Яйцепос. Книга 1

Виявилось, що під дією чарів сталася маленька зміна в хімі­чному складі...

І знову протягом місяців ретельні розрахунки нового варі­анту заклинання з метою усунути й цей недолік. У травні 1995 року чарівник вплинув на дев'яту табуретку. Тут уже по всіх параметрах, які можна дослідити, вона залишилась такою ж, як і була. Але маг відчув: відбулася зміна, що не піддається аналізам. Змінилося її естетичне сприйняття: до перетворення маг милувався табуреткою із задоволенням, а після перетворен­ня дивитися на неї не хотілося. Хоча виглядала вона, по­вторює Автор, так само.

Маг вирішив усунути й цю незрозумілу зміну. Знову засів за розрахунки. У кінці жовтня впливу зазнала остання, десята та­буретка. Після чого чарівник піддав її низці найточніших, найскрупульозніших вимірювань, оглядів і аналізів.

І ось уранці 1 листопада всі обстеження було закінчено, і отриманий висновок: табуретка, пройшовши через магічну трансформацію, ці­лковито не змінилася, тобто перетворилася на те ж саме, чим і була до метаморфози! По всіх параметрах, у тому числі й в аспекті естетичного сприйняття, залишилася такою ж, як і до чаклування!

Олександр Олексійович Манюня зрадів. П'ять років роботи завершилися настільки успішним результатом! Він передчував, яке це справить враження на колег-магів, що розуміються на таких тонкощах, коли він докладно опише хід і результат екс­перименту в статті для журналу "РВЧГ Магія", і стаття буде опублікована.

І сталося, повторює Автор, закінчення обстеження й початок тріумфу якраз у той самий день – 1 листопада 1995 року – коли до Олександра Манюні приперлися непрохані гості: два лицарі, фермер і живописець.

– Безглуздий експеримент! – обурюється Ліва півкуля авторського мозку. – Витратив п'ять років роботи, аби табу­ретка залишилася такою ж, як і була! Та вона й так залишилася б сама собою без усілякої магії! Чи ж варто було на це витрача­ти стільки часу, сил, і коштів!

– Ага, – підтакнула півкуля Права.

– Так, відкриття марне, – погоджується Автор. – Магу просто хотілося задовольнити свою цікавість. Але не варто думати, що цей терентопський чарівник якийсь зовсім уже уні­кальний ди­вак. А хіба вчені з нашого світу не роблять непотрі­бних і навіть шкідливих відкриттів задля задоволення своєї ці­кавості?

Наприклад, скільки коштів, сил і часу вчені витратили на винахід атомної бомби! І яка від цього користь? Хіба за допомогою атомних бомб можна нагодувати голодних, забезпе­чити житлом бездомних, одягом нагих і обшарпанців, взуттям босих, втішити згорьованих, вилікувати хворих, навчити неуків, або зробити ще щось дійсно потрібне людям? Ні, звичайно. Висновок: абсолютно даремний винахід. За допомо­гою атомних бомб можна знищити життя. Яка ж, по­вторюю, від цього користь? Тільки небезпека й шкода. ("Банальності белькочеш", – бурчить Ліва півкуля авторського мозку, але Автор ігнорує це бурчання). Учені просто задовольнили свою цікавість, піддавши загрозі все людство, і не тільки людство. Уже краще б вони витратили ці кошти, сили й час на пере­творення табуретки на табуретку. Користі від цьо­го теж немає, проте ніякої небезпеки й шкоди!

* * *

Отже, "птіца-тройка" в супроводі кінних лицарів в'їхала в Хухримухриєве.

Хати там не цегельні й не глинобитні, як у багатьох інших селах королівства, а з колод, бо стовбури дерев були найдоступнішим будівельним матеріалом на території Оксамитової пущі. Втім, те ж саме можна сказати про всі населені пункти, де побували обидва Остапи за останні дні, починаючи з Марсіанської Русі.

Гнат Кактусенко знав, що тут мешкає маг Оле­ксандр Манюня, але не знав, де саме, – фермер не був особисто знайомий із чарівником і ніколи до нього не приїздив. Взагалі не мав знайомих у цьому селі й бував у ньому тільки проїздом. Тому довелося вдатися до допомоги місцевої жительки, що несла два цебри на коромислі. Намагаючись не розплескати води, та вказала пальцем потрібний напрямок, і назвала прикмети, за якими можна впізнати садибу чародія (ворота, прикрашені вирізьбленими мальвами та драконами, три пі­рамідальні тополі й флюгер у вигляді єдинорога над дахом).

Коли в дерев'яні ворота його садиби, що піддалися художній різбі, постукали й спитали – чи вдома господар-чарівник? – Олександр Олексійович, хоч і не чекав на гостей, тим більш незнайомих, зрадів. Його розпи­рали радість і гордість за успішний експеримент, і дуже хотіло­ся з кимось поділитися цією радістю, але, на жаль, – нема з ким: дружини й синів удома не було, чарівник цього ранку був один як перст. (Дивно, чому про людину, котра перебуває на самоті, кажуть: "один як перст"? Адже перст буває один тільки якщо ампутовані інші чотири пальці. А на повноцінній руці перст завжди з колективом.)

Тому, відімкнувши браму й побачивши чотирьох чо­ловіків, двоє з яких були вершниками в латах, а двоє без лат си­діли в колясці, що її тягли страуси, і почувши їхнє бажання по­спілкуватися із чудотворцем, Олександр Манюня, стримую­чи позитивні емоції, що били через край, увічливо запросив їх увійти.

Взагалі, як читач, напевно, уже помітив, у Те­рентопськім королівстві можна запросто заходити в гості до будь кого без попередньої домовленості та запрошення, навіть до самого короля. Це в наших метушливих містах, де майже всі надмірно зайняті, потрібно попередньо телефонувати й домовлятися про зустріч, а в дещо патріархальній, ставній, не метушливій Терентопії із цим набагато простіше. "Гостинність, властива майже всім дикунам і первісним звича­ям, була їхньою приналежністю", – так написав про стародавніх германців один фахівець, який у Петербурзькому уні­верситеті читав лекції з історії середніх віків (звали, до речі, цього фахі­вця Микола Го­голь). І хоча Авторові цього, м'яко висловлюючись, епосу і самому здає­ться, що зі збільшенням цивілізованості відбуває­ться зменшен­ня гостин­ності, все ж уся сутність Автора повстає проти того, щоб таку чудову якість, як гостинність, уважати проявом дику­нства й не­цивілізованості.

Гостинному Олександрові Манюні хотілося негайно повід­ати непроханим гостям про перетворення табуретки, але він що називається наступив на горло нетерпінню й відклав це ефект­не, з його точки зору, повідомлення, як то кажуть, на десерт, тобто заключну частину бесіди. А для початку, коли гості пред­ставилися, увійшли до будинку, знявши взувачку (аби не забруднити осінніми наліпками фарбовану бордовою олійною фарбою дощату підлогу та смугасті в'язані килимки) і взувши натомість запропоновані господарем домашні капці, розташувалися на дивані (Клим Серафімович і Гнат Свиридович) та кріслах (Окро­школюб й Електричка), чарівник, склавши руки на грудях, діло­вито запитав:

– Отже, панове, чим можу служити?

Ясна річ, лицарі витягли портрет шахрая, і задали добре ві­домі читачеві питання. Олександр Олексійович Манюня на­стільки був занурений у свій дослід з табуретками, що останні місяці не читав газет, майже ні з ким, крім сім'ї, не спілкувався, тому не знав новин рідного королівства. Навіть інформа­ція про таку неординарну подію, як викрадення яйця дракона, пройшла повз нього. Тому запитання яйцешукачів його зди­вувало й заці­кавило. Відповівши негативно щодо обох пунктів (тобто: де намальований шахрай – не знаю, де викрадене яйце – не знаю), він попрохав розповісти, що це за історія. Лицарі охоче пові­домили все, що знали про це викрадення.

У цей час Петренко-Самогонов, розкривши свого альбома і по­глядаючи то на чарівника – людину з настільки витягнутими вертикально обличчям й тулубом, начебто він зійшов з картини живописця Ель Греко, – то на альбомний аркуш, став совати­ по сторінці олівцем. Помітивши, маг поцікавився його дія­льністю. Дідок-художник, не відриваючись від творчості, пояснив, що малює його портрет, бо намалював портрети вже вісімнадцяти чудотворців, і має намір відобразити дев'ятнадця­того. Для початку зробить начерки олівцем, а потім, мовляв, створить картину олійними фарбами на ґрунтованому полотні. Олександр Олексійович подумав: якщо в журналі "РВЧГ Магія" над його статтею про перетворення табуретки буде помі­щена не банальна фотографія автора, а розкішна репродук­ція живопи­сного портрета, то це буде солідніше; і порадів, що до нього так вчасно приперся відомий живописець.

Чудотворець спитав портретиста, чи треба йому завмерти у непорушності, як роблять, позуючи, професійні натурники. Той відповів, що це не обов'язково, що він – Петренко-Самогонов – настільки досвідчений рисувальник, що може схвачувати риси моделі навіть під час її руху. Достатньо лише, аби модель не гасала, як скажена, та не крутилася, як дзиґа. А неспішні плавні рухи не завадять.

З'ясувавши, що чарівникові нічого в справі про яйце неві­домо, граф Остап Електричка обережно поцікавився, а чи не міг би маг якось за допомогою чарівництва дізнатися... Ні-ні, відмахнувся чарівник, я ясновидінням не займаюся, у мене інші теми.

Фермер Кактусенко, соромливо кахикнувши, не через те що його дійсно мучив кашель, а щоб звернути на себе увагу господаря, несміло запитав, чи не міг би чудотворець ушкварити зараз якесь чудо, бо дуже цікаво побачити щось отаке. Оле­ксандра Олексійовича таке прохання трохи образило, мовляв, він не якийсь фокусник, а серйозний маг, і творить чудеса не для показухи, а... І негоже, мовляв, витрачати магічну енергію на такі дрібниці, як розвага дозвільних роззяв. Усе це він не сказав уголос, а подумав. Але закони гостинності змусили його задовольнити побажання фермера. Що б їм таке показати? – задав собі питання маг.

– Продемонструю вам, панове, магічний спосіб швидкісного вирощування волосся й, навпаки, його видалення без допомоги перукарських пристосувань. Моя особиста розробка, тобто, я сам створив ці магічні заклинання багато років тому, на зорі своєї магічної діяльності.

І Кактусенко з Петренком-Самогоновим та обома Остапами стали спостерігачами магічного видовища.

Після того як чарі­вник щось пробурмотів, з його голови почало висуватися волос­ся. Ось тільки-но виглядав коротко підстриженим і голеним, а вже – шевелюра й щетина. Не минуло й хвилини – волосся нижче плечей, пишні вуса й густа борода, як у православного попа або в гіппі.