їх окремою книжкою, а тут не хотів відволікати на них увагу читача. Однак легенду, розказану пустельником Хрєновим, Автор вирішив помістити отут, виділивши їй навіть окремий розділ – щось сорок восьме, що опинилося всередині щося сорок сьомого. Що ж до сорок сьомого, за назвою "Меч Халазюк", то його продовження триватиме відразу ж по закі­нченню легенди.

ЩОСЬ СОРОК ВОСЬМЕ. Семишарова легенда

– Учитель бажає довідатися, чи не містяться у валізі прибульця пісні та саги й чи не збирається прибулець прочитати їх уголос, бо вчителеві прочитали вже багато пісень та саг і він більше не може їх слухати.

Ілля Ільф і Євгеній Петров, "Золоте теля".

Серпень 1538 року;

вересень 1333 року;

липень 1012 року;

серпень 489 – квітень 490 років;

490 – 487 роки до нашої ери;

листопад 33 428 року до нашої ери;

22 червня 896 341 року до нашої ери.

Було це чи не було, а розповідають так:

Народила княгиня Милослава хлопчика, а чоловік її, князь Добромисл, незадовго до цього покинув стольний град Великі Дрібки й поїхав до західних Окраїнних Земель, тому що говорили мандрівники, буцімто бачили там великого вепра із золо­тими рогами; і вирішив князь убити того кабана, щоб під­нести дружині ці золоті роги, як подарунок на подяку за народження спадкоємця. У звичайних вепрів рогів, певна річ, не буває, але цей же був не абиякий, а окраїнноземельний.

Таким чином, коли в Добромисла народився син, князь був від­сутній і не знав, що вже став батьком.

І призвала породілля, княгиня Милослава, до себе молодого боярина Філофея Ріпу й сказала йому:

– Їдь, Філофею, розшукай мого чоловіка та повідом йому, що син у нього народився. Нехай кидає своє полювання та скоріше повертається. І без рогів обійдемося.

І взяв Філофей із собою кудесника Мирошку – чарівника-я­сновидця, бо як же без ясновидця відшукати людину серед ота­ких-от просторів. І сіли вони на борзих коней, та виїхали з Великих Дрібок, та поїхали на захід.

І застала їх у дорозі ніч. І на небо зійшов місяць у повні. І набрали вони хмизу, розпалили багаття, і стали влаштовуватися на нічліг.

І раптом чують: хтось скиглить неподалік, якийсь звір. І боя­рин Філофей вихопив меч, кудесник Мирошка підняв палаючу гілку, як смолоскип; пішли подивитися. І блиснули з темряви звірині очі. І заніс Філофей меч, щоб рубанути, якщо звір ки­неться. І не кидається звір, а скиглить і скавучить. І підійшли ближче, освітили: вовк!

– Хворий, чи що, поранений? – сказав Філофей.

– Це вовчиця, – сказав Мирошка. – Вона вагітна. Вона народжує.

І народила вовчиця дитинча, і стала його облизувати. І при­дивився Філофей та ойкнув: новонароджене було людським немовлям!

– Ну й ну! Вовчиця народила людину! Чудеса! Ніколи про таке не чув! – викликнув боярин.

І втупився кудесник Мирошка в звіра очима, поводив у пові­трі руками й відповів:

– Це не вовчиця, не справжня вовчиця, а жінка-перевертень, вовкулачка. Вагітна вовкулачка, що в повню перетворилася на вовчицю, а дитя в утробі залишилося людиною, от і вийшло, буцімто вовчиця народила людину. Адже перевертання – яви­ще не спадкоємне, а чисто індивідуальне; у перевертнів, як прави­ло, і діти, і батьки, і брати, або сестри – не перевертні, а звичайні люди.

– І що нам із ними робити? – запитав Філофей, вкладаючи меч у піхви.

– Почекаємо, поки вовчиця знову стане жінкою, а потім допоможемо добратися до якого-небудь житла. Не кидати ж породіллю з дитиною в степу. Тим більше, на них немає одежі.

І дійсно, коли стало світати, вовчиця перетворилася на гарну молоду жінку. Процес перетворення боярин із чарівником не бачили, оскільки задрімали. І прокинувшись, вони першим ділом дали їй дещо зі свого одягу, щоб прикрила наготу й уку­тала дитину, яка виявилась дівчинкою.

І з'ясувалося, що жінку кликали Мокриною, що вона жила на маленькому хуторі із чоловіком, за якого нещодавно ви­йшла, десять місяців тому. Чоловік був звичайною людиною, не перевертнем, а вона... Він знав, що вона вовкулачка, Мокри­на цього й не приховувала, але так її кохав, що це не стало перешкодою їхньому шлюбу.