Глядачі були в захваті. Не кожен день побачиш таке диво!
Потім чудотворець ще щось пробурмотів – і процес пішов назад, ніби пустили кіноплівку задом-наперед: волосся втягувалося в голову, як шмат м'яса в розтруб м'ясорубки. Пройшли лічені секунди, і Олександр Манюня виявився не тільки без бороди й вусів, але й голомозий, як коліно; на голові з рослинності залишилися тільки брови, вії та волоссячко у вухах і ніздрях.
(Якщо цей текст читає людина, що страждає на гіперпедантизм і надскрупульозність, то, аби дещо применшити страждання такого читача щодо останнього абзацу, Автор повідомляє, що у правій ніздрі О.О. Манюні була у наявності 31 волосинка. Назвати кількість волосинок у лівій ніздрі, в обох вухах, обох бровах і на чотирьох повіках Автор, на жаль, не в змозі: не встиг порахувати. Хай педантичний читач вибачить Авторові таку невизначеність.)
Ще одне бурмотіння – і волосся знову висунулося, придбавши вигляд короткої стрижки, як було попервах.
– Вуаля, – промовив чарівник слівце ілюзіоністів, даючи зрозуміти, що "номер" закінчено.
Гості зааплодували, ніби й справді на цирковому атракціоні. Олександр Олексійович замахав на них руками: припиніть негайно, я ж не зірка естради, щоб мені ляпати.
Забігаючи наперед, Автор повідомляє, що за чотири дні міліція отримає важливі відомості, які виведуть її на місцезнаходження викраденого драконячого яйця. І станеться це саме завдяки тому, що живописець Петренко-Самогонов побачив, як чарівник Олександр Манюня маніпулює волоссям. Але який зв'язок між цими подіями – про те читач дізнається тільки в щосі п'ятдесят восьмому за назвою "Мислення в Гірчичній".
Потім, згідно із законами гостинності, господар запитав, чи не бажають гості перекусити. Ті відповіли, що не бажають, бо вже снідали. Клим Серафімович, який під час волосяних метаморфоз припинив малювати, продовжив цю справу. Лицар Остап Окрошколюб сказав, що раз Олександру Олексійовичу нічого не відомо з питань, котрі їх цікавлять, то вони, мабуть, займуться опитуванням інших жителів Хухримухриєва. І тоді чарівник вирішив: пора вразити гостей повідомленням про, так би мовити, табуреткове досягнення.
– Стривайте, зараз я покажу вам дещо неймовірне.
Він вийшов із вітальні в кабінет. В очікуванні чогось неймовірного гості милувалися фікусом, що ріс із наповненого ґрунтом декоративного барильця; лимонною канаркою в клітці; білими мереживними фіранками на вікнах, де в нитяних візерунках угадувалися мальви й дракони, крізь які просвічувалися на підвіконні квіткові горщики з рослиною алое; розп'ятим на одній стіні килимом зі зображенням оленів у лісі, й – на іншій стіні – портретом веселого чоловіка в напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі (досвідчений Петренко-Самогонов, навіть не глянувши на підпис, визначив, що картину написав Леонардо Ґудзик, бо ще будучи студентом художнього училища Клим Серафімович малював копії з інших полотен цього майстра і добре знав його манеру).
– Ось, – промовив, коли повернувся, Олександр Олексійович Манюня й із гордістю поставив перед гостями дерев'яну табуретку, – ось табуретка, котру я піддав магічному перетворенню, залишилась такою ж, як і була до перетворення! Такого ще не бувало! Ви перші, хто таке бачить!
І він тріумфально усміхнувся, очікуючи, що ця новина вразить відвідувачів.
Але ті дивилися на табуретку не тільки без захвату, але навіть без подиву, ніби їм кожен день доводилося бачити табуретки, що зуміли зберегтися незмінними після перетворення.
Вирішивши, що гості не зрозуміли його повідомлення або взагалі не розчули, чарівник повторив.
Але ті продовжували дивитися на цей тип меблі без усякого захоплення, явно не розуміючи, що ж такого незвичайного в цій цілковито звичайній табуретці, яких на світі хоч греблю гати.
– Вибачайте, пане чарівнику, чарівнику, але я, я не зовсім зрозумів... а чесно кажучи, взагалі не второпав... От якщо б вона, вона перетворилася на щось інше, інше, ну, скажімо – була табуреткою, табуреткою, а стала, стала тумбочкою – то це дійсно було б дивно, дивно, – знизуючи плечима заговорив граф Остап Електричка. – А яке ж диво, диво в тім, що нічого, нічого з нею не сталося, не сталося?
– Навпаки! – вигукнув Олександр Олексійович. – Якби вона змінилася, у тому не було б нічого дивного, бо всі об'єкти змінюються під впливом перетворювального заклинання! У тому то й унікальність, що не змінилася!
(Це, безцінний читачу, приклад того, що погляди на одне явище фахівця в якійсь галузі і нефахівця можуть кардинально різнитися, і другому думки першого щодо цього можуть бути геть незрозумілі).
– Так це і я так можу, – гмикнув молодий і зухвалий лицар Остап Окрошколюб.
– Так ніхто не може, тільки я! Це моє особисте відкриття! – набурмосився чарівник.
– Ну дивіться: ось стоїть табуретка, – говорив Окрошколюб, встаючи із крісла, – ось я зараз прочитаю над нею заклинання, і вона залишиться такою ж, як і була.
І він став водити над табуреткою руками, як фокусник, вигукуючи:
– Чуфри муфри бубики мубики френтелі ментелі круцаши муцаши лялямки малямки гвинтель минтель бубс!
Потім, постукуючи по сидінню зігнутими пальцями, додав:
– Можете перевірити: табуретка не змінилася.
– Це не заклинання, а нісенітниця! – закричав чарівник, розлючений тим, що цей юний невіглас дозволяє собі насміхатися над досягненням, здобутим багатомісячними роздумами й дослідами.
– Нехай і нісенітниця, – погодився Окрошколюб, – але ж результат такий самий.
Олександр Олексійович Манюня аж зблід від обурення. Ет, правильно кажуть: не пропонуй перли тим, хто віддає перевагу жолудям. Чудотворець подумки обізвав дурнем... ні, не молодого нахабу, а самого себе за те, що повідав про своє досягнення таким профанам.
Граф Остап Електричка, бачачи роздратування чарівника, не на жарт злякався: раптом він зараз у стані афекту перетворить зі злості Окрошколюба на... та от хоч на табуретку ж. Граф штурхонув колегу кулаком у спину, той озирнувся, і прочитав у погляді графа вимогу: припини, не забувай, що дратуєш не когось, а чарівника, а це небезпечно.
– Втім, не ображайтесь, Олександре Олексійовичу, – примирливо заговорив Окрошколюб, – я ж у цих магічних справах нічого не тямлю, тож мені важко осягнути важливість такого експерименту.
– Я й не ображаюся, – буркнув чудотворець, хоча це не була правда: він образився; але знову таки – закони гостинності вимагали терпіти гостей незважаючи ні на що.
Щоб перекинути розмову з теми, що замість очікуваного самовдоволення завдала йому прикрості, на іншу тему, Олександр Манюня повернувся до художника й спитав:
– Ну що, виходить портрет?
– Так, – лаконічно відповів той. – До речі, панове лицарі, чи нема у вас зайвого примірника портрета того шахрая? Може, я врешті-решт згадаю, де бачив схожого, тільки бажано мати під рукою це зображення й частіше на нього позирати.
– Ні, у нас, у нас тільки одне, одне зображення, зображення, – відповів граф Електричка.
– Тоді дайте мені його на декілька хвилин – я змалюю з нього копію.
– Дайте мені, – сказав чародій, – я зроблю копію за секунду.
Чарівник узяв у графа ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, а в живописця чистий аркуш паперу з альбому, приклавши одне до одного, щось пробурмотів (чарівне заклинання, зрозуміли гості) і простягнув малювальнику назад альбомний аркуш, але вже не чистий, а з виниклим на ньому портретом шахрая.
– Ух ти! – уразився фермер Кактусенко й подумав, що такий спосіб копіювання є більш чудернацькою дивиною, аніж незмінна табуретка.
– Дякую, – сказав Клим Серафімович, злегка ошелешений тим, що людина, яка не є художником, змогла створити зображення в сотні разів швидше, ніж він, досвідчений рисувальник і живописець.
Ксерокопію маг повернув лицарям, а, так би мовити, магокопію живописець вклав у свій альбом.
(До речі, безцінний читачу, Олександр Олексійович Манюня в цьому випадку застосував звичайне копіювальне заклинання. Але були копіювальні заклинання й більш, так би мовити, хитросплетені. Придумав їх у сорокових роках XX століття терентопський чудотворець Лев Давидович Ґольдназенлох. Його заклинання копіювали твори мистецтва таким чином, що копія виглядала не як першоджерело, а начебто її створив інший майстер. Ну, наприклад, за допомогою такого заклинання чарівник може зробити копію "Мони Лізи" Леонардо да Вінчі, але що виглядає так, буцімто її написав, скажімо, Клод Моне. Або там "Купання червоного коня" Кузьми Петрова-Водкіна так, мовбито його написав Сальвадор Далі. Або "Чорний квадрат" Казимира Малевича – ніби це робота Пітера Пауля Рубенса...
"От останній приклад мені незрозумілий, – встряє Ліва півкуля авторського мозку. – Тобто я не можу уявити, щоб чорний квадрат Рубенса чимсь відрізнявся від першоджерела. Якщо формою, то це був би вже не квадрат, якщо кольором, те вже не чорний. А якщо саме чорний і саме квадрат, то не було б жодної різниці, хто б його не намалював". – "Ну це таким профанам, як ми з вами, мозкові мої півкулі, може видатися, що немає різниці, а справжній фахівець напевно зміг би відрізнити чорний квадрат, написаний Рафаелем Санті, від аналогічного, написаного Віктором Васнєцовим, а чорний квадрат Пабло Пікассо від аналогічного пензля Пітера Брейґеля Молодшого. Ну там за формою мазків, складом фарб і іншими тонкощами.)
– Ну так ми, ми підемо, підемо, – промовив граф Остап Електричка, встаючи із крісла, – продовжимо опитувати, опитувати інших жителів, жителів Хухримухриєва, Хухримухриєва.
– З Богом, Парасю! – побажав лицарям чарівник.
– А я тут ще затримаюсь, поки не домалюю портрет Олександра Олексійовича, – сказав Петренко-Самогонов, продовжуючи бруднити олівцем альбом. – До побачення, панове лицарі.
– І я затримаюсь, аби потому відвезти Клима Серафімовича назад на ферму, – сказав Гнат Кактусенко.
Лицарі вийшли з будинку чародія, піднялися на Сигізмунда із Саладином і поїхали...
Дорогою граф Остап Електричка говорив лицареві Остапу Окрошколюбу:
– Запам'ятай, мій молодий колего, колего: дратувати чудотворців, чудотворців – справа небезпечна. От послухай, що сталося, сталося з одним терентопським лицарем, лицарем, якщо не помиляюся, десь у сімнадцятому, сімнадцятому столітті...
І розповів, що якийсь витязь дуже чимось образив старого чаклуна.