Влаштуємо вечерю для всіх. Буде справжній похідний обід, найкращий!
Вони вийшли з пірсу на берег, ще трохи посиділи, мовчки слухаючи море, що ніжно шепотіло свої вічні історії.
— Тату, — сказала Любаша нарешті, дивлячись на безкраїй обрій, — я б хотіла тут жити.
— Ну, на літо точно, — усміхнувся батько, обіймаючи її за плечі. — А далі подивимось. Але я радий, що тобі тут добре. Дуже радий.
Він узяв важку сумку, Любаша — відерце та Умку, і вони неспішно пішли до бази.
Розділ 7. ЗАТИШНИЙ ВЕЧІР, П'ЯНІ ФРУКТИ ТА ЛЕГЕНДА ПРО ФОНТАН СЛІЗ
Сонце вже торкалося горизонту, розливаючи по небу багряні та золотисті барви, малюючи довгі, химерні тіні між вагончиками. Над морем пролягав широкий золотий шлях, по якому, здавалося, можна було пройти босоніж прямо в мрію.
На базі вже пахло димом — дядя Микола розпалював вогонь у старенькому похідному мангалі. Поруч стояв великий казанок на трьох обвуглених цеглинах, де весело булькала вода з лавровим листом і щіпками солі. Вітерець час від часу надував язики полум'я, змушуючи їх танцювати й кидати рухливі тіні.
— Ну що, ловчиня! — вигукнув дядя Микола, побачивши її з повним відерцем. — Прямо завтра можна тебе в рибколгосп брати!
— Я сама декілька зняла! — з гордістю відповіла Любаша, показуючи на злегка порізаний пальчик. — А Умка охороняла, щоб краби не вкрали!
Тітка Клава промила мідії і додала до киплячого казана роздавлений зубчик часнику, кілька кружалець цибулі і крапель запашної олії. Поки мідії варились, усі потихеньку збирались біля вогнища.
Прийшли дядя Микола з синами-близнюками, що вже встигли засмагнути. Оленка обережно несла накритий рушником свіжий хліб. Приєдналися ще кілька чоловіків і жінок — працівники бази. Кожен приніс щось до загального столу. Дядя Микола, оглянувши стіл, кивнув задоволено:
— От це я розумію — не нарада, а вечеря!
А коли батько нарешті відкрив кришку казана — аромат накрив усіх одразу. Гарячий, трохи солонуватий, з пряними нотками часнику та моря — це був запах справжнього морського літа.
Дядя Микола привіз з Феодосії велику трилітрову банку, де у янтарного кольору рідині плавали невеличкі фрукти. Він з хрустом відкрив кришку, розлив усім дорослим по стаканчику і спритно сховав банку з фруктами за спину.
Сиділи просто на складених дошках і старих покривалах, розстелених прямо на піску, їли руками, сьорбали мідії прямо з мушель, відламували шматочки хліба.
— Ммм... — видихнула Оленка, облизуючи пальці. — А я думала, вони несмачні, якісь там молюски.
— Треба було з нами на пірс, — усміхнулась Любаша. — Тоді б ще більше оцінила, як їх важко добувати.
— Мідії — це як пригоди, — додав батько, кидаючи у вогонь гілочку, що розлетілася іскрами. — Поки не спробуєш — не зрозумієш, чи це твоє.
Коли тарілки спорожніли, тітка Клава згадала, як у дитинстві вони з подругами бігали до старого маяка на скелі і влаштовували собі "таємну кімнату" між скелями, де ховали свої скарби.
І тут Любаша помітила, що щось не те з близнюками. Діма вже кілька хвилин дивився на зірки з виглядом людини, яка щойно зробила велике відкриття.
— Вадику, — урочисто промовив він, — ти бачив, скільки їх там?
— Бачив, — так само урочисто відповів Вадик. — Багато.
— Дуже багато.
— Астрономічно багато.
Вони обидва засміялись так, ніби це була найдотепніша фраза у світі. Потім Діма схопив Умку і спробував пояснити їй щось дуже важливе про будову Сонячної системи. Умка слухала з ввічливим виглядом, але поглядала на Любашу — мовляв, він завжди такий чи це щось нове?
— Е-е-е, — протягнув раптом Вадик, тикаючи пальцем у бік моря, — може підемо купатися?
Дядя Микола, який спочатку посміхався, раптом підвівся, підійшов до Вадика і уважно подивився йому в очі.
— А я дивлюся, — його голос став строгим, але з нотками розваги, — куди це фрукти з банки поділися? А-ах ви, дурні малі! Це ж вино! Ану швидко у вагончик — спати!
— Тату, ми просто… — почав Діма.
— У вагончик.
— Але зірки ж…
— У вагончик!
Він узяв їх за руки і повів. Близнюки, хихикаючи й перешіптуючись про зірки, не пручалися.
— Ну то таке… Діти! — махнув рукою один із чоловіків, усміхаючись.
— Може, хтось історію розкаже? — запитав хтось.
— Я знаю одну, — озвалась Оленка тихо, її голос раптом став загадковим. — Мені бабуся її розповідала. Вона про фонтан… Фонтан Сліз у Бахчисараї.
Усі притихли.
— Було це дуже давно, — почала Оленка. — У Бахчисараї, столиці Кримського Ханства, жив могутній Хан Кирим-Гірей. Він мав усе: незліченні багатства, вірних воїнів, прекрасний палац. Але не мав він одного — справжнього кохання. І серце його, кажуть, було твердим, як камінь.
Вона розповідала про невільницю Діляру, чиї сльози розтопили кам'яне серце Хана, про їхнє коротке кохання і ранню смерть дівчини. Про майстра, що збудував фонтан, де вода стікає краплинами з однієї чаші в іншу — повільно, немов сльози, що ніколи не висихають. Верхня чаша — серце Хана, переповнене горем. Наступна — його надія, що почуття житимуть вічно. Третя — його пам'ять про Діляру. І так, крапля за краплею, Фонтан плакав, нагадуючи всім, що навіть найжорстокіше серце може кохати.
— І кажуть, що досі, якщо прислухатися, можна почути, як Фонтан Сліз шепоче ім'я Діляри…
Усі слухали, зачаровані. А над ними — зірки ставали все яскравішими, перетворюючись на мільйони діамантів, і Кримський вечір огортав базу своєю нічною казкою.
Розділ 8. КУПАННЯ, ПАХЛАВА ТА КРИМСЬКОТАТАРСЬКА ГОСТИННІСТЬ
Наступного ранку Любаша прокинулась, коли сонце вже заливало вагончик яскравим світлом. Швидко одягнувшись і справивши ранкові процедури, вона пішла на сніданок. Тітка Клава, з розчервонілими від жару щоками, ліпила вареники з полуницею і, побачивши Любашу, дуже зраділа.
— Сідай, сідай, принцесо! Все на столі, тебе чекає під серветкою!
На сніданок були варене яйце, тепла вівсяна каша та ароматний чай з великим вареником розміром з Любашин кулак, повним солодкої полуниці. Це було неймовірно смачно.
— Тітко Клаво, а ви не бачили Умку?
— Та вона сьогодні з батьком вирішила день провести, — засміялася тітка Клава. — Бігає за ним, як хвостик, справжня помічниця.
Любаша посміхнулася. Значить, Умка теж на роботі.
Коли вийшла, Оленка сиділа біля входу у свій вагончик і читала книжку, повністю занурившись у неї.
— Олю, привіт! Що робиш?
— Привіт! Татко вчора з Феодосії привіз "Муфта, Півчеревичок та Мохова Борода". Вона така цікава і смішна!
— Ой, даси мені потім теж почитати?
— Залюбки! А ти що?
— Я хочу піти поплавати. По-справжньому! До буя та назад. Тренуватися.
— Не боїшся? Це ж глибоко.
— Та ні! Я ходила до нашого басейну вже майже чотири роки. Може, підеш зі мною?
— Ні, — Оленка похитала головою, вказуючи на книжку. — Вона надто цікава! Та й мені ще не можна так далеко, тато не дозволяє.
— Ну я пішла!
На березі було мало відпочиваючих — ранок, сонце лише починало по-справжньому припікати. Любаша постелила на пісок килимок, зняла одяг і зайшла у воду. Розмірено працюючи руками та ногами, вона без зусиль допливла до червоного буя. Обперлася на нього, потім лягла на спину на поверхню моря і, заплющивши очі, зрозуміла, що безумно щаслива. Небо над нею було яскраво-блакитне, кілька пухнастих хмарок танцювали навколо сонця. Життя було таке чудове!
Пропливши назад до берега різними стилями, Любаша вийшла з води і лягла на теплий килимок. І тут почула знайомий голос:
— О, я її шукаю, а вона тут розляглася!
Це була Світланка — нога вже перев'язана чистим бинтом, і кульгала вона значно менше. Поруч стояла чорнява дівчинка з дуже красивими темними очима, що іскрилися.
— Привіт, Любаша! Це моя подруга Аміна. Ми ходили до її дідуся, відносили йому пахлаву. Він її на пляжі продає.
— Хочеш з нами? Ми зараз будемо вдома пахлаву робити, — додала Аміна.
— Так! — засяяла Любаша.
Дім Аміни був великим, біленим, з дерев'яними віконницями яскраво-синього кольору. У дворі, вимощеному плоским камінням, було багато людей: і відпочиваючі, які знімали кімнати, і родичі Аміни. Чувся татарський говір. Було шумно, гамірно і дуже затишно.
На кухні жінка з хлопцем робили тонкі білі коржики.
— Мамо, ми прийшли! Що треба далі робити?
— О, та в мене тепер прямо ціла команда! — посміхнулася жінка, дивлячись на Любашу. — Я тітка Есенія, а це мій синок Тимур.
Тимур, старший брат Аміни, пік на сухій сковороді тонкі коржики — кистибиї. Вони швидко покривалися золотавими плямками, а тітка Есенія вже зробила начинку — ніжне картопляне пюре з вершковим маслом.
— А тепер, дівчата, будемо пахлаву робити! Ваші руки нам дуже знадобляться!
Тітка Есенія розкачувала тісто тонким, як папір, шаром і давала дівчатам куски.
— Розкачуємо! Тонше!
Дівчата взялися за качалки. Любаша старанно тиснула, тягнула, крутила — але тісто щоразу пружинило назад, ніби знущалося.
— Воно живе, — поскаржилась вона.
— Треба любов'ю, — серйозно пояснила Аміна і так тиснула на свою качалку, що стіл трохи заскрипів.
— Оце і є любов? — перепитала Світланка.
— Кримськотатарська — так, — засміялась тітка Есенія.
Тимур тим часом подрібнював у великій ступці волоські горіхи, змішуючи їх з цукром і дрібкою кориці. Запах горіхів і кориці наповнив кухню. Любаша зазирнула в ступку.
— А можна спробувати?
— Тільки один горішок, — суворо сказав Тимур, — бо потім від начинки нічого не залишиться.
Любаша взяла горішок і відступила з виглядом людини, яка нічого не порушувала.
Коли тонких листів тіста було готово достатньо, тітка Есенія почала складати пахлаву — шар тіста, змащений топленим маслом, потім горіхова начинка, і так шар за шаром. Потім гострим ножем розрізала на ромби, в центр кожного поклала по горішку — і все це відправила в розігріту піч.
Запах свіжої випічки, горіхів і меду заполонив увесь дім. Коли пахлава була готова, тітка Есенія щедро полила її гарячим медовим сиропом.
Потім усі сіли за великий стіл у дворі, під тінистим виноградом: їли кистибиї, ще теплу хрустку пахлаву, що танула в роті, і запивали айраном. Любаша відпила ковток — холодний, трохи солонуватий, з легким ароматом м'яти — і здивовано кліпнула.
— Це… несолодке.
— Після пахлави — саме воно, — кивнула тітка Есенія. — Спробуй ще раз.
Любаша спробувала.