Якби той Джонатан Шекспір був зачатий та народився. Але, на жаль, не був. Бо Вільям Шекспір навіть не зустрівся та не познайомився із дівчиною, котру звали Цинія Джонсон, що була потенційною матір'ю того його геніального сина, а оженився з другою, Енн Хатауей, і став батьком сина Хемнета та двох дочок, Сьюзен і Джудіт, котрі нічого видатного не написали. Шкода, що ненароджений і через те неспроможний написати шедеври Джонатан Шекспір не мав можливості познайомити свого можливого батька Вільяма Шекспіра зі своєю можливою матір'ю Цинією Джонсон.
Є приказка: не кажи "гоп", поки не перескочиш. Іще вірнішим є таке висловлення: не кажи "гоп", поки не народишся. І взагалі, поки не народишся, нічого не кажи і не пиши.
Один мешканець Данії народився і написав, крім іншого: "Бути чи не бути?" Автор Терентопських хронік, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга на це відповідає: хорошим людям – бути, а мерзотникам – не бути. І, ледве встигнувши це висловити, тут же сам собі суперечить. Якщо не буде мерзотників, якщо всі люди поголовно будуть хорошими, то кому вони (хороші) чинитимуть опір, проти кого боротимуться? А без опору і боротьби зі злом життя хороших людей може стати нудним, рутинним. Виходить, щоб хороші люди не розслабилися і не перетворилися на овочі, щоб залишалися в тонусі, повинні існувати і мерзотники, як це ні прикро. Хороші називаються хорошими в порівнянні з мерзотниками, а якщо мерзотників не буде, то нарікати когось хорошими – якось неправильно, тоді їх слід узивати просто звичайними, нормальними.
"Змушений тебе поправити, громадянине Авторе, – втручається педантична Ліва півкуля авторського мозку. – Мешканець Данії принц Гамлет слова "Бути чи не бути" не написав, а висловив усно, в п'єсі Вільяма Шекспіра, а от Шекспір, який, дійсно, написав, був мешканцем не Данії, а Англії". – "Це всім відомо, але я мав на ува..." – відповідає Автор, але педантична півкуля, перебивши, заперечує: "Не всім. Наприклад, представникам диких племен, що населяють джунглі Амазонії, це не..." – "Гаразд, скажу інакше: не всім, але багатьом відомі місця мешкань Гамлета і Шекспіра. Але я мав на увазі не Шекспіра, а Андерсена, Ганса Християна. Котрий, крім іншого, написав кілька романів, один з яких називається "Бути чи не бути?" На жаль, жоден з романів Андерсена досі не перекладено українською мовою, та й російською більшість із них не перекладено. Так от Андерсен, котрий словосполучення "Бути чи не бути?" в якості заголовка написав, а не висловив усно, був мешканцем, що, знову таки, багатьом відомо, саме Данії, як і принц Гамлет".
"Щодо геніального англійського письменника Джонатана Шекспіра, який не написав жодного тексту, оскільки не був народжений, – додає Ліва півкуля, – то мені пригадуються два американські літератори: критик і есеїст Генрі О. Лардел (Lardell) і геніальний письменник Отіс Р. Колдвел (Caldwell). Які теж, як і Джонатан Шекспір, не встигли написати жодного тексту, хоча і народилися, і навіть зросли. Просто їх угораздило померти до того, як вони приступилися до літературної творчості. Що про тих невдах повідав харків'янин Майк Йогансен у своєму невеликому творі "Зубна щітка" (вперше надрукованому тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року у харківському часописі "УЖ"; з ілюстраціями харківської ж художниці Алли Гербурт, котра була дружиною Йогансена; зокрема портретами Лардела і Колдвела з їхніми особистими підписами). Охотник до розіграшів і містифікацій Майк Йогансен назвав "Зубну щітку" науково-популярним нарисом, але, сказати по правді, у дійсності це дотепна пародія на науково-популярні нариси. Тих що нічого не написали американських літераторів Генрі О. Лардела і Отіса Р. Колдвела придумав сам пустун Йогансен, як і ти, Авторе, Джонатана Шекспіра".
А Льюїс Керролл про людей народжених і людей не народжених, тобто існуючих і не існуючих, у листі до одного зі своїх юних читачів висловився так:
"З ЯКИХОСЬ причин люди, які не існують, набагато приємніші у спілкуванні, ніж ті, які ІСНУЮТЬ. Наприклад, люди, які не існують, ніколи НЕ БУВАЮТЬ ГРУБИМИ, вони ніколи не СУПЕРЕЧАТЬ тобі й НІКОЛИ НЕ НАСТУПАЮТЬ НА НОГИ! Як бачиш, вони дійсно набагато приємніші у спілкуванні за тих, які ІСНУЮТЬ".)
Проробив це майбутній чарівник 2-го травня 1935 року, а значить, у дні Великої Яєчної Експедиції терентопських лицарів було йому 60 років. Це Автор, звісно, вже про народження О.О. Манюні.
Народившись, став, не покладаючи рук, рости.
Ну там – дитячий садок, школа.
Поки, як бачимо, нічого особливого; майже будь хто про початок свого життя міг би сказати те ж саме. Але крім шкільних занять з математики, літератури, географії, ботаніки тощо, були і домашні заняття з магії, де викладачами виступали маг Олексій Арнольдович Манюня і фея Наталія Святополківна Манюня (в дівоцтві – Нестеренко) – батьки Сашка Манюні. Взагалі Сашко хотів бути не магом, а пожежником, але батьки заперечували, що не личить нащадкові такого великого чародія як Гектор Манюня бути звичайним вогнеборцем, і напихали його заклинаннями, рецептами снадобій та іншими чаклунськими інформаціями.
Олександрові Манюні ще в дитинстві була втовкмачена магічними батьками думка, що хороший чарівник не має обмежуватись використанням вже існуючих чаклунських, так би мовити, технологій; він повинен також створювати нові чарівні заклинання, зілля тощо, щоб магія не тупцялася на місці, а постійно розвивалася й оновлювалася. Тому протягом свого дорослого життя, слідуючи цьому завіту тата й мами, Олександр Олексійович, крім іншого, ставив перед собою нові завдання в галузі прикладної магії, і методично, терпляче й наполегливо ці завдання вирішував.
Так в 1956 році двадцятиоднорічний Олександр Манюня, перебуваючи в перукарні й спостерігаючи в дзеркалі, як перукар, роблячи стрижку, шматує ножицями його волосся, подумав, що було б непогано регулювати довжину волосся за допомогою магії. Захотів – гоп! – волосся швидко висунулося з голови, і ти – довговолосий; захотів – гоп! – волосся само собою зменшилося, і ти – коротковолосий, ніби як стрижений; захотів – гоп! – у лічені секунди виросла борода, захотів – гоп! – борода всмокталася назад в обличчя, і ти ніби як голений... Не треба ходити до перукарні, витрачаючи на це час і гроші, не треба купувати леза, помазки та інші приналежності для гоління. Це ж яка-ніяка економія часу й коштів.
Поставивши таке завдання, чудотворець став його вирішувати.
І вирішив, на що в нього пішло вісім років роботи. З тих пір він уже не стригся й не голився, залишаючись на вигляд стриженим і голеним завдяки вигаданим ним магічним заклинанням.
У 1966 році Олександр Манюня захотів створити зілля, завдяки якому людина ставала б невидимою. Тобто маги вже давно вміли бути, у разі необхідності, невидимими для оточуючих. Але це досягалось навіюванням: чарівник навіював людям, що вони його не помічають, і вони дійсно його не помічали. Та фактично він залишався непрозорим, бо світлових променів його організм не пропускав. Олександр Олексійович же вирішив домогтися повної прозорості організму у фізичному аспекті. Він не міг пояснити для чого це треба в практичному плані й чи потрібно взагалі; його зацікавила сама складність поставленого завдання. Було бажання довести самому собі, що навіть такі вершини він здатний взяти.
Завдання було вкрай непросте, і робота над його вирішенням забрала аж 18 років життя мага. До 1978 року він досяг, що піддослідні звірі, випивши його зілля, робилися прозорими; але все ж залишалися видимими: ніби перетворювалися на скляні статуетки, живі й рухливі. До 1981 року – що піддослідні звірі ставали повністю невидимими; але, на жаль, при цьому здихали. Тільки в 1984 році йому, нарешті, вдалося створити зілля, випивши яке піддослідні миші, щури та кролі стали зовсім невидимими й при цьому залишилися живими й здоровими. Паралельно з роботою над, так би мовити, зневидимачем, чарівник винайшов і засіб, що повертав первинний вигляд, бо довічна прозорість створювала б багато незручностей, і навіть небезпек. Його він теж випробував: невидимі гризуни, випивши "чарівної водиці", зробилися знову видимими.
У принципі завдання було ніби як вирішено, залишився останній, так би мовити, штришок: випробувати цей зневидимач на людині.
Щоб не витрачати час на пошуки суб'єкта, готового стати піддослідним добровольцем, Олександр Манюня, на сто відсотків упевнений в успішному результаті, сам став таким, тобто випробував засіб на самому собі.
Випивши чарівну рідину, чарівник надумав, скориставшись своєю невидимістю, над кимось пожартувати. Скинув усю одежину, яка, звичайно, була видимою й заважала бути непомітним, вийшов на вулицю (благо діло було влітку, коли й без одягу тепло) і побачив незнайомого громадянина. Усіх жителів Хухримухриєва він знав, значить, незнайомець був приїжджим, може, таким, що прибув погостювати в когось із хухримухриєв'ян.
Чародій нечутно підкрався ззаду до незнайомця й зняв із нього капелюха. І завмер із цим капелюхом у піднятій руці. Ось, думає, людина, відчувши, що з неї злетів головний убір, озирнеться й побачить, що капелюх нерухомо завис у повітрі. Ото здивується! Олександр Манюня сподівався, що ця його витівка потрапить на сторінки нового доповненого видання популярної, що неодноразово перевидавалася в Терентопії книги "Маги жартують".
Перехожий дійсно схопився за волосся, дійсно озирнувся й дійсно втупився в капелюха. Але тут же перевів погляд із головного убору просто в очі Олександра Олексійовича, насупився й сказав:
– Ви чого хуліганите, громадянине? Робити вам нема чого? Чи, може, захотіли отримати вдар по лобу?
– Ви мене бачите?! – здивувався голий чарівник і сором'язливо прикрив чужим капелюхом сороміцьку ділянку організму.
– Авжеж, не сліпий. Віддайте, – капелюхоносець вирвав головний убір із пальців мага й, сердито напнувши, продовжив рух вулицею, бурмочучи: – Лікуватися треба, громадянине. У психіатра. Мало того що голий, так і капелюхи...
Тут слід сказати, що маг Олександр Манюня, як і інші сучасні терентопські маги, не відрізнявся принципово зовнішнім виглядом від інших громадян: носив звичайну одежу, а не якийсь із вишитими зірками або магічними символами халат і аналогічний ковпак, як чаклуни у казках.