Саме так еволюціонувало людство у фантастичному романі американського письменника Курта Воннеґута "Ґалапаґос". Але поки що русалки й водяники майже не відрізняються від сухопутних людей, тому що ті кілька тисяч років, як вони живуть у воді, занадто мізерний, за еволюційними мірками, строк. Хоча деякі зміни у фізіології відбулися: вони можуть близько півгодини перебувати під водою без повітря, на що ми не здатні. Ніяких зябер у них, звичайно ж, немає; як і ми, вони дихають легенями.
Загадкою залишається – яким чином теплокровним русалкам і водяникам вдається уникати переохолодження. Інші водні теплокровні зберігають тепло завдяки товстому шару жиру, непромокальному хутру або пір'ю (приклад: кити, тюлені, пінгвіни). Ні хутра, ні тим більше пір'я русалки не мають. Що ж стосується жиру, то хоч і серед русалок попадаються гладенькі, все-таки багато русалок, особливо юні, досить стрункі, не кощаві, як манекенниці, а просто стрункі; тож виходить, про надлишковий жир не може бути мови.
Не цілком ясно також, куди русалки діваються взимку. Більшість русалкознавців уважає, що, як і деякі тварини цих широт, русалки на зиму впадають у сплячку. Однак котрісь очевидці стверджують, начебто бачили русалок узимку на льоді біля ополонки, що гріються в променях зимового сонця, наче пінгвіни. Самі русалки чомусь не афішують інформації про зимовий період свого життя.
Автор певен, що коли-небудь і на ці питання русалкознавці зможуть дати однозначні відповіді.)
"Та видра, що коліна гріла русалці Лесі, углядів
Трьох подорожніх, хвать за пальці найкращую із водних дів;
Та, згляд від неба відірвавши й прослідкувавши видри згляд,
Помітила, як з брега річки три типи в бік її глядять.
Русалка стала на корчагу ногами в чудній наготі
І в воду – буль! – пірнула шустро, мигнули тільки ноги ті.
Рішивши, що вона злякалась і не появиться уже,
Маг з лицарями засмутились, аж та в краплинках-негліже
Враз випірнула поруч з ними: "Вітаю, – каже, – мужики,
Аеростат ви не видали весь білий в небі край ріки?" –
"Привіт вам, гарная русалко, – галантно герцог відвічав, –
Ні, не видали". – "Жаль", – зітхнула, і в голосі була печаль.
"А ви-от, часом, не видали такого типа?" – і Абрам
Дістав із рюкзака картинку та показав русалці. Там
Зображений був той зловмисник, той самий... "Ні, – відповіла, –
Не бачила". Спитав утнув що велосипеднії діла:
"Ви знаєте русалку Вассу? Де можу я її найти?" –
"У бік джерел котити треба: десь тижні два туди путі".
Маг, шлях торуючи на північ, а лицарі собі – на зюйд,
Уже з русалкою прощались, як німфа, в небо зиркнув, тут
Вся стрепенулась, оживилась (рум'янець виник на щоках,
А перса томно колихнулись) і прошептала томно: "Ах!"
Туди зирнувши, де кидала русалка свій кохання згляд,
Маг з лицарями угляділи: вгорі білів аеростат.
Горошиною сніжной, ясной, він плив по небу не спіша,
А німфа, очі устромивши, все пильнувала, ледь диша.
"Закохані", – рік чародійник; "Закохана, – йому вона. –
Без чоловіка, що на кулі, я є печальна, є сумна.
Хоч з ним я зовсім не знайома, не був зі мною той мастак,
Лиш силует його здалеку я зріла, закохалась, так.
Заочно серце він поцупив моє та мужністю пленив;
Повітроплавець таємничий відважний дуже мені мил.
Аквалангісти, водяні-от до мене сватаються; та –
До водоплавних отих хлопців кохань не більш ніж до кота;
В воді плескатись, шубовстатись, зринати може той і той,
А щоб у небі плавать мужньо – мужчина має буть герой.
Ах, жаль: русалка я – не фея; на швабрі к ньому змила б я
І, вразивши красой своєю, йому би стала милая.
О, якби він тут приземлився поблизу річки, хлопець цей,
Щоб я із вод йому з'явилась у всій красі, і щоб очей
Не міг відвесть від еротичних дівочих-от принад моїх,
І щоб роман любовний стався і увібрав би нас двоїх!
Напевно, в спадщину далася від бабці пристрасть ця мені:
Вона спасла аеронавта, що опинився раз на дні
Ріки – він випав із корзини... Пройшло з тих пір вже сорок літ.
Аеронавт той – мамин тато, мені, звичайно же, він дід.
Мабуть, симпатія к мужчинам летючим у мене в крові,
І цей-от хлоп на білій кулі збудив в мені вогонь любві!" –
Сказала так русалка Леся й замовкла, дивлячись увис,
Де біла куля із корзиной і чоловіком піднеслись.
"Недобре: діва від любові така тут ледве не в сльозах,
А там літун ні сном ні духом... витає в хмарах, небесах, –
Заговорив так герцог. – Треба на землю хлопця опустить
І носом ткнуть в любов русалки, щоб зміг побачить, полюбить". "А як же ми його опустим? От якби був би арбалет –
Із арбалета в оболонку..." – прикинув Юрій. Герцог: "Ет! –
Кликнув. – Це-от не годиться! До того ж з нами чарівник.
Чаклуйте, пане чародію, щоб сів небесний мандрівник.
А може, ви могли б русалку закинуть на аеростат?
Коротше, чудо сотворите, аби хороший результат".
Гліб Цвях задумався: "На кулі людині зараз я встругну
Бажання спішно приземлитись, а кулю ближче підтягну
Телекінезом, щоби сів він отут край річки у води.
Жаль, високо міхур піднявся... Та спробую... Рушай сюди..."
Направивши магічний погляд на той повітряний балон,
Руками паси став робити і втнув магічний лексикон;
І чоловік, що був в корзині, під дією чарівних сил
Враз дуже захотів на землю та швидко пломінь погасив;
Повітря в кулі остигало, став падати аеростат;
Об'єкт, від ґрунту улетівши, до нього сунувся назад.
Русалка, зрячи це, шепнула: "Можливо, сон це лиш один?! –
І видру в ніс поцілувала від радості. – Вже близько він!"
Спускалась куля нижче, нижче, як сонце у вечірній час,
Як яблуко к главі Ньютона, як екскременти в унітаз,
До дна: Садко, Муму, Чапаєв, "Титанік", Іхтіандр, Кусто...
Спускалась так к землі та штука. Спускалась. Двісті метрів. Сто.
Вже п'ятдесят. Вже двадцять. Десять. П'ять метрів. Три. І метр всього.
Отже, з небес об'єкт скотився, землі торкнувся низ його.
Він сів удало – поруч з річкой (тож хай живе телекінез!);
Повітроплавця Леся зблизька побачила насамкінець"...
(Але перш, ніж ми розглянемо людину в кошику, безцінний читачу, внесу кілька уточнень до тексту Ф. Губанедурського, говорить Автор Теретопських хронік.
Поет, зокрема, упустив таку деталь: коли русалка Леся зринула поруч із лицарями й магом, вона першим ділом забризкала цих трьох чоловіків. Лицарі, на обличчя яких упало трохи крапель, оскільки забрала були підняті, вирішили, що німфа просто розметала річкову воду, тому що жвава дівчина. А чарівник Цвях зрозумів, що вона обтьопала їх не річковою водою, а Засобом Манюні, засобом, який Гектор Манюня винайшов для профілактики зґвалтувань, засобом, який, потрапивши на шкіру чоловіка, робить його на кілька годин імпотентом і тим самим забезпечує жінці сексуальну безпеку. Таке бризкання було звичайним явищем, коли русалки спілкувалися із чоловіками, з якими не збиралися вступати в статевий контакт. Про всяк випадок, щоб співрозмовників не збуджувала їхня нагота. Засіб Манюні не мав явно вираженого кольору й запаху, тому часто ті, кого оббризкали, вважали його за звичайну воду. Якби герцог Абрам, лицар Юрій Капітальний і маг Гліб Цвях прагли оволодіти Лесею, то відчули б розслаблюючу дію цієї чарівної рідини. Але оскільки вони й так цього не прагли, а лише любувалися дівочою вродою, дії Засобу Манюні вони не відчули. Цей засіб цілковито не заважає любуватися жіночою вродою й одержувати від цього естетичне задоволення. А на таємничого повітроплавця бризкати Засобом Манюні русалка Леся не збиралася.
Русалка Леся дійсно була внучкою такого собі повітроплавця Парамона Полігаменка, якого врятувала від утоплення в 1955 році русалка Явдоха, бабуся Лесі. Витягнувши на берег аеронавта котрий захлинувся, Явдоха зробила йому штучне дихання рот у рот, що привело не тільки до порятунку його життя, але й до бурхливого роману між ними. Але роман, який не був платонічним, протривав усього пів місяця. Потім Парамон зізнався, що в нього є молода дружина, яку він дуже кохає, і яка, звичайно, місця собі не знаходить у зв'язку з його зникненням, що він комплексує через зраду коханій дружині; що дякує русалці за прекрасні дні і ночі, проведені разом, просить вибачення за те, що не може з нею залишитися, і вертається до законної половини.
Повідомивши це, аеронавт Парамон Полігаменко покинув русалку Явдоху й відбув у невідомому напрямку, не залишивши своєї адреси. А Явдоха за дев'ять місяців народила дочку Прісю.
Русалка Пріся (точніше, напіврусалка, адже русалкою вона була тільки за материнською лінією) виросла й вийшла заміж за водяника Уласа, і народила від нього дочку Лесю...
Русалка Пріся з дитинства мріяла побачити батька, який не підозрював про її існування, мріяла, щоби мама з татом знову зустрілися... На жаль, цього не трапилося.
В 1991-ому році русалка Пріся дізналася, що в місті Задвірполі існує клуб повітроплавців імені Євстигнія Досифеєва – першого терентопського аеронавта. І вирішила в членів цього клубу довідатися що-небудь про свого батька Парамона Полігаменка.
Для цього попливла до Задвірполя. Спочатку за течією Рідини до того місця, де в Рідину впадає Волога. Потім проти плину Вологої до самого Задвірполя, що має місце на її лівому березі...
Як згадувалося в десятому розділі цього так званого епосу, у королівстві було близько тридцяти повітроплавців (не взагалі, протягом усієї історії, а в дев'яностих роках двадцятого століття). З них приблизно половина – п'ятнадцять людей – були задвірпольцями, а решта були розсіяні по інших населених пунктах.