Яйцепос. Книга 1

На те він і чемпіон. Це відбулося настільки швидко, що барон Андрій Цинік навіть не встиг і носом кліпнути. Будучи пе...

(– Стоп, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Як це "носом кліпнути"? Хіба носом кліпають? Кліпають, або, інакше кажучи, моргають очима, а не носом. Носом шморгають, а не моргають.

– А хіба я сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом? – заперечує Автор.

– Атож, – каже Ліва.

– От треба уважно слухати та читати, – сперечається Автор. – Я не сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом, а сказав навпаки: "не встиг і носом кліпнути". А якщо не встиг, то і не кліпнув. Кліпнути носом дійсно ніхто не може, а от не кліпнути носом може кожний. Наприклад, Вільям Шекспір не кліпав носом, тож про нього можна сказати: "прожив життя, не встигнувши носом кліпнути". І так про будь-кого. Зокрема про Андрія Циніка. Взагалі, можна сказати, люди все життя тим і займаються, що не кліпають носами. Ну хіба такий висновок не є логічним?)

Будучи пере­моженими, Ярослав і Андрій Цинік за ли­царським звичаєм зму­шені були сказати, що неві­дома їм Оле­ксандра Зозулька – най­прекрасніша дівчина у світі.

– Але оскільки ми – так? – цієї Олександри ніколи не бачи­ли, ці наші слова не є щирими, – додав лицар Ярослав, знову пі­діймаючись на Тутмоса.

– Можу показати її фотографії, – запропонував Лицар Поштової Скриньки, задерши забрало й оголивши гарне мужнє обличчя, обрамлене знизу русявою борідкою.

– Так, хотілося б побачить, кому це ми заочно присуди­ли бути суперкрасунею, – погодився барон Андрій Цинік, сідаю­чи знову на Велосипеда.

Лицар Поштової Скриньки, склавши списа (а стискувався він теж автоматично, після натискання другої кнопки) і сховавши його у футляр, дістав зі свого рюкзака тверду папку, а з папки – журнал "Гарнюнізм!", № 5 за 1995 рік, розкрив на потрібних сторінках і простягнув двом лицарям Напівкруглого Столу: "Ось вона!".

На барвистих знімках у різних позах була зафі­ксована дійсно гарна русява неодягнена дівчина.

– Ага, хоча моя Єлизавета – так? – теж пані симпатична, ця дівчина, мушу визнати... – Замість епітета Ярослав цьомкнув, на­чебто по­цілував повітря.

– Вона навіть не гірше, ніж моя кума Христина Полунич­ка, – схвалив і барон Андрій Цинік. – Усе гарно: і дупочка, і... усе.

– А вона тобі випадково не сестра? – запитав Ярослав, пере­водячи погляд із фотографій на Лицаря Поштової Скриньки. – Начебто лиця – так? – у вас схожі трошки.

– Ні, не сестра, – відповів лицар-чемпіон.

– Виходить, дама серця, – зрозумів Андрій Цинік. – Я помі­тив, що люди іноді закохуються в тих, хто схожий на них не ті­льки світоглядом, але й зовнішністю. Ми з кумою Христиною теж дещо схожі, нас теж іноді приймають за брата й сестру.

– Ви тепер куди? – запитав Лицар Поштової Скриньки, ховаючи журнал у папку.

– На південь, на той берег Рідини, продовжимо – так? – там опи­тування селян, – махнув Ярослав рукою за ріку. – А ти?

Запихаючи папку в рюкзак, шанувальник Олександри Зозульки відповів:

– Та взагалі я теж туди намилювався...

– Ну, так їдьмо разом, – запропонував Андрій. – Одному ж мандрувати, мабуть, дуже нудно. Навіть поговорити нема з ким у дорозі.

– Згодний, – кивнув шоломом колега-чемпіон. – Я мандруватиму з вами до повні, а потім у мене інші термінові справи. Тоді я вас покину.

– Домовилися! – викликнули Ярослав і Андрій.

І далі експедицію лицарі продовжили вже втрьох.

– Тебе як кличуть по-справжньому? – запитав Андрій, коли вони переїжджали міст на інший берег Рідини. – А то – Ли­цар Поштової Скриньки – вимовляти занадто довго.

– Шурик, – відповів той. – Кличте мене Шуриком.

* * *

За мостом ґрунтова дорога розщепилася на три стежини. Ярослав, Андрій і Шурик поїхали тією, що вела вздовж Рідини проти її течії, і за пару годин приїхали в село Ріди­носьорбове.

Там вони, зрозуміло, опита­ли населен­ня (результат був негативним; тобто ріди­носьорбовці не знали місце­знаходження яйця й шахрая), від­почили, перекуси­ли й попари­лися в лазеньці.

Стара дерев'яна ла­зенька, де-не-де прикрита мохом, начебто зеленим оксамитом, стояла на березі річ­ки, і голі лицарі чергували розпарювання організмів і хльо­стання один одного березовими віниками з вибі­ганнями та занурення­ми в холодну чисту воду Рідини.

У лазні, без доспіху й без одягу, Лицар Поштової Скриньки ви­глядав гарним муску­листим хлопцем двадцяти двох років, із широкими грудьми, що поросли русявим волоссям, і з... еее... з первинною статевою чоловічою ознакою... еее... скажемо так: добре розвиненою (у даному конкретному сюжеті без цієї пі­кантної подробиці ніяк не обійтися, у чому читач незабаром переконається; не треба ханжеськи супити звивини, Права півкуле авторсько­го мозку; не треба похабно хихотіти, півкуле Ліва).

Тут же Автор зауважить, що лицар Ярослав – двадцятише­стирічний смуглявий кучерявий брюнет з широким носом і великими опуклими губами (через що у нього іноді запитували, чи не було серед його предків африканців, на що він відповідав, що серед відомих йому не було, а щодо давніх нічо­го сказати не може); а барон Андрій Цинік – креме­зний блондин тридцяти чотирьох років, вельми веснянкуватий, з великими "кінськими" зубами. На відміну від нового товариша, вони не носили борід, голилися.

Після від'їзду з Рідиносьорбова, трійка лицарів протягом тиж­ня відвідала та опитала села: Шмарклечерпалове, Аргусо­лопи, Губоплямкове, Малі Та­ратути, Річардівка, Го­лодупівка й Повний Свистець. На жаль, нічого нового з питан­ня, що їх ці­кавило, вони й там не довідалися.

Дорогою їм зу­стрілися чотири незалежні доспі­хоносці, що також мандрували в пошуках викраденого драконячого яйця: лицар Бова Герцо­гевич – між Аргусоло­пами й Губоплямковим; ли­цар Дем'ян Вальтерскотський і барон Пупок-Свіжегні­йопольский – між Малими Таратутами й Річардівкою; і Ли­цар-з-родимкою-біля-правої-ніздрі – між Голодупівкою і Повним Свистецем. Усім їм Шурик запропону­вав визнати Оле­ксандру Зозульку що­найнайпрекраснішою з жі­нок. Кожний з них відмовився, заяви­вши, що найпрекраснішою вважає свою кохану. Але внаслідок поразки в бої із чемпіоном усі четверо, згідно зі звича­єм, промимрили, втім дещо скептично та іронічно, що Оле­ксандра Зозулька – "супер-пупер". А ознайомившись із її фотографія­ми в стилі "ню" у журналі "Гарнюнізм!", захопили­ся й додали що "так, дійсно".

На восьмий після мінітурніру біля мосту день трійця яйце­шукачів у панци­рах прибула в маленьке селище Дотепна Кучма. Невідомо достеменно, у якому сенсі присутнє тут слово "ку­чма": у значенні "насмішка", або – "капелюх", або – "шевелю­ра", або – "купа", або – "горб"... Бо ж це слово має різні смисли. Мабуть, усе ж – насмішка, як у "Енеїді" Котляревського:

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

Там відбулася дивна історія, і лицарям Андрію і Ярославові відкрилася таємниця, пов'язана з магією.

* * *

Одному з найвідоміших мандрівників усіх часів і народів – Одіссею – якось, після повернення на батьківщину з троянської колотнечі й знаменитого дев'ятирічного круїзу Середземним морем, запропонували піти в шинок, але він від­мовився (диви­ся, читачу, "Одіссею" Гомера в російському пере­кладі Василя Жуковського; пісня вісімнадцята, рядок триста двадцять дев'я­тий). Проте слово "шинок" фігурує саме в російському перекла­ді Жуковського. В українському перекладі Бориса Тена цей заклад названий "заїздом". А в давньогрецькому ори­гіналі сказано "λεσχη" – "лесха". Російський класик Василь Жуковський (який, втім, за материнською лінією був турком), перекладаючи цю епопею, вирі­шив, бач, що давньогрецькій лессі найбільш тотож­ний украї­нський шинок (хоча лесха – це будинок зібрань, а ши­нок – пункт громадського харчування, але й туди й туди люди сходилися, аби поспілкуватися, тобто обидва ці заклади були чимось на кшталт клубу). Оскільки Терентопські хроніки, образно висловлюючись, пристебнуті до Харкова, то Автор додасть, що Жуковський у Харкові побував 1837-го року, за дванадцять років до публікації того його перекладу, і поспілкувався з Грицьком Основ'яненком та іншими українськими харківськими літераторами. До речі, харківський літератор Іван Срезневський, поет, сатирик і за сумісництвом професор Харківського університету (котрий того разу із Жуковським не спілкувався, оскільки помер за вісімнадцять років до його приїзду), у своєму творі "Невдоволення Мінерви на Бахуса та Венеру", надрукованому 1816-го року у лютневій книжці гумористичного журналу "Харьковский Демокрит", теж "нашпигував" світ давньогрецької міфології шинками, шинкарями та шинкарками.

Наші мандрівники, тобто три ли­царі, від від­відування шинку не відмовилися. Проголо­давшись у дорозі, вони в Дотепній Ку­чмі першим ділом впровадилися саме в шинок, благо він стояв на околиці села й був першою будовою в цьому населеному пу­нкті на шляху подорожан.

Належав цей заклад шинкареві Лейбі й шинкарці Рахілі – дружині Лейби. Це був одноповерховий будинок у народному стилі: із глинобитними стінами, побіленими й розмальованими соняшниками й півнями, під критою очеретяними снопами покрівлею, увінчаною цегельною трубою, також побіленою, з якої сочився смачний дим. Біля цієї хати були: сарай, льох і до­щатий нужник. А також невеликий садок і городи, що постача­ли, очевидно, до кухні деяку кількість фруктів і овочів. Шинок з названими об'єктами обрамляв мальовничий тин, на кілках якого сушилися глиняні глечики, макітри та інший прикрашений візеру­нками в народнім стилі посуд.

Коли яйцешукачі ввійшли, у шинку вже трапезувало семеро людей.

Шинкар – довготелесий чоловік десь років п'ят­десяти, у камізельці та ярмул­ці, переступився до клієнтів у металевих оболонках, що розсі­лися за дерев'яним столом, і поцікавився: чим добродії ли­царі бажають пообідати. Добродії лицарі у свою чергу поінтересувалися: що ши­нкар їм може запропонувати. Лейба відповів, що в цей момент є український борщ із часни­ковими пампу­шками, м'ясні вареники з єдинорожини (тобто начинені фа­ршем з м'яса єдинорога) і грушово-динний компот із макови­ми коржами, а та­кож великий асортимент алкогольних напоїв. Крім того, лицарі, мовляв, можуть замовити й інші смаколики (шинкар подав їм список інакших страв), але їм доведеться почекати, поки та їжа буде приготовлена.