Яйцепос. Книга 1

Якби терентопські маги, і в тому числі Олександр Манюня, одягалися якось по-особливому, мали свій чисто магічний стиль, то незнайомець зрозумів би, що перед ним чарівник, і говорив би з ним не на­стільки грубо. А тут заради невидимості чудотворець зовсім оголився, тож тим паче неможливо було зрозуміти, хто він за фахом.

Олександр Манюня почервонів і, прикриваючи долонями голе тіло нижче живота й спини, став задкувати, зиркаючи обабіч – чи не бачать його в такому ганебному вигляді односельці. Але, слава Богу, крім незнайомця на вулиці нікого не було.

Чародій чкурнув додому і втупився в дзеркало, чого не зробив після вживання зілля, будучи цілковито впевнений у своїй прозорості. Гай-гай, він був видимий, наче й не вжив чарівного препарату!

Ця невдача так його вразила, що він від­клав подальшу роботу із цієї теми.

А приблизно за тиждень у чародія сильно заболіло в боці, і він викликав швидку допомогу. Лікар, обмацавши його черевну область, поставив діагноз: апендицит. Потрібна не­гайна хірургічна операція з ампутації запаленого апендикса. Пацієнта терміново доставили в операційну Хухримухриє­вської лікарні.

Оперував досвідчений хірург Кир'ян Валерійович Молокококосососов. Олександр Манюня перебував у цей час під місцевим, а не загальним, наркозом, і тому був у свідомості, і міг спілкуватися з лікарем.

Розітнувши скальпелем праву клу­бову область його тулуба, хірург свиснув. Пацієнта налякав цей нетиповий для даного заходу звук, і він запитав, що лікаря так здивувало в його нутрощах. Молокококосососов спантели­чено відповів, що жодних нутрощів він у розрізі не ба­чить. Па­цієнт, мовляв, порожнистий, як повітряна кулька або надувна лялька чи там дитячий круг для плавання, з тією різницею, що кулька і надувна лялька, буду­чи розітнутими, лопнули б або здулися, а пацієнт не лопається й не здувається. Видно тільки шкіру, а під шкірою – нічого.

Ча­рівник, звичайно, второпав у чому річ і повідав хірургові про зроблений над собою експеримент. Ви­ходить, він усе ж таки став невидимцем, але не повністю. Вну­трішні органи – скелет, м'язи, серце, легені, кишечник, залози, вени та решта – стали ці­лковито прозорими, невидимими. А зовнішні органи – шкіра, очі, волосся й нігті – чомусь залиши­лися такими, як були.

Доктор сказав, що оскільки операція не­складна, то він зможе зробити її навіть із заплющеними очима, наосліп, на дотик. Але якщо в подальшому знадобиться більш серйозна, бережи Боже, то через невидимість внутрішніх органів її неможливо буде провести, і здоров'я, а може й життя пацієнта опиниться в сме­ртельній небезпеці. Тому Молокококосососов порадив чарівни­кові не жартувати такими речами й терміново повернути свій організм у первинний стан.

На щастя, апендикс, незважаючи на його невидимість, було ампутовано успішно.

Повернувшись із лікарні, чарівник насамперед ужив пре­парат для усунення невидимості.

Цей випадок так його налякав, що він назавжди закинув цю тему.

У 1986 році він став до вирішення нового завдання, яке йому, так би мовити, підкинула його дружина.

Слід сказати, що в 1962 році маг одружився з милою дівчиною на ім'я Світлана, дочкою ката з міста Свіжегнійополя. Вона народила йому двох синів, близнюків. Близнюки, ставши дорослими, за порадою та­туся-чарівника влаштувалися працювати пожежниками. Так бу­ває: батьки нав'язують дітям професію, про яку самі мріяли в дитинстві.

Так от, дружина чарівника, Світлана Анатоліївна, поскаржилася чоловікові, що в будинку знову завелися миші й таргани, а боротьба з ними за допомогою отрути й мишоловок дає лише тимчасовий ефект: за деякий період після чергово­го винищення в житлі знову з'являються ці неприємні непроха­ні співмешканці. Чи не можна, мовляв, позбавитися їх всерйоз і надовго за допомогою магії?

Олександр Олексійович порився в магічній літературі, і зна­йшов старовинне заклинання для такого випадку. За допомо­гою цього заклинання житло наситилося б магічною енергією, що відлякує шкідливих тварин, так що вони й близько б до дому не підходили.

Але тут чародій пригадав повчання бать­ків, що хороший чарівник повинен створювати нові заклинан­ня. І замість того щоб скористатися вже існуючим, засів за створен­ня свіжого.

На це в нього пішло три роки, протягом яких боро­тьба з вищезазначеними тварюками велася по-старому за допомогою мишоловок і отрути.

Нарешті, нове заклинання було створено, і Олександр Манюня "обробив" ним свій будинок. Ця магічна "технологія", на відміну від тієї, старої, не заважала тарганам і мишам по­трапляти до оселі, але перебудовувала їхні організми таким чи­ном, що миші не могли харчуватися нічим, окрім тарганів, а та­ргани не могли їсти нічого, окрім мишей. Таким чином, ці тварини швидко винищували одні одних, або здихали від го­лоду.

До речі, щодо Світлани Анатоліївни Манюні, дружини чарівника. У перші місяці спільного життя, коли вони були молодятами, на ґрунті жагучого кохання до чоловіка, у душі Світлани Анат... ні, тоді просто Світочки, зародилися ревнощі. Чи то чоловік якось недостатньо байдужо глянув на іншу дівчину, чи то їй це здалося, але Світочка запідозрила коханого в невірності. І, як це буває з ревнивцями, заходилася шукати докази зради. Зокрема обшарювати кишені його одягу. І натрапила там на папірця. Вирішивши, що це любовна записка від чоловіка до суперниці, або навпаки, від коханки до Олександра, Світочка відразу текст прочитала. Та ще вголос...

Твір Даниїла Хармса "Синфонія № 2" закінчується такими словами: "Але от з Мариною Петрівною в мене вийшов забавний випадок, про який я й хочу розповісти. Випадок цілком звичайний, але все-таки забавний, тому що Марина Петрівна завдяки мені зовсім облисіла, як долоня. Трапилося це так: прийшов я одного разу до Марини Петрівні, а вона трах! – і облисіла. От і все". Це тут до того, що й Світочка після прочитання тексту з папірця теж "трах! – і облисіла". І не тільки. Крім того, у неї бабах! – миттєво виросла густа борода. Втім, слова "трах" (від початку, до пристібання цього слова до сексу) і "бабах" означають події, супроводжувані шумом. У цьому випадку траха й бабаха не було: потрібне волосся зникло, а непотрібне виникло цілковито беззвучно.

Світочка в сльозах кинулася до чоловіка Сашка. Той, побачивши лисого бороданя з жіночою фігурою й у жіночому ж одязі, більш того – в одязі його дружини, у першу мить отетерів. Але в другу мить зміркував, що його кохана стала жертвою його ж магії. Як ти, читачу, звичайно ж зрозумів, на папірці було винайдене О.О. Манюнею заклинання для чарівної маніпуляції волоссям. Чарівник дав Світочці прочитати інше заклинання, і до неї повернувся початковий вигляд. Цей випадок назавжди вилікував її від обшуків і необґрунтованих ревнощів.

А восени 1990 року Олександр Манюня придумав собі нове завдання, досить парадоксальне.

Він раптом ні з того ні із сього подумав, що об'єкт, який піддається впливу магічного пере­творювального заклинання, обов'язково змінюється, стаючи іншим. А чи не можна, подумав він, придумати таке магічне перетворювальне заклинання, після впливу якого об'єкт не змінився б, тобто перетворився б не на щось інше, а на те ж саме, чим був до впливу? Такого нікому не вдавалося, та ніхто й не намагався, та нікому й на думку нічого такого не спадало. Звичайно, таке магічне заклинання не мало б ніякого практичного сенсу (бо навіщо ж перетворювати об'єкт на те, чим він і так є), проте із чисто теоретичної точки зору в аспекті задоволення цікавості завдання було, на думку Олександра Олексійовича, вельми захоплюючим, тим більше що ніхто ніко­ли нічим подібним не займався.

Отже, заінтригований цим питанням і поглинений цікавістю, маг О.О. Манюня вирішив зайнятися створенням тако­го у своєму роді найнезвичайнішого магічного перетворю­вального заклинання. В якості піддослідних об'єктів він вибрав звичайні дерев'яні табуретки. Такий вибір пояснюється просто: у Хухримухриєвому функціонувала столярна майстерня, яка ви­робляла табуретки, тому дані об'єкти чарівник міг придбати лег­ко, швидко, у будь-який день, у будь-якій (в межах розумного) кількості, і дешевше ніж будь-де, бо для хухримухриєвських покупців хухримухриєвська майстерня робила великі знижки в ціні. Чародій, припускаючи, що йому доведеться спотворити декілька табуреток перш ніж він досягне успіху, купив відразу десяток.

І пішли експерименти.

Над першим варіантом заклинання Олександр Олексійович мізкував близько трьох місяців. І в січні 1991 року шарахнув тим чаклунством по першій табуретці. Табуретка змінилася, ставши чимось на зразок гібрида стільця й етажерки, не дерев'яного, а начебто з червоного пластиліну.

Проаналізувавши результат, чарівник намацав помилки, і врахував їх при створенні другого варіанту заклинання. У червні того ж року вплинув новим варіантом на другу табу­ретку. Вона після цього залишилася табуреткою, тільки зроби­лася в півтори рази більше, змінила колір із деревинного на яскраво-бузковий і стала знову не дерев'яною, а ніби як із цупкої гуми.

І знову чарівник, проаналізувавши й урахувавши допущені помилки, засів за творення нового варіанту заклинання, уже третього. Ним у грудні того ж року обдав чергову табуретку. Ура, вона залишилася дерев'яною табуреткою тієї ж форми й того ж розміру, але, на жаль, змінився сорт деревини: була дубова, а стала – з тополі.

У липні 1992 року чудотворець, удосконаливши заклинання, поворожив над четвертою табуреткою. Вона залишилася дубовою, але темний овал від сучка, що знаходився до чаклуван­ня на одній із ніжок, перемістився на сидіння...

Ось так від табуретки до табуретки результат поліпшувався. Одначе повної ідентичності все не було. Сьома табуретка після впливу заклинанням зовні не змінилася. Але Олександр Маню­ня проявив педантизм: вивчив тріску від табуретки під мікро­скопом. Виявилося, що в результаті чародійства змінилася мі­кроструктура деревних волокон.

Ще півроку розрахунків і – вплив на восьму табуретку. Тут не тільки зовнішній вигляд, але й мікроструктура волокон збе­реглися. Однак прискіпливий Олександр Олексійович провів ще більш скрупульозне обстеження: зробив спектральний аналіз мікрочастинок табуретки до й після перетворення.