Ви ж зараз бачите не правдивий мій вигляд, а образ, який я вам навіюю за допомогою гіпнозу. Я добре володію гіпнозом. Цей образ я взяла з портрета Гектора Манюні. І цей голос, який ви зараз чуєте, не мій справжній, насправді мій голос тихий і писклявий, а цей баритон – це теж наслідок мого гіпнотичного навіювання.
– Ви нас розігруєте, – не повірив граф Яків. – Ви ж людина, а не комаха! Що ж, я не відрізню людини від комашки?! Ха-ха! Ви, мабуть, великий жартівник, ви любите поморочити гостям голову небилицями.
– Я – міль Валькіруська. Після того, як минулого року на дев'яносто четвертому році життя помер Флорізель Герасимович, я залишилась господинею в цьому будинку. За згодою дочок-спадкоємиць покійного, звісно. Спілкуючись із людьми, я для їхньої зручності за допомогою гіпнозу приймаю в їхніх мізках людську подобу, так вам, людям, простіше, та й мені безпечніше. Але при цьому чесно кажу, ким я є насправді. А вірити мені чи не вірити, то вже ваша справа.
– Але ми ж бачили, як ви в їдальні переставляли посуд зі шафки на стіл! – викрив співрозмовника граф Яків. – Ані міль, ані яка інша комаха не здатна на це, комахам таке не під силу.
– Я ж не проста міль, а міль, що володіє магією. Це я гіпнозом вам навіяла, що переставляю руками, а в дійсності я переміщувала посуд за допомогою телекінезу. Саме завдяки володінню телекінезом я можу підтримувати цей будинок в ідеальному стані, робити прибирання, ремонт і так далі. Звичайній комасі це дійсно було б не під силу, і будинок прийшов би в запустіння і занепад.
– Ні, я звик довіряти своєму зору і слуху, а також... – Не доказавши, граф Яків кинувся до двійника портрета і схопив його за руку. – Ага! Я тримаю вас за руку! Це справжня людська рука, а не ніжка комашки, я відчуваю на дотик ваші пальці, теплоту вашої шкіри... Ха-ха, мене не обдуриш, пане жартівнику!
– Мій гіпноз впливає не тільки на зір і слух, а й на дотик. Це завдяки моєму навіюванню вам здається, що ви тримаєте людську руку, а в реальності ви тримаєте порожнечу, – заперечив веселий чоловік. – Мій гіпноз може впливати також і на нюх... От, чим від мене пахне?
Яків принюхався до веселого чоловіка і відповів:
– Одеколон "Шипр".
– Правильно, я вам навіяла, що пахне "Шипром", хоча, будучи комахою, ніякими парфумами, звісно, не користуюся. Гіпноз.
– Якщо ви дійсно міль, то, м'яко кажучи але грубо виражаючись, покажіться нам у вигляді молі, а не людини, а інакше важко повірити, – запропонував лицар Хома.
– Ну ні! Не далі як три дні тому тут гостював незалежний мандрівний лицар Гіві Качелі. Він теж шукає викрадене яйце дракона. І він, так само як і ви, не повірив, що я міль. І попрохав мене показатися йому в моєму справжньому вигляді. Я погодилася і припинила йому навіювати. І в ту ж секунду він мене мало не приляснув долонями. Коли я миттєво за допомогою гіпнозу знову здалася йому людиною, він став перепрошувати, казати, що це трапилося випадково, що він не хотів мене вбивати, що руки спрацювали механічно, рефлекторно, що вид молі викликав миттєву підсвідому реакцію... Якщо б його долоні ляснули на кілька міліметрів вище, то мене б уже не було серед живих. Через те я присягнулася собі ніколи більше не з'являтися перед людьми в своєму справжньому вигляді. І не просіть. Я істота чесна, тому сказала вам, хто я, а вірити чи не вірити, це як хочете. Я не вимагаю, щоби ви вважали мене тим, хто я є насправді. Можете вважати мене людиною, якщо вам так багнеться.
– Я вважаю вас людиною, яка хотіла нас містифікувати, але їй це не вдалося, бо ми не повірили в її містифікацію, – сказав Яків. – Але як же вас звати насправді?
– Якщо не хочете мене називати міллю Валькіруською, то кличте як-небудь інакше. Ну, наприклад... еее... ну, Олексієм Флорізельовичем. Підходить?
– Ну що ж, Олексію Флорізельовичу, хоч ми і не повірили в те, що ви міль, але сама історія нам сподобалась, правда, Хомо? Спритно ви все це вигадали.
– Ага. Я навіть в якийсь момент, м'яко кажучи але грубо виражаючись, засумнівався.
– А я відразу второпав, що це розіграш, – похвалився Яків.
– Я теж люблю слухати історії, панове лицарі, особливо про лицарські мандри, тому із задоволенням послухаю вашу розповідь про ті місця, де вам довелося побувати, про тих людей і тварин, яких ви зустрічали на шляху, і таке інше, – попросив господар. – Якщо ви хочете мені розповісти, звісно.
– Хочемо, – кивнув Хома. – Чому ж, м'яко кажучи але грубо виражаючись, не розповісти.
І години дві гості лопотіли про свої пригоди.
Потім їх стало хилити на сон.
Провівши лицарів до затишної спальні, де були два ліжки, вже застелені чистими простирадлами, веселий чоловік у перуці і жустокорі сказав їм "на добраніч" і попередив, що завтра у нього на світанку намічені термінові справи в іншому місці, тому спозаранку він з ними не зможе поспілкуватися. Гості відповіли, що йому нема чого турбуватися, що вони, мовляв, і без його допомоги вранці зможуть поснідати, зібратися і вирушити в подальшу дорогу. І раз завтра вони з ним вже не побачаться, то тут же, перед сном вони з господарем і розпрощалися, подякувавши за нічліг.
Роздягнувшись, Яків і Хома впали на чисті простирадла і швидко заснули.
* * *
Прокинувшись вранці двадцять шостого жовтня, два мандрівники вмилися, почистили зуби, одяглися, поснідали, вийшли з особняка, прикрашеного скульптурками драконів, грифонів і єдинорогів, сіли на Монтесуму з Оттакаром і продовжили шлях.
Автор вважає, мовляв, не треба читачеві пояснювати, що представлений на початку цього щося фрагмент пророцтва Гектора Манюні належав тепер мешканцеві цього особняка, що той мешканець був чи то говорячою міллю-мутантом, що володіє чарами, чи то людиною-містифікатором, нащадком Гектора Манюні. Але лицарі цього фрагмента так і не побачили, на відміну від тебе, безцінний читачу.
Незважаючи на свою клептоманію, граф Яків у цій оселі нічого не вкрав. Як і в житлі голови Нижніх Драконопасів, і інших господах, де гостинні люди надавали йому нічліг. Бо в цих випадках з його клептоманією боролася його совість, і завжди перемагала. Навіть найжадібніший злодюга не стане обкрадати того, хто його гостинно прихистив, якщо в душі злодюги залишилася хоч малесенька крапелька совісті.
Менш ніж за півгодини вони дісталися села Тютьзячків.
Опитавши мешканців і не дізнавшись нічого нового про яйце і яєчного шахрая, лицарі вирушили далі.
До вечора дорога привела їх до річки Замийки, на березі якої вони і заночували, напнувши намет і впакувавшись у спальні мішки.
Коли почало світати, тобто настав ранок двадцять сьомого жовтня, граф Яків, прокинувшись, захотів скупатися в річці.
Стояла вже друга половина осені, через що вода була досить холодною. Але лицаря-клептомана це не зупиняло: він був людиною загартованою, навіть взимку купався в ополонці.
Перш ніж роздягнутися і шубовснути в студену воду, граф вирішив приготувати чисту білизну, щоб відразу після купання в неї переодягнутися.
Коли він узяв із рюкзака білі кальсони і почав їх розгортати, з підштаників раптом випали два папірці.
Здивувавшись, Яків їх підняв.
Перший папірець був грошовою купюрою номіналом у сто шурхотиків з незмінним портретиком Мирополка Романтика в правій частині.
Другий папірець виявився запискою, написаною простим олівцем на половинці сторінки зі шкільного зошита в клітинку. Де друкованими та дещо кривуватим буквами, ніби писання давалося писаці важко, було виведено:
"Я приношу свої щирі вибачення за те, що трошки зіпсувала вашу річ. Я постійно їм домоткане полотно, яке купив для мене Флорізель Герасимович задовго до своєї кончини. Полотна багато, мені на все життя вистачить. Але його смак мені приївся, і так хочеться чогось іншого. А ваші кальсони виглядали так апетитно! (Вибачте, що я залізла в ваш рюкзак: це сталося інстинктивно, адже міль полюбляє бувати там, де багато матерчатих речей). Соромно зізнатися, але я в нападі апетиту втратила голову на якийсь час і, не тямлячи що роблю, на жаль, з'їла шматочок цих ласощів. Ще раз прошу вибачення! А щоби матеріально компенсувати збиток, вкладаю сто шурхотиків, за які ви зможете купити собі нові кальсони, коштовніші.
Не тримайте на мене зла, якщо зможете! Це сталося не зі злого наміру, а від браку у мене сили волі.
Міль Валькіруська".
Розгорнувши підштаники повністю і оглянувши, граф Яків виявив у задній частині, в районі правої сідниці, дірку розміром з лоб Мирополка Романтика (того, що надрукований на грошовій купюрі, зрозуміло, а не того, що був у реальності).
Граф дав напарникові Хомі прочитати записку і продемонстрував отвір.
– Отже, ми в особняку Манюнь дійсно спілкувалися з мовлячою міллю Валькіруською, яка володіє магією, в тому числі і, м'яко кажучи але грубо виражаючись, гіпнозом! – вигукнув Хома.
– Ні, я в це не вірю. Я власними очима бачив, на власні вуха чув і власними пальцями мацав людину, а не міль, а я звик довіряти своїм почуттям, – заперечив Яків. – Я думаю, що ми спілкувалися з сином чарівника Флорізеля Герасимовича Манюні, Олексієм Флорізельовичем, як дві краплі пива схожим на свого предка Гектора Манюню. Цей чоловік любить морочити гостям голову небилицями, от він і придумав міль Валькіруську, і розігрує таким чином заїжджих мандрівників. Від цього розіграшу і пішли чутки про перевертня-текстилежера, що дійшли аж до Нижніх Драконопасів.
– А дірка в кальсонах? А ця записка? А сто шурхотиків? Хіба це, м'яко кажучи але грубо виражаючись, не докази?!
– Дірку він прорізав ножицями, чи ще чимось.
– Але навіщо?!
– Щоби довести свій розіграш до логічного кінця. Для цього навіть не пошкодував сотні шурхотиків. Це, так би мовити, почерк жартівника-віртуоза, досвідченого майстра розіграшів.
– Ну, не знаю... Я схиляюся до думки, що, м'яко кажучи але грубо виражаючись, то дійсно була чарівна міль, яка, завдяки впливу на нас гіпнозом, здавалася нам двійником Гектора Манюні.
– Ти маєш право на свою точку зору, а я на свою. Можеш вважать його міллю, а я продовжу вважать його людиною.
Оскільки магазину, де граф міг би купити нові кальсони, поблизу не було, Якову довелося залатати діряві.