Під цією кумедною назвою він фігурує зокрема в низці літературних творів, виданих у його столичні часи. А Автор цих рядків називає свій рідний Харків, крім того, Містом Зеленої Кобили та Блакитної Коняки. Якщо читач є достатньо ерудованим щодо Харкова, то він одразу второпав, що Автор має на увазі, але оскільки Автор особисто з читачем незнайомий і не знає розміру його ерудиції, то про всяк випадок сам пояснить.
Зелена Кобила з'явилася у Харкові, тоді ще столичному, в січні 1929 року. А конкретніше – у січневій книжці харківського альманаху-місячнику "Літературний Ярмарок". Там було надруковано фрагментарно стенограму диспуту "Зелена Кобила", що той диспут за участю великої групи українських письменників, котрі мешкали в українській столиці, буцімто відбувся у клубі літераторів, відомим за назвою Будинок Блакитного. На тому диспуті майстри слова (серед яких зокрема Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен...) буцімто виголошували промови та сперечалися про якусь таємничу Зелену Кобилу, про її значення й призначення, про її вплив і роль в історії та культурі людства, і таке інше. Закінчується стенограма фразою Майка Йогансена "Зеленої Кобили не існує". Абсурд? Безумовно! Справа в тім, що насправді цього безглуздого диспуту не було і письменники у ньому не брали участі. Стенограма диспуту про Зелену Кобилу – це лише весела містифікація, дотепна пародія на літературні диспути українських письменників 20-х років XX сторіччя. Вигадник цієї містифікації в альманаху, на жаль, не вказаний.
До речі, за чотири роки, тобто у 1933-му, у Франції був опублікований роман Марселя Еме "Зелена кобила", але він напевно ніяк не пов'язаний з однойменним харківським диспутом. А за чотири роки до викрадення в Терентопії драконячого яйця в Росії була надрукована книжка "Казка про Зелену Коняку" (в оригіналі – "Сказка о Зелёной Лошади") російського з українським корінням письменника Юрія Коваля. Не знаю, каже Автор Терентопських хронік, чи чув Коваль про харківську Зелену Кобилу.
А Блакитна Коняка з'явилася у Харкові в 1957 році. Вірніше, її називали не цим українським словосполученням, а російським: "Голубая Лошадь". Тож далі, заради педантизму та скрупульозності, Автор вимушений вживати саме ці слова. Голубой Лошадью називалася неформальна молодіжна організація харківських стиляг – тобто парубків і дівчат (переважно студентів харківських вузів), що поважали американську масову культуру і намагалися одягатися і поводитися по-американськи (як вони собі це уявляли). Проте людину, що очолювала цей несовєтський колектив совєтської молоді, стиляги називали не американським терміном "президент", а українським "гетьман". Проіснувала Голубая Лошадь недовго. У 1959-му совєтська влада силоміць припинила її функціонування, як явища, не відповідного совєтській моралі. Справа Голубой Лошади мала широкий розголос як у совєтській так і закордонній пресі. Про цю неформальну організацію зокрема розповідається і у написаній 1966 року сатиричній епопеї "Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес" українського письменника Віктора Рафальського (якого КДБ за антисовєтську сатиру прирекло на двадцять із гаком років позбавлення волі), але цей літератор, погрішивши проти істини на вимогу сюжету, "переніс" Голубую Лошадь із Харкова до Москви.
От чому, безцінний читачу, Автор називає Харків Містом Зеленої Кобили та Голубой Лошади.
* * *
Але повернемось до яйцешукачів.
Стежка була вузькою, тому лицарі їхали не поруч, а один за одним.
Проїхали одне стежкове перехрестя, проїхали й друге, а коли спереду замаячило третє, те, де слід було збочити, граф Леонід Кучерявоногий запропонував зробити зупинку, тому що йому приспічило справити велику нужду.
Граф зійшов зі свого коня Петра, зайшов за кущики з побурілим, але ще не опалим листям, відстебнув ті частини доспіха, які заважали зі зручністю випорожнитися, спустив штани з трусами й присів. А напарник, лицар Федір, залишився чекати Леоніда на стежці, сидячи на своєму коні Камбісі.
Але тільки Кучерявоногий зосередився, тримаючи в руках приготований туалетний папір, як пролунав лемент Федора.
Моторошний лемент, від якого в графа мороз пройшов частково голим тілом, а випорожнення відбулося швидше, чим він розраховував.
Шустро скориставшись папером і натягнувши труси та штани, навіть не пристібаючи металу, граф вискочив з кущів і кинувся до колеги, котрий щойно крикнув. Федір був блідий; завмер, напіввідкривши рота і витріщивши очі; погляд його був спрямований уперед, на перехрестя стежин. Леонід теж подивився туди, але нічого страшного або незвичайного не помітив: дерева як дерева, стежки як стежки.
– Ти чого волав?! – викликнув граф.
– Нога, – прошепотів оторопілий лицар.
– Яка: ліва чи права? Що з нею? Судома? – заметушився Леонід, оглядаючи й обмацуючи ноги Федора.
– Та не моя. Там.
– Говори толком.
– Тільки-но тією стежинкою, напереріз, прострибала нога... людська нога... одна нога, без тулуба... начебто як ампутована... Жахливе видовище! Мороз по шкірі! Нічого подібного не бачив! Аж скрикнув від подиву!
– Прострибала ампутована нога? Як же вона може стрибати? Може, перед тим, як тому суб'єктові ампутували ногу, у нього від страху душа пішла в п'яти, і в результаті цього відрізана нога виявилася одушевленою, ха-ха.
– От ти смієшся, молодий черевиче, а я, слово честі, бачив, як тією стежинкою зліва направо прострибала нога.
– Направо? Нам теж треба туди, праворуч. Зараз подивимося, що за нога за така. Почекай. – Леонід Кучерявоногий повернувся за кущики, щоб пристебнути залишені там частини доспіха, потім у повному обладунку підвівся на Петра й додав: – Ну, поїхали. Живу людину без ноги мені бачити доводилося, а от живу ногу без людини... Цікаво побачити. Якщо вона тобі не примарилась.
Доїхавши до перетинання стежин, лицарі збочили праворуч, але стрибучої ноги не побачили, та й не могли побачити, тому що та стежка круто звертала, і якщо по ній щось і стрибало, дерева приховували це видовище від спостерігачів, котрі перебували на перехресті.
– Скажіть, панове лицарі, чи не ступала отут нога людини? – зненацька викликнув хтось. – Здрастуйте.
Лицар Федір із графом Леонідом Кучерявоногим оглянулися й угледіли захеканого парубка в окулярах, років двадцяти із гаком, у чорній бейсболці, прикрашеній білими буквами "NY", темно-синій куртці й джинсах.
– Добридень. Ну, судячи з того, що отут протоптані стежинки, людські ноги ступали багаторазово, – відповів граф.
– Ні, я маю на увазі: чи ви тільки-но не бачили отут ноги? – уточнив парубок.
Якщо ти, безцінний читачу, гадаєш, що це був одноногий парубок, який переслідував його власну ногу, котра втекла від нього, так само, як пан Ковальов переслідував втіклий від нього його власний ніс (у повісті Миколи Гоголя), то Автор повинен уточнити: це був двоногий парубок, а отже, нога, про яку він запитував, належала не йому.
– Не більш, молодий черевиче, як три хвилини тому, он туди прострибала людська нога, – відповів Федір.
– Ага, виходить, він вертається. Добре, – обрадувався парубок і, обійшовши вершників, підтюпцем погнався за таємничою кінцівкою.
Лицарі на Петрі й Камбісі не поспішаючи потрусили за ним. Незабаром стежка припинила звиватися, випрямилася, і Леонід Кучерявоногий уздрів спереду стрибучу ногу, ліву ногу, одягнену в смугасту холошу й взуту в коричневий черевик. Парубок, наздогнавши цю частину людського організму, заклавши руки в кишені, став спокійно її супроводжувати, як нянька супроводжує гуляючого карапуза.
Здається, я второпав, подумав граф, спостерігаючи за живою ногою. Це не відрізана нога, а чоловік-невидимець, у якого ліва нога видима, а все решта невидиме.
Щоб перевірити свій здогад, Леонід Кучерявоногий розстебнув кишеню рюкзака й узяв горішок. Напередодні лицарям попався кущ лісової ліщини, густо обвішаний плодами; мандрівники нарвали стільки горіхів, скільки влізло в рюкзаки, щоб у дорозі ласувати цією смачною й корисною їжею. Прицілившись, метнув горішок у простір над ногою, очікуючи, що горішок, вдарившись об невидиму сідницю, відскочить. Замість цього горішок безперешкодно пролетів над ногою, із чого випливало, що ніякого невидимого придатка-людини ця кінцівка не мала, а жила сама по собі.
– Здивовані? – запитав парубок, що супроводжував ногу. Він, не спускаючи очей із цієї автономної частини організму, за стукотом копит визначив, що лицарі ув'язалися за ним. – Я б теж здивувався, побачивши ногу, що гуляє без тулуба, без голови. Це нога чарівника Корнелія Костянтиновича Манюні, а я його учень, Касян Трєзвопьянов.
– Корнелія Костянтиновича? Його-то нам і треба, ми до нього і їдемо, – сказав граф Леонід Кучерявоногий. – А хто йому ногу відітнув? І де зараз його тулуб з головою? Ми можемо з ним поспілкуватися?
– Ніхто йому ноги не відтинав, як ви висловились; нога була й залишається невід'ємною частиною його організму. Що ж до тулуба з головою, то він теж зараз здійснює прогулянку, але в іншій місцевості, так би мовити. Поспілкуватися з ним ви зможете, але тільки з моєю допомогою по закінченню прогулянки, – відповів Касян Трєзвопьянов. – Запрошую вас до маєтку Корнелія Костянтиновича, куди ми зараз і прямуємо.
– А може, ви, молодий черевиче, знаєте, де зараз перебуває яйце дракона, викрадене у вересні в Каменіані, або де перебуває організатор цього викрадення? От його портрет, – запитав лицар Федір.
Учень мага зирнув на ксерокопію малюнка і відповів, що нічого цього йому невідомо й такої людини він ніколи не бачив.
Тим часом стежка вивела п'ятнадцять ніг, семеро з котрих належали людям, а восьмеро коням, на велику галявину, де були кам'яний будинок і дерев'яні флігелі й комори.
– От це і є маєток "Приватна галявина", де живе мій учитель, маг Корнелій Костянтинович, ну і я теж. Вірніше сказати, тепер частково живе.
Випередивши живу ногу, Касян розчахнув двері будинку, і нога по-хазяйськи ввійшла усередину, а за нею ввійшли Трєзвопьянов та лицарі, що зіскочили з коней. У вітальні нога зупинилася й зігнулася в коліні, ставши схожою на букву "г"; це відбувається з ногами людей, коли вони сідають на стілець, або табурет, або крісло, або унітаз, або...