Яйцепос. Книга 3

Про всяк випадок, Автор додає, що читач не повинен ці слова розуміти буквально. Щоб читачеві не надумалося наказувати Авторові: "А ну, мій покірний слуго, почисти мої черевики", або "А ну, мій покірний слуго, збігай у магазин і купи мені пива". У цьому випадку Автор стане в горду позу і зневажливо вигукне: "Сам чисть і сам бігай! Бач, який хазяїн вишукався! Хоч я і називаю себе для красного слівця твоїм покірним слугою, насправді я нічиїм слугою не є! Я вільна незалежна людина, роблю те, що сам вважаю за потрібне, і ніхто, зокрема навіть читач, не сміє мені наказувати!"

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ. Меч Халазюк

– А цей меч також чарівний?

Герберт Уеллс, "Чарівна крамниця".

– Цей меч – найбільша рідкість; це меч Карла Великого, що зберігається в Обергофі понад тисячу років, і не втратив своєї влади й сили.

Карл Лебрехт Іммерман, "Мюнгґаузен".

23 жовтня – 1 листопада 1995 року.

– Я хочу тобі щось розповісти.

– Розповідай! Із задоволенням послухаю!

– А сміятися не будеш?

– Не буду, клянуся!

– Ні, не буду розповідати.

– Чому?!

– А який сенс розповідати тобі анекдот, най його равлик копне, якщо ти клянешся, що не будеш сміятися!

– Ага, знову ти мене розіграв! – зрозумів Річард Левове Копито й засміявся.

Так, мій безцінний читачу, тут ми повертаємося до лицаря Мгоцька, тобто Лицаря Пивної Кружки, тобто Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби, і його напарника по мандрівках – Річарда Левове Копито, тобто Річарда Ілліча Лойковицького, які, як ти, можливо, ще пам'ятаєш, відправилися з Жорикбурга до міста Безбаштового Замку, де таємничим образом зникла зі столиці Естер чекала на свого коханого лицаря, якщо вірити її листу, отри­маному Лицарем Пивної Кружки в корчмі "Під Рятівною Му­хою".

До цього моменту, коли ми до них повернулися, лицар Мгоцько й Річард Левове Копито вже проїхали більшу частину шля­ху, і до Безбаштового Замку залишилося всього кілометрів двадцять. Для економії часу відстань від Жорикбурга до Вели­ких Дрібок вони подолали не верхи, а на поїзді: лицарі в паса­жирському вагоні, а їхні коні – у вагоні для худоби. А з Вели­ких Дрібок до Безбаштового Замку – вже на Тутанхамоні та Ігорі Святославичі. Тепер вони переміщалися прямою дорогою, уздовж якої на зміну один одному йшли гаї, лани, бори, луки, діброви...

Написавши ці рядки про подорож своїх героїв, Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга раптом згадав висловлення Павла Загребельного у його веселій епопеї "Левине серце":

"В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть компенсувати власну непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу".

– Я давно хотів тебе спитати: а чому твоє прізвисько – Ле­вове Копито? Англійський король Річард Перший, най його равлик копне, котрий жив у дванадцятому столітті, мав прізвисько Левове Серце; це зроз­уміло – у левів є серця, і малося на увазі, що серця суворі. Але копит же в левів немає.

І Річард повідав, що це прізвисько прилипло до нього ще в дитинстві. Як і всі пацани, він полюбляв грати в лицарів. Одно­го разу вистругав собі меч зі штахетини й шукав, із чого б зроби­ти руків'я. Знайшов біля сміттєвого ящика викинутий кимсь старий черевик із товстою підошвою, нарізав ту підошву на кружечки, проколупав у них дірочки й, намазавши клеєм, нани­зав на штир: вийшла зручна й цілком симпатична рукоять. А сусідські хлопці, з якими він грав, довідались, що той черевик викинув літній сусід на ім'я Лев Сигізмундович. І тоді хтось із них склав дражнилку:

Лев копито відкинув,

Річард забрав, не проминув.

Зрозуміло, що під "копитом" малася на увазі підошва Лева Си­гізмундовича.

– От із того часу й стали хлопці кликати мене Річардом Ле­вове Копито. Я спочатку гнівався, а потім звик. Так і залиши­лось...

– Цигани, – сказав Мгобокбекбе.

Дійсно, попереду даленіла циганська кибитка й аналогічний намет. Це був не циганський табір, а лише одна циганська родина, та й та не в повному складі.

Біля дороги, дивлячись з-під долоні на вершників, що наближаються, стояла вже літня циганка в квітчастій спідниці й строкатій хустці, з великими сергами у вухах; а віддалік виднілися літній циган, що чистив щіткою коней, випряжених із кибитки, і орава дітлахів, котрі азартно грали в якусь гучну рухливу гру. Дітлахи були, скоріше всього, онуками й внучками цигана й циганки, як на синів і дочок вони були дрібнуваті. Циган і дрібнота були так захопле­ні своїми заняттями, що, на відміну від циганки, не звертали уваги на доспіхоносців.

– Панове лицарі, позолотіть ручку: скажу, що було, що буде, чим серця заспокоїте, – вимовила ворожка традиційний для її професії слоган.

– А де гарантія, що ваші пророкування не висмоктані з пальця? – посміхнувся Річард, який не дуже довіряв ворожкам, котрі не мали солідного фейського диплома.

– Я спочатку скажу, що з вами було, і якщо це виявиться правдою, виходить, я не шахрайка, а справжній професіонал, і моїм пророкуванням можна довіряти.

– Ну, давайте, для початку вгадайте, що було в минулому, – погодився Левове Копито. – А ви як ворожите: на картах, по лі­ніях на долоні, на кавовій гущавині, на...

– На комп'ютері, – відповіла циганка.

– Овва! – вигукнув Мгоцько. – І тут прогрес!

– Моя молодша донька у Великому Світі вивчилася в уні­верситеті на про­граміста, зібрала для мене комп'ютер, навчила мене ним користуватися, створила оригінальну воро­жильну програму, і за допомогою цієї про­грами я даю досить точні прогнози. Проходьте в намет.

У наметі лицарі сіли на квітчасті лежанки, схрестивши ноги по-татарськи, а циганка, сівши навпроти, перед невисокою дерев'яною підставкою або дуже низьким столиком, на якому нагромаджувалися компоненти комп'ютера – системний блок, монітор, клавіатура й так звана миша, усі небового кольору (еее... точніше кольору безхмарного літнього полуденного неба; це уточнення необхідне, бо небо буває різних барв і відтінків), – поди­вилася на Лицаря Пивної Кружки й сказала:

– Почну з вас.

Посувала рукою, прикрашеною численними браслетами й обручками, так звану мишу й заходилася топтати перстами клавіатуру, набираючи якийсь текст.

– Заношу дані, – пояснила вона.

– Але ми ж не повідомляли вам наших даних, – зачудувався Річард, – ані імен, ані дат народження, ані адрес, ані...

– Ті дані, які потрібні, я сама визначила, подивившись на вас. Я досвідчена ворожка. Цього цілком достатньо.

Вона знову посувала так званою мишею й натиснула одну з мишачих кнопок, потім завмерла, втупившись у монітор.

– Ну й що там? – не стерпів Левове Копито.

– Ви з'явились на світ дуже незвичайним способом, – від­повіла циганка, дивлячись на Мгоцька, – пов'язаним зі скляним посудом.

– Це правда, – кивнув Мгобокбекбе.

– Точно! Треба ж! – захопився Річард. – А тепер що-небудь про мене.

– Вам не щастило в особистому житті, – відповідала воро­жка, зробивши маніпуляції з мишею й клавіатурою. – Усі дівча­та, до яких ви намагалися залицятися, уникали з вами так званих серйозних відносин, або їх у вас, так би мовити, "відби­вали" інші кавалери. Через те ви дотепер парубкуєте, хоча мрієте про дружину й дітей.

Це була правда: жодна з дівиць, до яких Річард залицявся, не стала його нареченою й дружиною. Наприклад, Оксану Цукерку в нього шість років тому "відбив" лицар Аркадій, і те­пер вона дружина Аркадія й мати його сина. Естер Гільденштерн, до якої Левове Копито несміло намагався зали­цятися торік, однозначно йому відмовила, і тепер вона кохана Мгоцька, напарника по мандрівках. І з іншими виходило так само. Та й інших було, чесно кажучи, раз-два та й годі.

Тобто, звичайно, він не був дівичем і мав сексуальні контакти. Але то були так звані випадкові зв'язки з дівицями легкої поведінки, без романтики, без серцевих хвилювань. Просте задоволення статевого інстинкту, чистісінька фізіологія і не більш того. А йому хотілося взаємних високих почуттів і щасливого сімейного життя. Але цього не було, не виходило.

Річард трохи комплексував від невдач на любовному фронті, і прокли­нав свою надмірну соромливість, боязкість, і недорікуватість у спілкуванні з жіноцтвом, адже, як усім відомо, жінки люблять жвавих, рішучих баляндрасників із добре підвішеним язиком, а нерішучих скромників називають "ні риба ні м'ясо".

Погодити­ся зі словами ворожки йому було неприємно, а заперечу­вати було б не чесно, тому Левове Копито, знітившись, промовчав, а мовчання, як відомо, знак згоди.

– Як бачите, інформація, яку я видаю, не висмоктана з пальця, а відповідає дійсності, – сказала циганка. – Отже, ви­ходить, нема підстав не довіряти й моїм пророкуванням на майбутнє.

– Переконливо, – погодився Мгоцько. – І що ж на нас чекає в найближчому майбутньому?

– Ми знайдемо викрадене яйце дракона? – вовтузився Рі­чард.

– Втім, справедливості заради треба сказати, що ніяке воро­жіння не дає стовідсоткової гарантії, тому не треба його спри­ймати з фанатизмом. Можуть бути, як говориться, варіанти. Ворожіння лише вказує, що ймовірність такого ходу подій більша ніж іншого, – пояснила ворожка. – Отже, щодо яйця дракона... – вона потоптала перстами клавіатуру, і втупилася в монітор. – Ви яйце дракона не знайдете. Його зна­йдуть інші... – вона запнулася.

– ... лицарі, – закінчив за неї Річард.

– Ні, не лицарі, – заперечила вона. – Яйце знайдуть не ли­царі, а представники іншої професії.

Міліціонери, подумав Мгоцько.

– Ну, а ми? – совався Левове Копито.

– Ви за декілька днів урятуєте своїх колег-лицарів із полону, так би мовити, чарівної сили, – віщала циганка, жмуря­чись на монітор. – На вашім шляху два лицарі нудяться в оточенні злісних образів; ви приїдете туди й визволите їх з оточення.

– Може, це Остап Окрошколюб і Остап Електричка? – запи­тав Лицар Пивної Кружки. – А де конкретно вони перебувають?

– Не вимагайте від мене з комп'ютером занадто багато; воро­жіння не видає такої скрупульозної інформації, як конкрет­ні імена й інші паспортні дані, чи конкретне місце з точністю до метра.

– Добре. Ми зараз прямуємо на зустріч із моєю коханою ді­вчиною, – зізнався Мгобокбекбе.