Яйцепос. Книга 1

Але, щоправда, не на одній вулиці. Однак це не йде ні в яке порівняння з колишньою божевільною кількістю і в Харкові, і в інших великих містах Совєтського Союзу, статуй так званого Ілліча. Тоді бувало, що навіть і на одній вулиці бовванів не один штучний Ілліч. Між тим, людям властиво прагнути різноманіття.)

Король Жорик Сьомий, що правив тоді Те­рентопією, провів на цю тему опитування жителів Жорикбурга. І треба ж – поло­вина жорикбуржців проголосували за персонажа Шек­спіра, і половина – за персонажа Гоголя. Хоч би в один голос рі­зниця. Ні, саме нарівно. Ну як тут бути? Поставиш пам'ятник, необхі­дний гоголистам – обуряться шекспіристи, догодиш шекспіри­стам – образяться гоголисти. А на два пам'ятники ані місця, ані ко­штів не вистачить.

Жорик Сьомий звернувся за порадою до найму­дрішого, як він вважав, свого лицаря – герцога Єрофія на прізвисько Хи­тросплетена Звивина. Той і порадив витесати та­кого типа, якого одні вважали б персонажем Миколи Васи­льовича, а інші – персона­жем Вільяма Джоновича.

(– Джонови­ча? – дивується Права півкуля авторського мозку.

– Ну так, – відповідає Автор, – адже його бать­ком був Джон Шекспір.

– Але він же англієць! – вигукує півкуля Ліва. – А англійці один одного по батькові не називають!

– Згодний, – киває Автор. – Але ж я не англієць, а людина східносло­в'янська, тож мені мож­на назвати і Шекспіра Вільямом Джоновичем, і Свіфта – Джонатаном Джонатановичем, і Кіплінґа – Редьярдом Джоновичем, і Дойла – Артуром Ігнатіусом Конаном Чарльзовичем, і Джерома – Джеромом Клапкою Джеромовичем, і Льюїса Керролла – Чальзом Лютвіджем Чарльзовичем, і...

– А як би ти в такому разі назвав німецького (адже німці теж один одного по батькові не кличуть) композитора, письменника й художника Гофмана, ну, саме того, що склав, крім іншого, оперу "Ундіна" та казку "Лускунчик"? – допитується Ліва півкуля авторського мозку. – Адже в нього було аж три ймення: і Ернст, і Теодор, і Амадей, а в його батька – два: Кристоф і Людвіґ.

– Ну так і назву: Ернст Теодор Амадей Кристофович Людвіґович Гофман, – відповідає Автор. – Що ж тут неясного.)

Наприклад, і в Гоголя й у Шекспіра є персонаж-товстун. У одного – Іван Никифорович Довгочхун із "Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Ники­форовичем", а в іншого – сер Джон Фальстаф з трьох п'єс: комедії "Віндзорські пусту­нки" та хронік "Генріх IV. Частина перша" й "Генріх IV. Частина друга".

Порада Хитросплетеної Звивини припала монархові до душі, і в тому ж 1912 році на тому перехресті, завдяки ску­льпторові Іє­роніму Вносіколупайченку, із брили граніту вилу­пився товстун в одязі чи то миргородського дворянина початку дев'ятнадцятого сто­ліття, чи то віндзорського дворянина епохи Ренесансу – суміш сти­лів. Частина городян стали кликати його Фальстафом, частина – Іваном Никифоровичем... А нинішні жорикбуржці все змішали до купи й називають пам'ятник то Іваном Никифоровичем Фальста­фом, то сером Джоном Довгоч­хуном, а частіше – коротше: сер Іван або Товстун.

* * *

Однак, милі мої півкулі, каже Автор, ви цим пам'ятником відволікли нас із безцінним читачем від сюжету. На чому ми запнулися? А, так: ледве на світ зазоріло, на перехресті біля цього пам'ятни­ка з'явився хтось у джинсовій камізельці з безліччю кишень та кишеньок. Був це мужчинка гладенький, але жвавий, з ланцюжком на шиї, з лисинкою на потилиці й із металевим зубом у роті. Він діловито розчепірю­вав маленький розкладний сто­лик, коли до нього причалив якийсь спортсмен-аматор у жовтому спортивному костюмі, що бігав підтюпцем на околицях пам'ятника.

– Чи це не ви, вибачаюся, квитки на концерт маестро Траляляліні продаватимете? – запитав бігун.

– Ага, я самий, – відповів джинсова камізелька, скріпивши столика і викладаючи на нього з кишень пачки квитків. – А ти що, хочеш ку­пити?

– Так, – сказав жовтий спортивний.

– Тобі скільки штук? У який ряд?

– Мені чотири місця в королівській ложі.

– Де? У королівській? Ну це ти, чолові­че, круто розмахнувся! – посміхнувся, блиснувши жовтим металевим зубом, ли­суватий тип.

– Чому круто? Я, так би мовити, король.

Торговець квитками підняв погляд на обличчя бігуна, і над жовтою спортивною формою виявив зокрема руду бороду й зелену корону.

– А, – сказав мужчинка. – Я вас не впізнав, Ваша Вели­чносте. Багатим будете. Не тутешній я.

– Нічого. Почім квитки?

– Виходить, бажаєте купити? – задумливо перепитав джинсовий білетер, почухуючи брову.

– Так, чотири місця, – повторив Жорик Дев'ятий, дістаючи з ки­шені спортивних штанів гаманець.

– Зрозуміло, – кивнув металозубий, потираючи мочку вуха (без­умовно, свого, не королівського).

– Так скільки ж я маю заплатити? – завмер у питанні монарх.

– Знаєте, Ваша Величносте, – розповсюджувач квитків задумли­во узяв себе трьома пальцями за ніс, – я, звичайно, можу вам дати ці кви­тки, але...

– У чому річ?

– Може, це не за етикетом – давати поради королю...

– Та кажіть вже!

– Я був на репетиції цього Траляляліні, – мужчинка зобразив на фізіономії гримасу суб'єкта, що жує лимон без цукру. – Це не королі­вський рі­вень. На безриб'я, як то кажуть, і рак риба, але, боюся, ви пошкодує­те за витраченим даремно часом. Слабенький му­зикантик, між нами, знавцями, кажучи. Не рекомендую.

Король Жорик Дев'ятий, який учора побачив афіші, а сьо­годні зрання під час звичайної ранкової пробіжки змінив тради­ційний маршрут і зробив неабиякий гак, щоб наскочити на перехрестя Го­голя-Шекспіра заради квитків на вечірній концерт, був збентеже­ний.

– Вирішуйте самі, Ваша Величносте, – продовжував мужчи­нка, задумливо потираючи голені щоки великим та вказівним пальця­ми. – Але мій обов'язок вас попередити.

Жорик розгублено повертів у пальцях гаманець, потім вимовив:

– Ну якщо так... – І сховав його назад у спортивні штани. – Шкода, звичайно. Але спасибі за попередження.

І він, намагаючись видаватися бадьорим і незворушним, побіг далі, але душа його дещо зажурилася.

* * *

У цей період будильники жорикбуржців-меломанів викуку­рікували сьому годину ранку, і убік перехрестя, прикрашеного граніт­ним дядьком, почали переміщатися прагнучі квитків на концерт у Стайні Опери та Балету...

– А чи не час прокоментувати цю дивну назву жорикбу­рзької опери? – втручається Ліва півкуля авторського мозку.

– Так-так! Чому це театр вони називають стайнею? – підтри­мує Права.

– Згодний. Пора, – підтверджує Автор.

Усе дуже просто. У будинку, де нині танцюють, співають та музикують, рані­ше дійсно була велика стайня для транспорту лицарів; стайня, де залишали своїх їздових тварин не тільки ли­царі Напівкруглого Сто­лу, але й заїжджі незалежні мандрівні доспі­хоносці. А в будинку, де нині живе лицарський непарнокопитий транспорт, раніше був театр.

Справа в тім, що 28 серпня 1953 року група оперних співаків зайшла на екс­курсію в ли­царську стайню й виявила там прекрасну акустику, кра­щу навіть аніж в їхньому рідному театрі. Про це довідався король Жорик Восьмий (батько Жорика Дев'ятого), і вирішив, що оскільки в стайні оперні голоси звучать краще ніж у театрі, то театр треба переселити в стайню, а стайню – у театр.

Зрозуміло, обидва бу­динки довелося ґрунтовно перебу­дувати для нових функцій.

У вересні 1958 року відбулося пере­селення.

Відношення до цієї події було неоднозначним. Шану­вальники класичної музики раділи, а лицарі Напівкруглого Столу – навпаки. Адже стара стайня була поруч із лицарським гуртожитком і відносно недалечко від Королівського замку, а до нової – пів­години пі­шки або п'ять зупинок на трамваї, а таке переміщення в металевім облаченні, а зазвичай і зі зброєю, не є дуже зручним.

Тепер колишня стайня повинна була б іменуватися театром, а колишній театр – стайнею. Але хіба можна проі­гнорувати звичку! Жорикбуржці за звичкою продовжували називати колишню стайню стайнею, а колишній театр – театром. Зі звички й пішли ці безглузді на­зви: Стайня Опери та Балету й Непарнокопитий Театр.

Крім оперних та балетних вистав, у Стайні відбувалися рі­зноманітні концерти, як академічної музики – симфонічної, камерної, хорової, – так і естрадної – джазової, року та попси. Бо театрові фінансово вигідно було здавати зал у оренду всіляким гастролерам, тим більше коли жорикбурзька оперна трупа сама гастролювала десь в інших містах.

* * *

А що ж наш інтелігентний дракон Інокентій Карлович, який (як ти, безцінний мій читачу, мабуть, пам'ятаєш) транспортуючи вчора поверженого лицаря Аркадія, впакованого в капронову сітку, від Гірчичної печери до Королівського замку, прочитав дорогою нову афішу й зрадів прийдешньому концерту? Він зник із нашого поля зору під час упурхання з Королівського замку.

Зробивши вчора безпосад­ковий переліт за маршрутом Королівський зоопарк – Гі­рчичні пече­ри, він знайшов свого безхребетного друга Га­вриїла Святославовича читаючим другий том творів філософа Григорія Сковороди (у цього дракона в печері була непогана бібліотека). Ми­мохіть повідавши гостеві про подорож до монарха й спілкування з Жориком Дев'ятим, Інокентій Карло­вич сконцентрував свою роз­повідь на афіші. Почу­вши, що в концерті звучатиме музика його улюбленого Брамса, Гавриїл Святославович мало не заплескав у до­лоні від радості. Угадай, читачу: що його втримало від цього вчи­нку? Правильно: відсутність долонь. Бо, як і інші істоти цього біо­логічного типу, Га­вриїл Святославович не мав рук, або будь-яких інших кінцівок.

Вони (не кінцівки, а дракон із приятелем) найчасті­ше ходили (точні­ше – літали) на концерти, спектаклі й виставки разом. Оскільки Га­вриїл Святославович, як і його однотипники, по­гано переносив сонячні промені й сухі приміщення, то дракон добре переносив друга в спеці­ально зшитій із брезенту кишені (а по суті торби­нці), наповненій землею. Благо, у печері в Інокентія Карловича досить сиро й прохолодно, тому в гостях у друга Гавриїл Святосла­вович почував себе як вдома. На концерти ж та інші культурні заходи він від­правлявся в оточенні благодатного досить вологого ґрунту в зга­даній кишені. Висував із кишені пристебнуте до орга­нізму пенсне й насолоджувався мистецтвом.

Оскільки Гавриїл Свя­тославович сидів на шиї в Інокентія Карловича (у тому розумінні, що кишеня мала ремінець, за допомогою якого вішалася на шию дракона), тож він не займав окремого місця, а виходить, і квиток йому не був потрібний.