Коли Георгію виповнилося вісімнадцять, його коронували, назвали Жориком П'ятим, передали кермо влади, і Зіньку перестали називати королем, а лицаря Федота – королевою...
(До речі, безцінний читачу, згаданий у цьому монолозі терентопознавця граф Лаврентій (на прізвище Дриґало) нам уже дещо знайомий – після смерті він стане вампіром і за століття першим почує голос розмовляючого пивного келиха, зауважує Автор. Крім того, Автор жадає додати до згадування лицарем Федотом польського короля Ядвіги наступне. Цей король Ядвіга перебував у шлюбі з нашим князем Ягайлом Ольгердовичем. Автор каже "нашим", оскільки є громадянином України, а Україна була частиною Великого князівства Литовського; тому українці взагалі й Автор зокрема мають право глав того князівства називати "наші". Однак, незважаючи на те, що наш Ягайло був у шлюбі з польським королем, ніхто Ягайла, здається, ніколи не називав через те королевою.)
– Можна також згадати, – додає Ім'ян Побатькович Прізвищенко, – що у тисяча сімсот тридцять восьмому році протягом одного тижня обов'язки короля тимчасово виконував простолюдець – простий водовоз на ім'я Октавіан Степанович Бджілка. Це сталося після того, як тодішній король Жорик Третій затіяв із ним розмову про філософію Бенедикта Спінози. Між королем і водовозом виявилися розбіжності у поглядах, і король поліз у бійку. Закінчилася вона синцями на обличчях обох сперечальників. Але оскільки першого удару завдав Жорик Третій, то саме його суд, що розбирав цю справу, вирішив покарати. І засудив на тиждень помінятися з водовозом професіями. Тому король сім днів возив воду на запряженому парою коней возі з великою бочкою, а водовоз у цей час керував королівством, пишучи нові укази. Так він устиг видати укази про підвищення зарплат для водовозів і про заснування золотого ордена за доблесне перевезення води. Але, не дивлячись на виконання Октавіаном Степановичем обов'язків короля, ніхто його справжнім королем у Терентопії не вважав, і в списку королів він не значиться.
– Тепер я, дорогі мої півкулі, Ліва й Права, пропоную закінчити розпити Ім'яна Побатьковича й відпустити його на побачення з їжею, яке я раптово перервав. Тому що все це діла давно минулих днів, обвістки давнини дурної, – говорить Автор. – Якби мені приспічило викласти докладно біографії всіх колишніх королів, знадобилося б писати кілька томів, але я цього робити не маю наміру, оскільки мене більше цікавить епоха Жорика Дев'ятого, і навіть не вся епоха, а осінь тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року...
Коротше кажучи, Автор вручає терентопознавцю невеликий гонорар за лекцію з поясненнями й, пообіцявши й у майбутньому викликати його якщо буде потреба, прощається, після чого той миттєво зникає.
Автор же далі зосереджується на Жорику Дев'ятому.
* * *
Жорик Дев'ятий (Георгій Георгійович Мирополкович) народився 1949-го року. 1969-го оженився на Зінаїді Козолуп. 1970-го одержав корону від батька – Жорика Восьмого – і став главою Напівкруглого Столу й королівства. Жорик Восьмий (Георгій Олександрович Мирополкович) після цього вийшов на пенсію й зайнявся бджільництвом. 1974-го року народилася принцеса Зінуля, а 1977-го – принцеса Зіночка...
Про те, яка, м'яко висловлюючись, неприємність трапилася із принцесою Зіночкою увечері 20 вересня 1995 року, коли вона, після спілкування в корчмі "Під Рятівною Мухою" з подружкою Естер і пивним келихом Мгобокбекбе, верталася вулицею Франсуа Рабле додому, у Королівський замок, тобі, безцінний читачу, вже відомо. Відомо й про те, як після цього її тато, король Жорик Дев'ятий, поспілкувався зі слідчим Варлаамом Папірусюком, який, крім іншого, відкрив, що нападником-ґвалтівником був Бандюга, і що в результаті опору принцеси цей мерзотник загинув. А ще детектив пообіцяв надіслати наступного ранку до Зіночки чарівника, щоб той очистив її пам'ять від страшних спогадів.
Отож, приблизно о восьмій годині ранку 21 вересня до Королівського замку з'явився, під'їхавши на самохідній тачці Вакули Нетребенька, присланий Папірусюком товстий маг Гліб Любомирович Цвях, втомлений від безсонної ночі в особняку Артаньянца. Вакула Охрімович залишився чекати на нього в машині, щоб після справ в обителі короля відвезти чарівника до його особнячка, упакованого у чохол із виноградного листя, котре вже приготувалося пожовкнути, але поки було зеленим. Його Величність, що чатував на такого візитера з нетерпінням, зустрів його у воротях замку.
– Добре, що ви прийшли, – пошепки говорив король, направляючись із гіпнотизером і телепатом у спальню молодшої дочки, – вона ще спить, учора лікар дав їй сонні краплі.
Принцеса спала, але спала неспокійно: здригалася, стогнала, корчилася – її мучили кошмари. На щоках її був пропасний рум'янець; жовте волосся розметалося рожевою подушкою.
Чарівник розпростер над нею руки й заходився робити паси, корчачи ритмічно товсті пальці, начебто виколупуючи з її голови шкідливі спогади.
Чим довше він водив над дівчиною долонями, тим спокійніше ставав її сон. Хвилин за десять принцеса спала вже нерухомо, рівно дихаючи й навіть посміхаючись.
– Усе, – сказав маг пошепки й, прикривши рот долонею, позіхнув.
Король вказівний палець лівої руки притис до губ, а вказівним і середнім руки правої поворухнув, направивши їх униз. Чи треба тобі, безцінний читачу, пояснювати, що ця фраза жестів означала: тихенько, щоб не розбудити, підемо звідси. І навшпиньках обоє чоловіки вийшли зі спальні й попростували до кабінету короля. Там Гліб Любомирович продовжив:
– Коли вона прокинеться, то буде пам'ятати, що вчора вийшла з корчми "Під Рятівною Мухою" і без усяких там пригод дійшла вулицею Франсуа Рабле до самого замку, почитала книгу, почистила зуби й лягла спати.
– Ви нас так виручили, так виручили, просто й не знаю, як вам дякувати! – захоплювався батько в пластмасовій короні.
– Зазвичай за гіпнотично-телепатичний сеанс мені дякують двадцятьма п'ятьма шурхотиками, – підказав угодований чарівник.
– Так, безперечно, це само собою, – чомусь зніяковів монарх, – зараз принесу...
Коли у своєму кабінеті монарх у смугастій піжамній мантії, футболці, спортивних штанях і вельветових капцях вручав гроші товстому чарівникові в коричневій вельветовій куртці, джинсових штанях і синьо-білих кросівках, у двері постукали, і чоловічий голос запитав:
– Ваша Величносте, ви тут? Можна ввійти? Термінова справа.
– Так, заходьте, – відповів той, бачачи, що Цвях перемістив оплату в гаманець і засовує його в кишеню джинсів.
І в кабінет увійшов суб'єкт у сірому довгому плащі з піднятим коміром, у чорних сонцезахисних окулярах і в чорних же рукавичках. В одній руці він тримав валізку типу "дипломат", а в іншій сірий капелюх з полями, який, зрозуміло, перед цим зняв зі своєї голови. Тобто його вигляд міг мимоволі спровокувати думку: "Який підозрілий тип!" Бо саме так у деяких совєтських книгах і фільмах про досвідчених контррозвідників і підступних закордонних шпигунів зображувалися підлі агенти ворожих розвідок. Він ска...
(– Дійсно, підозрілий тип, – заговорила замість персонажа Ліва півкуля авторського мозку, – ходить у плащі й капелюху, але без штанів і босоніж.
– Із чого ти узяла, Ліва, що він був без штанів?! – обурюється Автор.
– Ну, ти ж сам пишеш, що на ньому були тільки плащ, окуляри, рукавички й капелюх. Виходить, штанів і взуття не було.
– Були, звичайно ж. Просто я згадав тільки ті речі, які найбільше впадали в око й відрізняли його від інших персонажів.
– От ви, письменники, завжди так. Напише, скажімо: "На Робінзоні Карамазові був жовтогарячий капелюх і бузкова краватка", а бідоласі-читачеві доводиться або допридумувати увесь незгаданий одяг, або вважати, що крім капелюха й краватки на цім якімсь Робінзонові Карамазові більше нічого й не було.
– Твоя помилкова репліка про відсутність штанів і взуття, півкуле, нагадала мені одну світлину відомого французького живописця Поля Ґоґена, – зауважує Автор. – Цей знімок був зроблений у тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому році чеським фотографом і художником Альфонсом Мухою, у студії останнього на вулиці Ґран-Шом'єр у Парижі. Ґоґен сфотографований під час гри на фісгармонії. Зверху на ньому сорочка й піджак, а знизу – нічого: ані штанів, ані кальсонів, ані взуття, ані навіть шкарпеток. Із чого випливає висновок, що Ґоґен з Мухою були жартівниками, схильними творчо клеїти дурня, епатуючи публіку.
Але ти, Ліва, уже, мабуть, стомила безцінного читача постійними всовуваннями в сюжет, постійним бурчанням, коментарями й суперечками. Тебе, Права, це теж стосується. Безцінний читач може обуритися, що в його русі уздовж сюжету йому регулярно підставляють ніжку ці ваші зауваження; може плюнути й захлопнути книгу всерйоз і надовго, або навіть назавжди. Тому придержіть свої...
– Навпаки, суперечки автора зі своїми власними мозковими півкулями – та "родзинка", яка відрізняє цей твій досить химерний добуток від чужих – менш химерних. Хоча вони – суперечки – можуть, ймовірно, зацікавити лікарів-психіатрів, тому що в розмовах із власними півкулями можна запідозрити психічне відхилення: або шизофренію, або щось у цьому роді.
– До чого тут лікарі, це ж лише бешкетний літературний прийом, – лякається Автор, – нібито забавний прояв екзистенціалізму автора, і...
– Усі ви, божевільні, так кажете, – всувається в діалог якийсь незнайомий суб'єкт у білому халаті, підморгуючи двом потужним санітарам, що крадуться до Автора з гамівною сорочкою.
– Мовчати всім!!! – гаркає Автор. – Щезни, уявлюваний злий психіатре із санітарами... – (і ті дійсно зникають; от що значить авторська воля). – А вас, півкулі, я попрошу залишитися. Про причину моїх із вами розмов, зовсім не шизофренічних, а маючих давні літературні традиції, ми ще як-небудь поговоримо, а поки повернемося до таємничого відвідувача короля.)
Обмінявшись вітаннями із присутніми, людина у чорних окулярах і рукавичках сказала:
– Вибачте, що я так уриваюся, Ваша Величносте, але справа невідкладна. – І, глянувши чорними скельцями на Цвяха, тихіше додав: – Але через таємність, бесіда повинна бути без свідків.
– Це чарівник, – кивнув Жорик на Гліба Любомировича.
– Іду, не буду заважати, – сказав товстий ясновидець і рушився до дверей, обходячи підозрілого відвідувача.