Той сильно розсердився й зачаклував лицаря таким чином, що його травна система, так би мовити, поміняла орієнтацію.
– Це ж як? – спитав Окрошколюб.
Тобто лицар змушений був їсти харчі задом, вів далі Електричка, а випорожнювався через рот. У його задньому проході навіть виросли зуби, аби він міг ними жувати. Втім у роті зуби теж залишилися, але лише для виду, бо для випорожнення не потрібні.
– Про деяких людей кажуть: "Такому палець у рот не клади", ну, у тому смислі, що може відкусити, – зауважив Окрошколюб. – А в даному випадку небезпечно було класти палець чи інший відросток організму тому лицарю не тільки в рот.
Лицар соромився цієї патології, вів далі Електричка, й приховував від усіх, що їсть дупою, а какає ротом.
Зрозуміло, йому довелося відмовлятися від запрошень на усілякі бенкети, весілля, поминки, ювілеї та інші заходи, де були частування. Він припинив ходити у гості до друзів та знайомих. Бо ж якби люди побачили, як він перед заставленим всілякими ласощами столом знімає штани та запихає смаколики собі у зад, то була б велика ганьба.
Про того лицаря стали казати, що він мізантроп, що не любить людей, що став пихатим, зазнався, нехтує дружбою, і таке інше. Він відчув до себе зневагу.
Врешті, довелося йому на колінах вимолювати в того чаклуна вибачення.
– І що, чародій його пробачив? – спитав Остап Окрошколюб, їжачись, бо уявив себе на місці того нещасного.
– Лицарю довелося заплатити, заплатити тому чудотворцю грошову компенсацію, компенсацію за образу, так би мовити, штраф за нахабність, нахабність, і той його розчаклував, – відповів Остап Електричка.
– І зуби з його дупи зникли?
– Ага, повипадали, повипадали, немовби молочні, молочні.
– Зубами, що повипадали з рота, нікого не здивуєш. А от зуби, що повипадали зі задниці – то дуже великий, як то кажуть, ексклюзив та раритет. А речі ексклюзивні та раритетні зазвичай дорого коштують. Якби лицар продав зуби з дупи якомусь колекціонерові рідкостей, то може компенсував би, хоча б частково, кошти, віддані чаклунові.
– Це якщо б він, він міг довести, довести, що зуби саме звідтіля. Але ж поки вони були у нього в дупі, в дупі, він їх нікому не показував, не показував. Тож не було свідків, свідків, що могли б підтвердити, підтвердити заднепрохідне походження зубів, зубів. До того ж лицар, лицар стидався того, що з ним сталося, сталося, тож напевно не став цього афішувати навіть заради грошей, грошей.
– Якщо він від усіх це приховував, то звідки тобі все це відомо?
– Досить теревенити, теревенити, треба справу робити, робити.
Лицарі під'їхали до наступної садиби, та постукали у ворота...
На жаль, опитавши жителів Хухримухриєва, вони не дізнаються про місцезнаходження викраденого драконячого яйця, тому, залишивши село, попрямують до іншого населеного пункту...
Автор, закінчивши таким чином розділ про перетворення табуретки, зовсім уже зібрався перейти до написання наступного, як знову пожвавилася Ліва півкуля його мозку, яка страждає на прагнення до порядку і точності:
– У тебе тут, товаришу Авторе, крім іншого, сказано, що граф Електричка злякався, аби чудотворець не перетворив лицаря Окрошколюба на табуретку. Це побоювання суперечить твердженню мага Акмуса у вісімнадцятій частині цього твору, за назвою "Голос посуду", про те, що древні магічні знання, які дозволяли перетворювати людей на неживі об'єкти, вже втрачені. І сучасні маги тому на таке не здатні. Від себе додам, що винятком є неживий предмет за назвою труп, на який живу людину можна перетворити і без допомоги магії.
– Ти маєш рацію, уважна моя Ліва півкуле, – відповідає Автор, – Олександр Манюня дійсно не міг перетворити Окрошколюба на табуретку, або там на шафу, або на унітаз, або... Але Електричка не був фахівцем у цій галузі, тому таких тонкощів не знав, от і злякався. Втім, перетворити живу людину не на річ, а на іншого живого ссавця (наприклад, на мавпу) терентопські маги теоретично могли, якщо володіли відповідними заклинаннями. Тож деякі підстави для тривоги у Електрички все ж були.
– Мушу зауважити, – прорікає Права, – що дещо для мене в цьому щосі залишилося незрозумілим.
– Що саме? – цікавиться Автор.
– А от щодо того пасажира в образі Діда Мороза, про якого лицарям розповів водій скотовоза Іван Гигикало. Я так і не зрозумів, ким же насправді був той пасажир: справжнім перевертнем-вовкулаком, або ж просто звичайним чоловіком-жартівником, що розіграв шофера, видавши себе за перевертня.
– Приєднуюся, – підтакує Ліва. – Аналогічні питання у мене залишилися і щодо ще двох персонажів в інших щосях. От у розділі тридцять дев'ятому "Лицарювання без мікроскопа" у тебе, громадянине Авторе, є персонаж Панас Єрмолайович Чухайніс. Я так і не зрозумів, хто він такий: дійсно вчений, професор, що вивчає незвичайних велетнів, або ж шахрай, який цих велетнів придумав, щоби видурити у лицарів гроші. А в розділі сорок п'ятому "Дірка в кальсонах" є персонаж, який називає себе ім'ям Валькіруська. Теж я не второпав, що це за особа: розмовляюча комаха, що володіє магією, або ж чоловік-містифікатор, один із нащадків Гектора Манюні.
– Отож, – продовжує Права. – Припускаю, що і безцінний читач у цьому не розібрався до кінця. Вимагаю, щоби ти, громадянине Авторе, поставив у цих питаннях всі крапки над "і", однозначно повідомивши, ким же насправді були вищеназвані суб'єкти.
– На жаль, на жаль, на жаль, – сумно зітхає Автор.
– Як це – на жаль?! Чому – на жаль?! – дуетом вигукують півкулі.
– Не можу цього пояснити, оскільки і сам точно не знаю.
– Як не знаєш?! Як ти можеш не знати?! Ти ж автор! Автор зобов'язаний знати!
– Автори теж живі люди і ніщо людське їм не чуже, в тому числі і незнання деяких речей. Навіть щодо своїх власних персонажів. Тож нехай задані вами питання залишаються відкритими. Це дає безцінному читачеві можливість вибору. Тобто він може вибрати ту відповідь, яка йому більше подобається.
– Овва! – вигукує Ліва.
– Тю! – викрикує Права.
– Ага, – підтверджує Автор.
ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ. Стайня Опери та Балету
Із жахом чекаєш на музику.
Даниїл Хармс. Із записної книжки.
18 вересня 1995 року.
Сонце, яке ввечері сімнадцятого вересня задлубалося в західний небокрай, усю ніч дерлося якимось підземним ходом, і вранці, як звичайно, виколупалося з обрію східного.
А це значить, що гепнулося на землю 18 вересня 1995 року.
А це значить, що шанувальники класичної музики, котрі прочитали вчора нові афіші в Жорикбурзі, прокинулися зі святковим настроєм.
А це значить, що на перехресті вулиць Гоголя й Шекспіра зараз запанує радісне пожвавлення, іменоване покупкою квитків на концерт у Стайні Опери та Балету, бо афіші інформували, що саме там, на перехресті (а чомусь не в касі театру) будуть рано вранці продавати оті квитки на сьогоднішній же концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою "Хвилюючі звуки".
А за класичною музикою столичні меломани трохи скучили, бо трупа й оркестр жорикбурзької опери, покинувши столицю, уже не перший місяць гастролювали іншими містами королівства.
Ще й на світ не зазоріло, на цьому перехресті, біля пам'ятника Івану Никифоровичу Фальстафу, з'явився хтось у джинсовій ка...
– Стоп-стоп-стоп! – перебиває Автора на півслові Ліва півкуля його мозку. – Що це за пам'ятник такий: Івану Никифоровичу Фальстафу? Хто такий цей Іван Никифорович Фальстаф? Я знаю Шекспірівського персонажа сера Джона Фальстафа, а Івана Никифоровича Фальстафа не знаю. Познайом.
– Пояснюю, – говорить Автор, – на перехресті вулиць імені Гоголя й імені Шекспіра стояв (та й зараз стоїть) пам'ятник товстунові, який уважається одночасно й Гоголівським Іваном Никифоровичем і Шекспірівським Фальстафом.
– Так як же це може бути, щоб одна статуя була пам'ятником двом різним персонажам двох різних письменників?! – дивується півкуля Права.
– Хоч це й не має прямого відношення до мого сюжету, поясню, – киває обома півкулями Автор.
До 1912 року ніякого пам'ятника на цьому перехресті не було, а місце явно напрошувалося на яку-небудь статую.
І в зазначений рік міська влада вирішила заповнити простір, що напрошувався, монументом.
Але кому?
Думки розділилися. Одні говорили, що оскільки перехрестя розташоване на вулиці Шекспіра, то й пам'ятник треба ставити персонажеві Шекспіра. Наприклад, афінському ремісникові з ослячою головою із комедії "Сон літньої ночі" (що до божевільного одруження саме цього ослочоловіка з королевою фей композитор Мендельсон склав свій знаменитий Весільний марш). Інші сперечалися, що перехрестя лежить на вулиці Гоголя, тому й пам'ятник має бути персонажу Гоголя. Наприклад носу, котрий набув незалежності від своєї людини – з повісті "Ніс".
(Той факт, що пропонувалися ці персонажі, а не, скажімо, Гамлет і Тарас Бульба, свідчить про такі риси терентопської національної вдачі, як прагнення до оригінальності, почуття гумору й небажання бути банальними та стандартними. До того ж терентопці знали висновки медицини про те, що сміх корисний для здоров'я й подовження життя. Тому, бажаючи бути здоровими й жити подовше, вони з різних альтернатів, зокрема й щодо пам'ятників, зазвичай вибирали кумедні варіанти. У нашому з тобою, безцінний читачу, світі, переважна більшість пам'ятників не викликають в людях ані реготу, ані сміху, ані навіть усмішки. Із чого витікає логічний висновок, що наші люди не хочуть бути здоровими й жити довго, або, принаймні, що місцевій владі, відповідальній за пам'ятники, наплювати на здоров'я народу.
– Дивно, що жорикбуржцям і на думку не спало встановити там пам'ятник власне Шекспіру або Гоголю, що було б логічніше, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.
– Може б і спало, – відповідає Автор, – якби на вулиці Шекспіра не було статуї Шекспіра, а на вулиці Гоголя – статуї Гоголя. Але такі вже були. Можна, безумовно, сказати, що Шекспір та Гоголь особистості настільки великі, що навіть якщо встановити їм на одній вулиці не два а аж десять пам'ятників, то й того не буде занадто. (От, наприклад, у місті Харкові встановлено вже чотири пам'ятники філософові Григорію Сковороді; і немає гарантій, що не буде встановлено ще.