Втім, багато хто з літературознавців певен, що таємничий капітан Джонсон – це не хто інший, як письменник Даніель Дефо; "Чарльз Джонсон" – це, мовляв, просто один із його численних літературних псевдонімів. Та й "Дефо" – теж псевдонім, бо справжнє його прізвище Фо. Взагалі тема піратства була для письменника Дефо однією з найулюбленіших, судячи з того, що написав про піратів декілька романів. Але "Загальна історія піратів" – це не справжня назва згаданої книги, а спрощений варіант, який для зручності видавці поміщають на обкладинці. А справжній, повний її заголовок отакий: "Загальна історія грабежів і вбивств, учинених найвідомішими піратами, а також їхніх звичаїв, політики і правління з часу їхньої першої появи на острові Провіденс в 1717 році, де вони заснували своє поселення, до нинішнього року 1724; з додатком дивовижних діянь і пригод жінок-піраток Енн Бонні і Мері Рід; що поперед них наданий звіт про пригоди знаменитого капітана Евері і його товаришів, з описом того, яку смерть він прийняв в Англії".
Нарешті пірат Довготелесий Квентін оголосив, що до "Летючого Єврея" ідуть аборигени, на що наплічний магнітофончик капітана викрикнув: "Сто сімнадцять акул тобі в селезінку!" За допомогою димових шашок фрегат був укритий від поглядів тубільців, що наближалися, "пірати" швидко його розібрали й здули, після чого хутко вчухрали на автобусах. Коли дим розсіявся, їх уже й сліду не було, на здивування тамтешніх мешканців.
Цей фокус бухгалтери, що отак піратствували, ушкварили й в інших місцях. Зрозуміло, це було можливо тільки при безвітряній погоді. При вітрі, по-перше, дим відносився б, не створюючи необхідної завіси, а по-друге, пустотілий фрегат надмірно розгойдувався б, видаючи свою надувну сутність. Слава Богові, погода бухгалтерам-авантюристам сприяла.
У глуху ніч з 14 на 15 жовтня Семен Аронович Зільбердуля, в одіянні не пірата, а бухгалтера, увійшов у Яєчню-Ясну й безлюдними вулицями дочимчикував до ратуші. Оглянувшись обабіч та із задоволенням переконавшись, що на освітленій ліхтарями вулиці сплячого міста нікого немає (свідки ні до чого), став виводити пензликом, занурюючи його в баночку з жовтогарячою фарбою, на стіні ратуші слова: "Жителі Яєчні-Ясної і Яєчнеяснинської області! Ми, кровожерливі, безжалісні пірати із фрегата "Летючий Єврей"..." Його не радувала думка, що він бруднить стіну, а жителі будуть змушені цю мазанину зафарбовувати, витрачаючи на це час і кошти. Але противагою каяттям його інтелігентності слугувала думка, що праця зі знищення жовтогарячого графіті буде для яєчнеяснинців скромною платою за можливість пишатися своєю перемогою над примарними піратами...
Коли над Яєчнею-Ясною здійнявся транспарант, капітан Кривавий Сьома, зсунувши з ока чорну пов'язку, подивився на нього в підзорну трубу й констатував:
– Розгадали! Молодці! Усе, що ми запланували, здійснилося. Тепер у Яєчні-Ясній і взагалі в королівстві з'явиться переказ про те, як наші співгромадяни за допомогою кмітливості вигнали примарних піратів. Колеги, пишайтеся: ми власними руками творимо історію й легенди батьківщини!
– Повісити зрадників на бом-брам-реї! – вигукнув недоречно з капітанського плеча магнітофончик.
І знову, дочекавшись ночі й перевтілившись зміною одежинки з пірата на бухгалтера, взявши пензлик і баночку з помаранчевою фарбою, Семен Аронович подався до міста...
Закінчивши цю гру, члени таємної організації "Дике сальдо" повернуться у свої контори й займуться бухгалтерською працею. А за рік, восени 1996 року, у Свіжегнійопольській області з'явиться корабель-привид "Летючий Українець"... Але то вже інша історія...
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТЕ. Відсутність
Більше нічого, що б заслуговувало на увагу, на дорозі не сталося.
Ілля Ільф і Євгеній Петров, "Золоте теля".
1 листопада 1995 року.
Першого листопада тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, тобто на двадцять третій день Великої Яєчної Експедиції, барон Вадим Оптиміст на коні Гонорії й барон Геннадій на коні Горбачові, переміщаючись дев'ятнадцятим сектором Терентопського королівства, що дістався їм для пошуків, опитавши жителів сіл Мінчитриївки й Самогонки (і не довідавшись там нічого нового про викрадене яйце), прямували до сіл Чвиркунів та Базікалів.
Погода була хмурою. Небо було таким сивим і кошлатим, немов намагалося вдаватися бородою старого Франсуа Рабле. Мрячив дрібний дощ. З дерев пурхало мокре листя, і найнахабніше з них прилипало до лицарів. Загалом, у цей день у цій частині королівства мандрівка була не найкомфортнішою.
Їхали мовчки.
Але рівно о 15 годині, 54 хвилині та 17 секунді за жорикбурзьким часом барон Геннадій порушив мовчання.
А саме: голосно чхнув.
Після чого вийняв носовичка і витер ніс і губи. Потім носовичка сховав.
І лицарі продовжили їхати мовчки.
Більше у подорожах цих двох яйцешукачів за час Великої Яєчної Експедиції не сталося нічого цікавого. Цей розділ Автор назвав "Відсутність" саме через те, що в ньому (у розділі, а не у Авторі) відсутні захоплюючі події. Тому Автор змушений закінчити п'ятдесят п'ятий розділ, щоб перейти до наступного, п'ятдесят шостого, який, як Автор сподівається, виявиться і більшим і цікавішим, ніж цей.
– Стоп! – протестує Права півкуля авторського мозку. – Якщо в подорожах цих двох геть-чисто немає чогось цікавого, то навіщо треба було присвячувати їм цей розділ? Чи не простіше було взагалі про їхні подорожі не згадувати?
– Простіше, – погоджується Автор. – Але я не шукаю легких шляхів. Педантизм змусив мене хоч щось сказати і про цю пару мандрівників. Бо, якби я розповів про мандрівки вісімнадцяти пар лицарів Напівкруглого Столу, і абсолютно нічого не сказав про мандрівки дев'ятнадцятої, то почував би себе таким, що не доробив роботи. Отже, цей розділ написаний, можна сказати, для галочки. Щоб не страждало моє письменницьке сумління.
– Підозрюю, що тобі просто не вистачило фантазії вигадати захоплюючу історію і про цих двох, – каже Ліва. – Вичерпалася уява.
– Ні, – заперечує Автор, – не вичерпалася. А просто я не хочу читачеві брехати. Якщо під час мандрівок Вадима Оптиміста та Геннадія не трапилося нічого особливо цікавого, щоб про це розповісти, то я так чесно читачеві і говорю, а не морочу голову вигадками про те, чого не було.
Втім, додає Автор, перш ніж закінчити цей лаконічний розділ, який своєю короткістю поступається лише ще більш короткому тринадцятому з назвою "Марновірство", згідно з традицією, повідомлю читачеві, як виглядали лицарі, їхні коні та щити.
Барон Вадим Оптиміст, повне ім'я якого Вадим Вікторович Цотеленек був світлорусим чоловіком тридцяти двох років, сухорлявим і досить оптимістичним, що й відбилося у прізвиську. Барон Геннадій (повне ім'я Геннадій Михайлович Вофанок) був брюнетом тридцяти трьох років, дещо широковилим, оскільки мав зокрема монголо-татарських предків. І оптимізмом, на відміну від партнера, не відрізнявся. Якби серед лицарів Напівкруглого Столу був ще якийсь Геннадій, і знадобилися б прізвиська, щоб їх розрізняти, то не виключено, що цьому Геннадію дісталося б прізвисько Песиміст. Обидва були зросту вище середнього, і обидва носили окуляри, оскільки страждали на короткозорість. І обидва носили на обличчі вуса. А Геннадій, крім того, і борідку.
Кінь Гонорій, названий так на честь давньоримського імператора, що імператорствував у IV-V століттях нашої ери, був леопардового типу чубарої масті, тобто мав темні плями на білому тлі. Кінь Горбачов, названий так на честь першого і останнього, тобто єдиного президента Совєтського Союзу, був рудо-чалої масті, тобто мав домішки білих волосків до рудої шерсті.
На щиті барона Вадима Оптиміста зображений червоний метелик у світло-блакитному полі, а на щиті барона Геннадія – темні сонцезахисні окуляри в полі жовтому.
Більше Автору з приводу цих двох подорожан сказати нема чого. Щоб мені, – додає Автор, – не довелося ніколи цілувати власної потилиці, якщо брешу.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ СЬОМЕ. Непросихаючі громадянки
Він бачив, як з позад осоки випливала русалка, миготіла спина й нога, опукла, пружна, уся створена із блиску й трепету.
Микола Гоголь, "Вій".
19 жовтня 1995 року.
"І знов дорога... Сонце... Вітер... І знов вони живуть в путі.
Копита знову топчуть землю. Шемрить сухих листків мотив,
І гілки тикають в забрала, в доспіхи, бій дають щитам...
Такий уділ доспіхоносців. Не ниють Юрій і Абрам.
Глядь – на шляху село ізнову, з іменням сміховинним Щось.
Тамтешню опитали людність – яйця дракона не найшлось.
Недовго погостивши в Щосі, Абрам і Юрій – знову в путь,
Куди їх кличе довг героїв, бо в героїзмі їхня суть"...
(– Тпру! – кричить Авторові Ліва півкуля його головного мозку. – Це ще що таке! Викладав-викладав прозою й раптом у графоманське рифмоплетство вдарився! Геть рифманувся! Знову випендрюєшся?
– Справа в тому, – став пояснювати Автор, – що в цьому розділі буде епізод з мандрівок лицаря Юрія Капітального й герцога Абрама, а мандрівки цієї пари напівкруглостолових лицарів уже описані терентопським поетом Франческо Губанедурським у його поемі "Без відриву від сідла, або Поема мандрівок".
Після закінчення Великої Яєчної Експедиції цей поет зустрівся зі згаданими лицарями, докладненько розпитав їх про пошуки драконячого яйця та, з їхньої згоди, написав про це поему.
Між іншим, найдавніші епоси були не тільки прозаїчними, але й поетичними, а в деяких епосах – наприклад, у кельтських – проза чергувалася з поезією.
От і я, дотримуючись таких традицій створень епосів, щоб трохи розбавити прозу поезією, вирішив у своєму, м'яко виражаючись, епосі дати місце фрагментові згаданої поеми згаданого поета.
Я усвідомлюю, що Франческо Губанедурський аж ніяк не геній, а "Без відриву від сідла, або Поема мандрівок" аж ніяк не шедевр всесвітньої поезії. Але кращих поем про лицаря Юрія Капітального та герцога Абрама поки ніхто не написав. Тому візьмемо те, що є. А щоб ніхто не сказав, що я ухиляюся від роботи, підсуваючи замість своїх чужі писання, я даватиму в дужках коментарі, перший з яких читач уже прочитав.)
"І їдучи по бездоріжжю, на берег прибули ріки,
Що Рідиною зветься.