– А чому б і ні, – погоджується Автор. – Чом би замість двох слів "пасажир метро" не вживати одне – "метронавт", замість двох "пасажир таксі" – одне "таксонавт", і так далі.
– А у повісті М.В. Гоголя "Вій" баба-відьма переміщалася верхи на людині – філософові Хомі Брутові, – згадує Ліва півкуля. – Значить, її можна назвати філософонавткою.
Отже, так званий гіппомобіленавт Аркадій під'їхав до Гірчичних печер.
Дракон Інокентій Карлович встигнув з натури накидати на картон ескіз із групою скель і повернутися до Гірчичної печери, зустріти там Гавриїла Святославовича, показати йому ескіз і розставити на дошці шахові фігури, коли знов приперся докучливий лицар.
Як звичайно, Аркадій почав робити ротовий шум образливого змісту, і драконові, як завжди, довелося вийти на розбірку. Гавриїл Святославович, зацікавившись, послідував.
– Чого тобі бажано, старче? – огризнувся на знайомий голос із незнайомого металу Інокентій Карлович цитатою з "Казки про рибака й рибку" О.С. Пушкіна. Аркадій, звісно, був не дідусем, а чоловіком далеко не пристаркуватим; але, як говориться, з пісні слова не викинеш, і із цитати класичного тексту також.
– Усе того ж, усе того ж, – відповів метал з колісного каркаса, начиненого конем.
– Ідіть знаєте куди, пане! Дракони в зоопарках не живуть!
Аркадій вибухнув нецензурними вираженнями, які Автор не може повторити.
І раптом...
– Ведіть себе пристойно, пане! – викликнув Гавриїл Святославович.
– Хто це отут пищить? – запитав металевий вершник, повертаючи шоломом у пошуках джерела вигуку.
Виявити джерело йому не вдалося й він сказав:
– На чому це я зупинився?.. А, так! – і продовжив непристойний вилив.
– Грубіянити не треба, пане лицарю! – знову вклинився Гавриїл Святославович.
– Та хто ж отут підпискує, йолки-палки! – знову закрутив шоломом Аркадій.
І отут він побачив Гавриїла Святославовича, якого видав блиск пенсне.
– Тю, це ти, хіба, шмаркле рожева, голос подаєш? – виразив сумнів "мисливець на драконів".
– Годі! Без образ! – огризнувся Гавриїл Святославович, нервово поправляючи на носі пенсне. (Можливо, професійний біолог заперечить, що в істот, до категорії яких належить даний громадянин, передній закрайок організму називається не носом; але Автор, не будучи біологом, звик по-дилетантськи передні закрайки живих організмів називати носами, і в даному разі відмахується від біолога, щоб не зраджувати давній звичці).
– Ти! Бляха-муха! Гляньте, люди добрі, воно звуки видає! – ляснув себе по коліну лицар. – Та я на таких, як ти, карасів ловлю!
Ця фраза про карасів та попередня про шмарклю дуже образили Гавриїла Святославовича, і він, сердито насупивши пенсне, мовчки обурився.
(– А чи не час розглянути цього таємничого Гавриїла Святославовича ближче? – запитує в Автора його Права мозкова півкуля. – А то ти, громадянине Авторе, уже кілька разів його згадував, а читачеві дотепер невтямки, що ж воно за істота. Ясно, що не людина. А хто?)
Так, погоджується з півкулею Автор; прийшов час розглянути цього персонажа ближче, безцінний мій читачу.
* * *
Гавриїл Святославович був земляком. Не в тому розумінні, що він був співвітчизником Автора або читача, а в тому розумінні, що жив у землі. Автор підкреслює: не НА землі, а саме У землі, тобто в товщі ґрунту. То пак періодично він вилазив на його поверхню, але в основному... Погодься, читачу: логічно називати земляком саме того, хто проживає в землі. От, наприклад, кроти – стовідсоткові земляки.
– А як за цим принципом треба називати тих, хто живе у воді? – уточнює Права півкуля авторського мозку. – Водяками, чи що?
– Яких у воді треба кликати вод... вод... еее... вод... водіями. Але не від дієслова "водити", а від іменника "вода".
Що ж стосується людей, то називати їх земляками нелогічно. Адже вони контактують із землею лише підошвами. А в цілому перебувають не в землі, а в повітрі. Тому логічніше кликати їх не земляками, а повітряками. Взагалі-то вітряками називають вітряні млини, але людям підійшла б схожа назва "повітряки" у зв'язку з вищевикладеними аргументами. Втім, у товщі землі періодично перебувають метробудівники й шахтарі, тому вони, дійсно, заслуговують називатися земляками, але лише в робочий час.
Загалом, Гавриїл Святославович був люмбрикусом. Це по-науковому висловлюючись. А виражаючись по-простонародному – земляним хробаком, або, як ще кажуть, дощовим черв'яком. Не звичайним, безумовно, а розмовляючим. Тобто людиноподібним, в аспекті мовлення й інтелекту, мутантом.
Якщо ця книга потрапила до рук читача допитливого й педантичного, що бажає знати все ґрунтовно, то спеціально для такого Автор надає розгорнуту наукову класифікацію цього персонажа.
Гавриїл Святославович належав до:
типу Annelides,
класу Clitellata,
підкласу Oligochaeta,
ряду Haplotaxida,
підряду Lumbricina,
родини Lumbricidae,
роду Lumbricus,
виду Lumbricus terrestris,
підвиду Lumbricus terrestris sapiens speaker.
Автор сподівається, що така скрупульозність задовольнила педантичного читача. І, висловлюючись словами класика з вищезгаданої казки про рибака та рибку, "тепер його душенька раденька". ("Чия, не зрозумів, душенька раденька? Читача або Автора?" – допитує останнього Ліва півкуля його мозку, але Автор, як упертюх на допиті у гуманних катів, зухвало кидає: "Не зізнаюся, хоч лупіть мене кремовими тортами!")
Отже, читачу, Гавриїл Святославович був розмовляючим дощовим хробаком. Уже двадцять один рік він дружив із Інокентієм Карловичем. Напевно, звичайні хробаки так довго не живуть, але, очевидно, ті чарівні обставини, які дали йому подібні до людських розум і голос, дали також тривалість життя аналогічну людській, і нестандартний розмір. Довжиною і товщиною він був помітно більше, ніж не розмовляюча рідня. Через це його можна було зопалу прийняти за юного жовтопузика, або (в стані непорушності) за довгу тонку ковбаску.
– Дозвольте-но! – можливо, скажеш ти, безцінний мій читачу, тикнувши нігтем у книгу. – Отут написано: Гавриїл Святославович поправив на носі пенсне. Як же він міг поправити пальцем пенсне, якщо в хробаків немає ані рук, ані лап, ані інших кінцівок?
Так, немає. Тому пенсне він поправляв не кінцівкою, а... як би це сказати... самим собою. Тіло-то в нього гнучке, довге, як хобот або щупальце, і цим-от тілом-хоботом-щупальцем він міг і пенсне поправити, і пішака пересунути, і, обвивши олівець передньою частиною й спираючись на стіл задньою, намалювати щось, і на друкарській машинці міг друкувати, тикаючи собою в клавіші, і так далі, і таке інше. Тобто хоботоподібність або, якщо завгодно, щупальцеподібність тіла заміняла йому руки. Він навіть ухитрявся зав'язувати на собі краватку, але й Авторові не вистачає уяви виобразити собі такі маніпуляції безрукого громадянина.
– І якось дивно, – можеш сказати ти, читачу, – що дощовий хробак носить пенсне!
А як же йому не носити?!! – вигукує Автор. Як же йому не носити пенсне, якщо в Гавриїла Святославовича дуже поганий зір?!
– У хробаків немає очей! – можеш сказати ти.
Зрозуміло, немає! Саме тому в Гавриїла Святославовича й був поганий зір. Хіба можна мати добрий зір, не маючи очей? А раз у нього поганий зір, то він змушений носити чарівне пенсне. Окуляри б йому не підійшли, адже в нього немає вух, за які окуляри трималися б дужками. Зате пенсне – інша справа: прищепив на ніс (або як там називається ця частина його організму) і ніякі вуха не потрібні.
Познайомилися Гавриїл Святославович і Інокентій Карлович 1974-го року, коли Інокентій Карлович ще перебував у яйці. Дракони, як відомо, лупляться з яєць.
Виколупуючись із ґрунту поруч із цим яйцем, Гавриїл Святославович вимовив:
– Погоди тепер гарні, сирі.
– Осінь, – підтвердило яйце.
– "Висне небо синє, Синє та не те; Світить та не гріє Сонце золоте. Оголилось поле Од серпа й коси; Ніде пріліпитись Крапельці роси..." – почав цитувати хробак-мутант вірш "Осінь" харків'янина Якова Щоголіва, поета-романтика дев'ятнадцятого сторіччя.
Яйце підхопило та продовжило:
– "Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить. Хоч би де замріла Квіточка одна; Тільке й червоніє Що горобина..."
– Поезію любите? – поцікавився хробак.
– Обожнюю, – відповіло яйце.
– Я – Гавриїл Святославович, дощовий черв'як, – представився один.
– А я – Інокентій Карлович, дракон. Дуже приємно познайомитися! – відгукнувся крізь шкарлупу другий.
Вони поговорили про поезію, потім про музику, потім про живопис і графіку, потім про театр і кіно, потім про філософію...
Виявилося, що їхні смаки багато в чому збігалися: обоє любили поезію Якова Щоголіва та Франческо Петрарки, музику Ігоря Стравінського та Джорджа Ґершвіна, живопис Ієроніма Босха та Казимира Малевича, графіку Обрі Бердслі та Григорія Нарбута, фільми Чарлі Чапліна та Федеріко Фелліні, філософію Епікура та Григорія Сковороди...
Зрозуміло, при такій спільності смаків вони аж ніяк не могли не стати друзями.
Гавриїл Святославович став через день приповзати до яйця й подовгу розмовляти з юним драконом.
"Ти чув коли, щоб яйце співало?" – питає один із персонажів гумористичного роману Юрія Тиса "Щоденник народного героя Селепка Лавочки". На таке питання Гавриїл Святославович міг би відповісти: "Еге ж, чув".
За півроку після знайомства, коли Інокентій Карлович уже досить дозрів для шкаролупоруйнування, він вибрався з яйця й уперше побачив заочного друга. А друг його не побачив, оскільки в ті часи ще не носив пенсне. Тільки за десять років, коли дракон від книголюбія зробився короткозорим і став носити окуляри, він умовив і свого друга-хробака зайнятися зором.
Хробак за допомогою крилатого приятеля подався до майстерні з виготовлення оптики й замовив собі пенсне. Майстри, треба сказати, у Жорикбурзі першокласні. Зрозуміло, що при відсутності в клієнта органів зору, пенсне його повинне бути не звичайним, а магічним, інакше він нічого крізь нього не побачить і при наявності найтовстіших лінз. Тому до виготовлення цього предмета був залучений і чарівник Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, котрий придумав для лінз таке магічне заклинання, що й безокий міг крізь них бачити все прекрасно. (Це ж було за дев'ять років до того, як Перевертайло-Замийский зробився мавпою й тому втратив можливість чітко виголошувати заклинання, про що читач докладніше довідається пізніше, у розділі двадцятому за назвою "Рожева в червоний горошок Магія").
Незабаром Гавриїл Святославович мав пенсне з такими чудесними лінзами, що міг розглядати навколишній світ, не звертаючи уваги на відсутність очей.